20 июля 2018

До річниці початку АТО та оборони Луганського аеропорту: як це було

До річниці початку АТО та оборони Луганського аеропорту: як це було

Цими днями ми відзначаємо сумну і водночас героїчну дату – четверту річницю початку спротиву російській агресії. За цей тривалий час події антитерористичної операції перетворилися на сторінки новітньої історії, а в українському пантеоні з’явилися нові герої. Так звана антитерористична операція, власне, створила те, чого так не вистачало нашій державі – українську ідею. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади

У рамках проекту «Оборона Луганського аеропорту» публікуємо інтерв’ю з Героєм України генерал-майором Андрієм Трохимовичем Ковальчуком, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту. Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до однойменної документальної хроніки, яка невдовзі побачить світ.

– Розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході.

– Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має вирушити. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонно-тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І за декілька діб я уже зустрічав БТГр 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували злагодження. Це складова, без якої не можна обійтися. Адже всі люди цієї групи мусили діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей натренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир і що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагають, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонно-тактичної групи.

– На той момент ви вже відчували, що це початок війни?

– Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що отримала завдання не тільки 80-а бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєздатні. Бо не даремно перед війною до нас приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації з групою офіцерів. І ми в той час так собі думали, що це дійсно дружній візит. А на сьогодні можна запевнити, що це був далеко не дружній візит. Це був розвідник, який приїхав подивитись, чим дихає бригада, чи спроможна вона виконати завдання чи не спроможна.

Зараз я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати. Сьогодні він отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом у Донецьку.

Ну, і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час у Криму події розгорталися і була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали, на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що буде в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції, військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил у повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади для виконання бойових задач.

– Яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?

– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – взяти під охорону. Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під охорону.

– Опору ще ніякого не було?

– Там було одне приміщення, захоплене сепаратистами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним, і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. А оборона – це вже коли риються окопи для техніки, обладнуються позиції і зводиться загальна система управління. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Отже, 8 квітня о 13-й годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.

Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГр висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь, оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування. Але терміни ніхто не розбирав, час не уточнювали.

– Склад сил там з часом мінявся…

– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і 3-ю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема, інженерно-саперну роту і частину розвідувальної роти 1-ї окремої танкової бригади. І зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Тобто, там уже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. І вода, продукти, боєприпаси постачались вже літаками – часто парашутним способом. Тоді на порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська.

– Мається на увазі деблокада аеропорту 13 липня?

– Так. Коли я прибув із батальйоном у сектор «А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів, забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який я мав очолити, – це були підрозділи 80-ї бригади, механізована рота 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади і танкова рота 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, – це 3-я батальйонна тактична група 80-ї бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.

– Наскільки нам відомо, прорив був тяжким. З якими складнощами ви зіштовхнулися?

– Вся територія за Сіверським Донцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російсько-терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому 13 липня обирався маршрут по польових дорогах з обминанням населені пункти. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці, не говорячи вже про танки. Я поставив завдання щодо наведення мостової переправи. На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові фірми не спромоглися – інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля 1 години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою, терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також десь за годину двадцять нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами» на Луганщині. Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення переправи і почати відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тодішнім заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. У подальшому за допомогою місцевих мешканців ми перейшли через залізницю і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином, наші сили і засоби поділились на дві частини. Незважаючи на це ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все, те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені, припаси яких закінчувалися, яким доводилося очищати воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.

– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – ваш прихід, деблокада…

– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої – свій командир, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато значило. Ті, що зі мною йшли, вони теж пожвавішали, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Да, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Ми, за великим рахунком, і не могли виконати цю задачу. Він достатньо був укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.

– А що заважало зробити це на наступний день, чи через день? Чому тільки 21 липня операцію з деблокади було остаточно завершено?

– По-перше, ми спокійно оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім брали з двох сторін. Той рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли назустріч один одному. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ї бригади, зараз Герой України, Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні і почав відкривати вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася у складі колони. І він на БМП вийшов проти танку. По всіх тактичних канонах він вважався смертником. Але це був підготовлений воїн і… танк позорно втік з поля бою. Василь Зубанич тоді був поранений. Але в цей день ми звільнили населений пункт. А в подальшому вже розблокували аеропорт. З’явилась дорога до нього. Але вона прострілювалась і була в зоні досяжності танків й артилерії противника. Були певні ділянки місцевості, які було важко пройти.

– А як змінювалися сили та засоби противника?

– На початку були так звані «ідейні» – ті, які положили початок отому всьому. Це було десь до середини липня. А далі вже почали появлятися кадирівці і дагестанці. Потім серби, росіяни. Не регулярні війська, а от саме бойовики. Потім із часом почали появлятися вже кримчани. Ті, що зрадили Батьківщину – колишні військові ЗСУ, що перейшли на бік агресора під час анексії Криму. От наприклад – в районі Георгіївки ми розбили групу на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві машини спалили, одна втекла. Своїх трупів вони не забирали. Навіть навпаки, машина, що втікала, зупинилася, викинули труп і втекли. Почали розбиратися. Зібрали документи, карту знайшли. Там були позначені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто були помічені місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляхах висування наших військ. Звичайно, це було використано. Почали розбиратися у документах. І виявилось, що це колишні військовослужбовці, які приїхали з Криму. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих.

– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як для вас це починалося?

– Це був другий день російського штурму. Бо перший день був 30 серпня. Десь із 6-й години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас безперестанку обстрілювали години дві. Весь аеропорт практично горів. Але 30 серпня ми могли ще відбиватися, була ще техніка і своя артилерія. І ми успішно відповідали. На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде дуже важко. Я сподівався, що вороги далеко не відійшли, тому сформував свій ударний підрозділ – біля восьми чоловік. Відправив їх із гранатометами, щоб вони знайшли зосередження ворога і обстрілом зірвали наступ хоч на день. Бо артилерії залишилось, може, одна чи дві гармати. Хлопці, обвішані гранатометами пішли на пошук районів зосередження ворога. В ніч. Правда, безуспішно, бо ворог втік аж за Новоганнівку. Але, як я і очікував, десь о 6-й ранку знову почалась артилерійська підготовка. Крили дуже серйозно. Напередодні познімали їхні безпілотники – то були «Орлани» регулярних збройних сил РФ. І вже о дев’ятій годині росіяни пішли в наступ. З трьох сторін.

– Ви викликали вогонь на себе. Про це багато хто згадує – про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?

– Це також була вимушена дія. Бо просто більше виходу не було. У нас залишилось біля 130 людей – лише з автоматами і з гранатометами. Все. Протитанкових засобів не було, артилерії ніякої не було, техніки не було. Вона була просто спалена, знищена.

І тоді, десь о 9-й годині, мене викликає на зв'язок генерал Колесник. Питає: «Андрюха, рішення?» Я кажу, що рішення – то є перше: триматися до ночі, до темноти, щоб можна було відійти. Вдень відійти не можу, бо навкруги поля – це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир, далі це ганьба на все життя, ганьба для всього роду. Бо як командир, то вже не жилець, однозначно. Тобто не просто не жилець, як військовий, а не жилець, як громадянин своєї держави. Але ти можеш спасти людей. А це не одну людину – це сотня людей. Тому говорю генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися. До темноти». І ми відразу давали координати цілей поза межами аеропорту.

Коли росіяни вже зайшли, то відразу зайняли головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів, що корпус взятий. В полон взяли десь біля 10 наших військовослужбовців. І російські танки зайшли вже в адміністративну зону. Я розумію, що, якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. По чуть-чуть, але повибивають. Отже, як відсікти піхоту? Як їх змусити, щоб вони не виходили з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі я, десь приблизно о 17.00 або 18.00, замовив авіацію і артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це десь зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшено злякались. Почали кричати, що «срочно сйо…м», бо зараз буде авіація і артилерія по аеропорту. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибігає: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив, кулаками вбив! Потім забрав в нього автомат і ріжок випустив в нього». Я кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді втекло, по-моєму, четверо, якщо я не помиляюсь. А решту вони загрузили в КАМАЗ. А двоє ще вискочили по дорозі.

– А за Вашими оцінками, які були втрати супротивника?

– Десь близько 200 осіб убитими. Їх дуже багато загинуло підчас обстрілу нашої артилерії. Ще був такий момент, коли взяли ми в полон трьох росіян. І в них була карта із позначками, де знаходилися їхні райони базування. Ми нанесли удар по ворожій артилерії в цьому районі. І практично знищили батарею «Нон». Ну, і техніка підбита – танки, БМП, ще щось.

Я сам пам’ятаю, стріляв в сторону противника, а попереду в них ішли штрафники, я в цьому переконаний, бо, коли я на власні очі бачу, що він там іде в тільняшці, і тільняшка в крові. Або йде і тягне ногу, бо поранений. Але все одно йде вперед. А за ним ще йдуть із автоматами і кулеметами. А ті, що попереду, без бронежилета, без каски. То зрозуміло, що людям дали крайній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була.

– Як відбувався відхід з Луганського аеропорту?

– Щоб ви знали, коли ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили – ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. По фотографіях видно, що там лишилося від того аеропорту. Ми виходили, то він горів, горів повністю. От стоїть алея дерев – і вся горить. Ну, як можна запалити живі дерева? А вони горіли. Коли йдеш, а ніде ступити. Страхіття. То, як показують Сталінград чи фільми про Другу світову війну. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити…

Росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там вже підрозділів не було. А вони там бомбили, штурмували. Думали, що ми ще є. Після того, як росіяни приїхали, щоб забрати своїх, і провели зачистку, знайшли вбитими вісьмох українців і одного нашого пораненого. А полковник військової служби правопорядку Отрощенко, який також їздив, коли його росіянин запитав: «Скільки у вас загинуло?», сказав: «Та не знаю – може, чоловік тридцять». У нас за два дні штурму 13 чоловік загинуло і було безвісті зниклих 21 військовослужбовець. А той росіянин не просто зблід – він ледь з розуму не зійшов, почувши цю цифру. Вони вважали, що нас поховали там тисячі!.. Там була версія, що у вали, які ми нагорнули навкруги штабу, зарили трупи. Вони розраховували на чоловік 300-400 вбитими.

– І російські новини постійно казали, що в аеропорту 2 тисячі українських військових, 3 тисячі. Тобто, вони відчували такий опір?…

– Ми потім, коли були в Лутугиному, нам смс слали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «достойный бой». І нам «набивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли – «надо встретиться, отдать вам должное». Типу має бути десь реванш. А то, що там рота російської морської піхоти була, і понесла такі втрати, що тікала так від нашого вогню, що їх змогли зупинити тільки в Росії…

– Дякую за розмову. Сподіваюсь, героїчні вчинки наших бійців увійдуть до скрижалей новітньої історії України.

Над матеріалом працювали: Сергій Глотов, Тетяна Попітіч, Тарас Грень, Анастасія Воронова, Анастасія Горова

=============================

Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до книги «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ», яка має побачити світ влітку 2018 року. У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень-початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима-весна 2013-2014 років). Проект БФ «Народна підтримка воїнів АТО».

=============================

Підтримати проект:
Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов)

=============================

Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044
р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321
Email: nafront@i.ua
Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183
Facebook: https://www.facebook.com/VoinamATO
















 

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.
Сделай свой вклад в развитие социальной журналистики! Сбавьте социальное напряжение в обществе. Мы предлагаем вам сообщить информацию о событиях в Донбассе, которая рассказывает всю правду о жизни и войне на Луганщине. Все нужно рассказывать через истории жизни обычных людей. Моб. 063 409 98 64, tribun7989@gmail.com
Добавить
Комментариев: 1
Петр Авен - 2018-04-14 21:53:51
Дякую, про "штрафникiв" посмiявся
Комментариев: 12
rexx - 2018-04-14 12:49:07
Слава Героям!
Комментариев: 107
Ferrum - 2018-04-13 22:29:04
Все эти события помним, будто было вчера. Ребята, которые защищали аэропорт - герои! Чего нельзя сказать о командовании и политических руководителях. Потеряли время, когда можно было уничтожить врага в зародыше. В Крыму даже не попытались ничего предпринять, чтоб остановить врага. А весной 2014 года, когда в Луганске и Донецке начали захватывать админздания и воинские части, г-ну Авакову было не до этого, он разъезжал по заграницам, делая вид, что пытается вернуть награбленные Януковичем деньги, Турчинов что-то мямлил изо дня в день, угрожая России карой небесной. Итог все этой бурной "деятельности" - десятки тысяч жертв, миллионы беженцев, миллиардные убытки. Дураку понятно, что Луганск и Донецк просто слили. Новые политические лидеры пытались уничтожить остатки политических конкурентов из партии регионов, а также подавить конкурирующий бизнес. А вот Харьков не сдали, потому что у кое кого там квартиры и бизнес. К сожалению, деньги и власть для многих политиков ценнее человеческих жизней!


Другие статьи рубрики

Популярные

Войти

при помощи учетной записи на сайте Трибун

У вас нет логина? Зарегистрируйтесь

Никнейм или e-mail:
Пароль:

Или используя аккаунт от соцсетей:

Регистрация нового аккаунта

У вас есть логин?

Никнейм:
Пароль:
Подтвердите пароль:
E-mail:
Операция выполнена успешно!