Марина Животкова до повномасштабного вторгнення жила й працювала у Троїцькому, очолювала громадську організацію “Калина-Прес” в своїй громаді та була дев'ятою редакторкою майже столітньої газети “Сільські новини”. Нині вона евакуювалася до Косова, де продовжує свою професійну діяльність.
Виданню ТРИБУН пані Марина розповіла про евакуацію з рідної Луганщини, мрії та сподівання й свій шлях до Республіки Косово.
Спротив троїчан та допити
“Я — редакторка, журналістка, експертка з комунікаційної діяльності. Наразі живу і працюю в Республіці Косово в Програмі професійного прихистку для журналістів за підтримки Національної Спілки журналістів України, Асоціації журналістів Косово, Німецького центру Преси та Свободи Слова European Centre for Press and Media Freedom ECPMF”, — говорить Марина Животкова.
Вона пригадує, як почалося особисто для неї повномасштабне вторгнення.
“Ранок 24 лютого для мене почався з дзвінка з Харківської друкарні, де мав вийти в світ черговий номер нашої газети “Сільські новини”. Звідти повідомили, що місто вночі бомбили і що це, мабуть, війна. Тому наше замовлення на друк газети вони виконати не можуть. В цей день на Луганщині не вийшло 16 газет”, — продовжує журналістка.
Вона говорить, що тоді вони вирішили продовжувати працювати, але тепер в онлайн режимі.
“Тільки з 1 березня 2022 року робота редакції була призупинена з метою безпеки для співробітників. Евакуюватися або перевести редакцію на іншу територію можливості не було: потрапили в окупацію буквально з перших днів війни: попереду точаться тяжкі бої на Харківському і Донецько-Луганських напрямках, з іншого боку — російський кордон, в саме Троїцьке зайшли “еленерівці” та російські війська. Ми потрапили в капкан з якого не було жодного виходу, окрім як чекати на деокупацію ЗСУ”.
Пані Марина зазначає, що коли в лютому ЗСУ та прикордонники спішно відступили від Троїцького, Білокуракиного, Сватового та Старобільська, людям це було незрозуміло. Але, перебуваючи в інформаційному вакуумі, залишалося тільки гадати про причини.
“Зелених” коридорів у нас не було. Люди були покинуті на виживання.
“Я не маю військової освіти, тому не можу сказати, наскільки то було правильне стратегічне рішення, але так було втрачено майже 90% всієї території Луганської області — без боїв, без організованої владою евакуації населення (навіть без попередження про швидку можливість потрапити в окупацію). “Зелених” коридорів у нас не було. Люди були покинуті на виживання. Потім я прочитала пояснення цієї ситуації ексочільника ЛОВЦА Сергія Гайдая, що саме ця тактика дала можливість протриматися кілька місяців тимчасовому обласному центру (замість Луганська з 2014 року цю функцію виконував Сєвєродонецьк) і організувати евакуацію для тієї частини Луганської області”, — пригадує власні переживання комунікаційниця.
“В розгубленості та інформаційному вакуумі люди жили два-три тижні. В районі не було жодної інформації, крім російського телебачення. Потім люди почали знаходити місця, де був ще інтернет та мобільний зв’язок. Скупчувалися біля лікарні, банків, пошти, щоб відправити смс рідним та прочитати українські новини. Так дізналися, що в сусідні Сватове, Білокуракине та Новопсков вже зайшли “еленерівці” та встановлюють свої порядки”.
Марина Животкова говорить, що це й допомогло збагнути — ще день-два й окупанти почнуть встановлювати свої правила і в них.
“Люди чинили спротив тими силами, що мали: лягали під танки, щоб не дати окупантам зайти до міста, збиралися на площах на демонстрації з українськими прапорами. Перші дні російські солдати не стріляли по мирних мешканцях, а просто спостерігали. А вже через три-п’ять днів все змінилося. По людях, що виходили на мирну демонстрацію, почали стріляти, арештовувати незгідних, а по домівках робили обшуки”, — розповідає журналістка.
Вона пригадує, як 6 березня на троїчан з українськими прапорами в руках окупанти навели гарматну пушку й попередили, що дають 20 хвилин розійтися, а інакше почнуть стріляти по найближчих вулицях і просто зрівняють їх з землею. Люди розступилися та зійшли з мосту, бо в кожного вдома були або діти, або літні батьки. Так в Троїцьке заїхали окупанти.
“Я єдина журналістка, хто вів тоді пряму трансляцію в соцмережі з того мосту. Люди з усього світу та з різних областей України писали в коментарях: “Скажи людям, хай не ризикують життям, чого ви чекаєте, щоб вас там повбивали - передавайте координати ЗСУ!”. Але ж ми — всі, хто тоді стояв на тому мосту, — знали, що ЗСУ під Сєвєродонецьком готують укріплення і не можуть прийти нам на допомогу. Люди ще не знали, що тимчасова окупація буде такою довгою”, — говорить Марина Животкова.
В Троїцькому окупанти влаштували в колишній мерії військову комендатуру, а до будинку поліції звозили арештованих воїнів ЗСУ, прикордонників та ветеранів АТО, членів їх родин, керівників громад, лідерів громадських організацій, волонтерів, депутатів, всіх патріотів та патріоток України.
“Мій син Роман з першого дня повномасштабного вторгнення захищає Україну. На той час я не мала про нього звісток вже місяць, а коли він зателефонував, то сказав, що був на позиціях у Волновасі і не було можливості зв'язатися. Надіслав фото в формі ЗСУ і підписав, що то друзі його сфотографували під час захисту вже Маріуполя. Я не встигла стерти з телефону те фото, а назавтра мене вже забрали на допит і це фото стало доказом проти мене”.
Все почалося з того, що до журналістки прийшли з обшуком.
“Раніше вірила, що вдома і стіни допомагають, а після допитів цей міф для мене зруйновано. Не допомагають вони, не захищають. Я втратила відчуття дому, коли до мене прийшли з обшуком сім військових в балаклавах і два службовця із ФСБ. Як зараз пам’ятаю, на годиннику було 11.45. Одночасно йшли обшуки в приміщенні редакції, на дачі, у родичів та сусідів”.
Окупанти забрали як докази комп’ютерну техніку, гаджети, документи, підшивки газет та прапорці ЄС, ПРООН і футболки з їхніми логотипами, вишиванку, блокноти з особистими записами, фото сина Марини в формі ЗСУ.
У мене в той день забрали все - дім, мої речі, роботу, все моє життя в один день просто було перекреслене
“Мені сказали, що мене звинувачують у співпраці з іноземними організаціями, як керівницю громадської організації, і в антиросійській пропаганді — як журналістку. Сказали прямо: нічого доброго не жди, тут тобі на кілька строків вистачить”.
А потім був допит. Пані Марина пригадує, як на неї тиснув проросійський слідчий у Троїцькому.
“Слідчий мені говорив, що я погана мати, що я послала сина на смерть і хай вже в мене “вивернуті мізки не в ту сторону”, то нащо я задурила голову своїй дитині і послала його воювати. Кажу, що він захищає свою країну і все, а навіщо вони сюди прийшли, то мене одразу прервали, сказали — питання тут ставимо лише ми. Розумію, що то був лише психологічний трюк, але коли мені сказали, що наразі запишуть зі мною відео, що я в них в поліцейському відділку, і надішлють синові з ультиматумом: або здаватися йому в полон, або вони розстріляють матір. То я сказала їм, що краще хай мене одразу вже розстріляють, лише синові не потрібно нічого надсилати”.
Пережити таке психологічно складно, журналістка помітила в собі зміни.
“Допит тривав 8 годин без перерви: один слідчий виходив, інший заходив, я весь час сиділа на стільці посеред кімнати. Потім мене посадили в автівку з охороною і мали везти до Луганська. Але мені пощастило, що саме цих слідчих терміново викликали до Старобільська і мене ніде було їм подіти, тож вирішили залишити поки в Троїцькому, а натомість вивчити доказову базу і вже за тиждень-два повернутися й за мною. То й був мій шанс на виїзд із окупації. Я була першою із колег-журналістів, хто ризикнув їхати до Європи через Росію — всі боялися потрапити до фільтраційного табору й не пройти його. Мені вже втрачати було нічого, то ж я всю ніч шукала, як виїхати. Відгукнувся один водій автобусу, який раніше жив у Сєвєродонецьку, а війна змусила його шукати прихистку у маленькому селі біля Троїцького. Але він продовжував працювати на автобусі та вивозити людей з Луганщини через Росію до Прибалтики. На той момент “квиток” коштував 300 євро”, — пригадує Марина Животкова.
Все її життя довелося залишити у Троїцькому, бо взяти з собою будь-що загрожувало життю.
“Щоб не привертати до себе уваги, я не брала з собою жодних речей чи документів крім паспорта. За спиною був маленький рюкзак, куди помістилася пляшка води, кілька бутербродів, дві футболки, пара шкарпеток та білизна. Ми проїхали 17 блокпостів в Луганській області, але ніде не запитали мій паспорт — перевіряли тільки чоловіків. І тільки при переході таможні “лнр” у Міловому у мене перевірили все: паспорт, телефон (у п’яти палатках!), речі у рюкзаку і на мені. На питання, куди їду, відповіла, як підказав водій, - “на шопінг”. Через те, що всі ми були без валіз, як то кажуть “на легке”, то ця відповідь перевіряючих задовольнила”.
“На російській таможні у Чертково ми проходили перевірку дуже довго — більше 12 годин. Але всі пройшли. Там вже писали іншу причину проїзду: транзит до Європи на сезонні роботи. Поки їхали по російській території, не було жодної перевірки документів, навіть коли їхали через Москву. До переходу через російський кордон в Бурачках ми дісталися по обіді, а пройшли контрольні співбесіди, коли надворі стало поночі. Дивлюся, а всі 9 людей, що їхали зі мною з окупації на Луганщині, чекають на мене - не пішли самі, хоч їх і раніше відпустили і поставили печатку пропуску. Якось за ті кілька діб ці люди стали мені як рідні, бо в такий короткий проміжок часу ми пережили разом як наче по іншому життю ще. Так об 11.15 ми перейшли кордон з Латвією “Бурачки-Терехово”. Пам’ятаю, як сіли там в один рядок на бордюр і замовкли. Ми просто не вірили, що тепер ми вільні”.
Шлях у Косово та можливості для українських журналістів
З Латвії Марина Животкова вирушила в Україну. За кілька діб дісталася Львова, де жила два місяці у шелтері для журналістів від громадської організації "ЛЬВІВСЬКИЙ МЕДІАФОРУМ".
“У Львівському офісі Національної Спілки журналістів України мені виділили фінансову допомогу і надали дружню підтримку. Саме у Львівському Центрі журналістської солідарності я дізналася про Програму професійного прихистку для журналістів в Косово. Я на той час подала документи для переїзду до Ірландії в Львівську мерію і вже мені надійшла позитивна відповідь і квитки на літак. Але цього ж дня надійшла позитивна відповідь від німецьких партнерів для участі в Програмі в Косово. Тож я зробила свій вибір і поїхала до Косова, і це було дуже правильне рішення саме з позиції ВПО”, — говорить журналістка.
Пані Марина каже, що геть нічого не знала про Косово до переїзду у Приштину.
“Косово - це маленька країна на Балканському півострові. Коли я туди їхала, то не знала про цю країну майже нічого. Участь у Програмі – це дистанційна журналістська діяльність, співпраця зі ЗМІ в Україні та за кордоном. Добре, що Програма допомагає також залишатися в професії тим медійникам, які, як я, через війну втратили в Україні роботу, житло. Вважаю, що для тих українських журналістів, які стали ВПО і які можуть спілкуватися англійською мовою (на базовому рівні), цю міжнародну Програму можна сміливо рекомендувати”.
Програма розпочала свою роботу із захисту журналістів за ініціативи двох косовських жінок - правозахисниці Флютури Кусар Flutura Kusari і та депутатки Косовського Парламенту Doarsa Kica Xhelili. Їхню пропозицію в короткий термін підтримали як в Парламенті так і особисто Президентка Республіки Косово Вьйоса Османі і Премьєр-міністр Косово Альбін Курті.
“Так в Приштині знаходяться в Програмі 13 українських журналістів і двоє їх дітей, троє журналістів із Афганістану. Всього ж за час роботи Програми нею скористалися і успішно завершили більше 20 журналістів і журналісток. Українські журналісти можуть залишатися тут до кінця війни”, — говорить Марина Животкова.
Щоб податися на Програму, журналісти та працівники ЗМІ повинні проживати в Україні станом на лютий 2022 року, мати дійсний український паспорт, працювати професійними журналістами не менше трьох років та володіти англійською мовою принаймні на базовому рівні. Кандидати, які успішно пройдуть до Програми, отримають 1000 євро на переїзд (це квитки на авіа-, автобус, залізничний транспорт), щомісячну стипендію в розмірі 500 євро, та додатково 300 євро на оренду житла (це зазвичай дво- або трикімнатна квартира). Також українські журналісти та працівники ЗМІ матимуть доступ до офісу, де зможуть продовжити працювати. Або ж працювати як фрілансери із дому. Також є доступ до медичного страхування та інтеграційних курсів із вивчення англійської та албанської мов, історії та культури Косово. За бажанням також може бути надана психологічна підтримка. Щоб подати заявку на участь у Програмі, надсилайте відповідний пакет документів на електронну адресу journalistsinresidence@ecpmf.eu та чекайте на рішення конкурсної комісії.
“Всім учасникам Програми видали в Асоціації журналістів Косово журналістські посвідчення міжнародного зразка, і ми разом із косовськими колегами можемо брати участь у всіх зустрічах і заходах, які тут відбуваються. А стосовно того, коли і де відбуватиметься захід, нас, як і косовських журналістів, інформують SMS повідомленнями, електронною поштою.Буквально в перші дні нашого перебування в Приштині ми побували на зустрічі, де в Україну передавали десять автівок для ЗСУ, закуплених урядом Косова за бюджетні кошти. Зустрічаємося з місцевими волонтерами, які збирають гуманітарну допомогу для України, – ліки, обладнання для шпиталів, продукти, одяг тощо”, — говорить пані Марина.
Також є спеціальні зустрічі виключно для українських журналістів. Марина Животкова намагається їх не пропускати, адже продовжує займатися професійною діяльністю.
“Раніше я очолювала підприємство і була головною редакторкою, а тепер я журналістка-фрілансерка. Це зовсім різне. Співпрацювала з різноманітними медіа та писала на теми від гендерної рівності до журналістики рішень. Наприклад, мій матеріал про жінок-косоварок, які під час війни в Косово в 1998 році зазнали сексуального насильства, посів у творчому конкурсі НСЖУ “Інформаційна передова-2022” перше місце. Також нещодавно був опублікований в Україні мій матеріал про Косівську школу мінерів, де готують й спеціалістів для України. Його опублікували більше ніж 15 друкованих видань та сайтів”, — ділиться журналістка.
В Косово можуть приїхати не тільки журналісти, зазначає комунакаційниця.
“Уряд готовий прийняти людей з нашої країни, що діє програма, яка забезпечує вимушених переселенців з України житлом, продуктами, одягом і навіть організовує навчання на іншу спеціальність. Наразі тут потрібні лікарі, інженери, будівельники. Косовари мріють, щоб Україна переглянула своє ставлення до суверенітету їхньої держави і визнала б незалежність Косова. Сьогодні ми дуже вдячні уряду цієї держави за прихисток у складні для України часи. Радіємо, що нас приймають дуже щиро і з любов’ю, підтримують, створюють усі умови для творчої праці”.
Цікавості побуту у Приштині
“Щодо побуту мені пощастило. Коли я сюди приїхала, тут уже були троє наших журналістів, і вони розповіли, що вони, як і місцеві жителі, продукти купують здебільшого на ринку, в перевірених продавців. Справа в тому, що на ринку, у маленьких крамничках усе свіже і майже втричі дешевше, ніж у місцевих супермаркетах. Ціни на продукти в Косові – плюс-мінус на рівні з нашими, одяг навіть дешевший. До того ж, нам допомагає продуктами благодійний фонд IRJ - щомісяця видаються сертифікати на 50 євро. Тому грошей вистачає і на комунальні послуги, і на інтернет, і навіть на невеликі покупки. Я, наприклад, купила дещо необхідне з одягу, мишку до комп’ютера, коли моя вийшла з ладу. Нові ноутбуки участникам Програми презентували від німецького Центру свободи слова і преси ECPMF”, — розповідає Марина Животкова.
Квартиру журналістці орендували від Програми, вони ж сплачують й за оренду, пані Марина оплачує самостійно тільки комунальні послуги.
“За комунальні послуги я сплачую вже сама. Електрика+опалення, вода, ліфт, прибирання під’їзду і подвір'я, інтернет+ТV, вивіз сміття — за місяць 120-150 євро. Побутова техніка і меблі - цим укомплектовано квартири господарями на свій розсуд, але все необхідне є: пральна машина, посудомийка, духова шафа, електропіч, телевізор, посуд, постіль та інше. Я сама собі купила вже фен, пилосос, турку, теплий плед, хоч і розумію, що при від’їзді з Програми ці речі лишаться в подарунок господарю квартири. На продукти харчування теж іде 100-120 євро. Так як у мене вже закінчилися інтеграційні курси, а там ми встигли вивчити лише початковий рівень англійської, то маю сплачувати щомісяця 40 євро за курс англійської. Я в Косово багато спілкуюся з учасниками Програми не тільки у робочих справах. Ми разом їдемо на вихідні до країн Балкан чи Європи, ходимо на піші прогулянки до Національного Парку Гермія, на заняття спортом, а я займаюся пілатесом, та інше”.
Пані Марина зізнається, що коли їхала у Косово, то думала, що це цілком мусульманська країна.
“Але тепер бачу, що поряд з мечетями, яких переважна більшість, є й католицькі храми, православні. Тут поважають мусульманські традиції, але на вулиці тобі назустріч ідуть жінки, серед яких у хіджабах буде тільки одна з десяти-п’ятнадцяти, всі інші одягнені в європейський одяг. Можна побачити, як в одній сім’ї поруч з вдягненими за мусульманською традицією ідуть члени родини, одягнені по-європейськи. Втім, якийсь відкритий, відвертий одяг не вітається. Тут дуже багато молоді, вважається, що троє дітей у сім’ї – це мало, у багатьох сім’ях їх п’ятеро і більше. Часто спостерігаю, як тато, мама, діти всією сім’єю веселою зграйкою йдуть до парків, займаються спортом, влаштовують невеликі пікніки. Усією родиною люблять відпочивати в кав’ярнях, радіючи кожній хвилині жити у вільній країні. Нам усьому цьому після нашої перемоги ще треба буде вчитися”, — ділиться спостереженнями журналістка.
Щодо кухні Марина Животкова говорить так: в Косово люблять гостре та перчене!
“Як на наші звички, то дуже гостра їжа. Тому в багатьох закладах страви подають без додавання перцю та солі, оцту та олії, бо всі ці приправи стоять на столах і кожен може вживати їх за своїм смаком. Косовари люблять хліб та випічку, тому тут дуже багато маленьких пікарень і кондитерських. Так, їх традиційний пиріг “флія” дуже схожий за смаком на українські налисники з сиром, але готується він на великій сковороді, куди шарами заливається тісто, яке пересипається сиром. Маленькі пиріжечки “мантія” косовари роблять з різноманітною начинкою - м’ясо, шпинат, сир - це надзвичайно смачно. Солодка пахлава теж дуже різна - з маком, горіхами, медом. Але найбільше, що мені тут смакує, — це кава з вершками - “макіято” - кажуть місцеві.
А от кожен “борщ” — це подія.
“У нашій спільноті українських журналістів є навіть вислів тепер “підемо на борщ” або “приходьте на борщ” — це коли хтось варить, а запрошує кількох колежанок на гостину. Наче й по одному рецепту всі готують, але борщі дуже різні виходять. Бо й журналістки в нашій Програмі з усіх регіонів України - з Кіровоградщини, Луганщини, Полтавщини, Чернігова й Одеси, Києва. Хтось додає в борщ квасолю, хтось квашений буряк, хтось мішає капусту з морквою”, — розповідає пані Марина.
Вона також додає, що купити всі продукти дуже легко в Косово і з радістю розповідає, як ходить “робити базар”.
“Всі продукти для приготування українського борщу в Приштині можна легко купити на місцевому базарі. М’ясо продають у невеликих магазинчиках: телятина, баранина, козлятина - все свіже від місцевого виробника. Свинина тут не продається, бо країна мусульманська, але в сербських селах, кажуть, що селяни вирощують свиней для себе, а не на продаж. М’ясо птиці теж в асортименті - кури, індики. Ціни на рівні українських - м’ясо тут дороге. Овочі в Приштині зазвичай дуже смачні, бо вирощують їх місцеві фермери. Також є ряди з товарами із Албанії або Туреччини, вони дорожчі. Буряк для борщу я купую тепер тільки у одного місцевого продавця - це чоловік літнього віку, який вирощує овочі на власному городі. Буряки в нього червоні та солодкі. Він теж мене пізнає і на моє привітання “Мір Мінджесе!” (Доброго ранку - албанською) радісно махає рукою та голосно на весь куток базару вітається “Слава Україні!”. Далі йдуть обов'язкові питання та відповіді про здоров’я, про те як там моя родина в Україні, чи писав сьогодні син з фронту. І ось я вже маю за неспішною бесідою у своєму наборі для борщу - квасольку, картопельку, капустинку, моркву, пару цибулин та часничину. Дивлюся, а мій косівський знайомий ще й зелені пучок обтрушує від води та пакує для мене. Питаю - скільки ж коштує весь цей набір. Він каже, що буде досить два євро. Я знаю, що в супермаркеті мені цей набір обійшовся б в пять-сім євро. Але саме так він висловлює мені свою підтримку. Зовсім бесплатно - я не візьму, а за дорого - він не скаже ціну. Фрукти купую в інших рядах - і вже там знижки немає, але продавці вже впізнають тебе і запросто питають про новини з України”.
Українські журналісти готували й звичні нам страви для місцевих.
“Завжди цікаво дивитися, як звичні для тебе страви смакують іноземцям. Я, наприклад, готувала для колег з Асоціації журналістів Косово салат “Олів’є”. Вдома такий салат ніхто не готує з них, а от в ресторанах місцевих він є в меню - кажуть, що раніше значився, як “руський салат”, а тепер називають його салат “Зеленський” (сама бачила цю назву!). І хоч Приштина більше світська (бо столиця Косово), ніж міста та села поблизу, але деякі косовські колеги перш ніж їсти мій салат, запитали мене, яке там м’ясо. І коли почули, що то куряче філе, то вже їли з задоволенням. Моя колежанка Дарина Мещерякова (до речі родом з Луганська) робила салат “Риба під шубою”. В Косово не купиш звичайного оселедця, хоча свіжу морську рибу з Албанії возять завжди. Тому для них це була незвичайна страва. Звичайно, що пригощали наші українські журналістки косовських колег та друзів варениками та млинцями - ці страви найбільше сподобались місцевим. Навіть пам’ятаю випадок, коли на курсах англійської в передріздвяні дні одна із наших колежанок Людмила Макей (журналістка з Кіровоградщини) принесла до класу миску вареників, яку закутала у рушник, щоб не вихолола страва, і пригостила вчительку. Та спробувала й покликала вже інших вчителів та директорку школи - для них це було гастрономічне диво, бо їли вареники з сиром та сметаною вперше в житті”.
Ось так українські журналісти вплітають наші традиції у свій побут та у життя оточуючих косоварців. Разом з тим, пані Марина зазначає, в республіці не забувають про те, що в нашій країні точиться війна.
“В Косово дуже популярне саме телебачення. І який телеканал ти б не увімкнув, обов’язково почуєш обговорення подій в Україні, про бої на Донбасі, на Харківщині та Херсонщині, звучить ім’я Володимира Зеленського. Відчувається небайдужість косоварів до всього, що у нас відбувається, що це топ-тема для медіа. Коли дізнаються, що я з Луганщини, то одразу питають, а як твоя родина, бо там же так небезпечно, такі тяжкі бої йдуть на Донбасі”.
Пані Марина говорить, що дуже цінно чути від місцевих слова підтримки.
“Ми весь час думаємо і стараємося розібратися, чому така біда прийшла в Україну, як нам пережити всі жахіття і зустріти Перемогу. А тут нам багато розповідають про свої історії, як переживали гетто, утиски, нещадне винищення населення і вимушені евакуації за кордон. І тут же нам кажуть: «Україна переможе! Ми обов’язково переможемо з Україною разом!». У Косові щиро цікавляться тим, що відбувається у нас в Україні. Коли сидиш, наприклад, у парку, і поруч з тобою хтось із місцевих зі смартфоном, можна побачити, що він гортає стрічку телеграм-каналу з українськими новинами. Нас часто розпитують, чому сюди приїхали, як наші сім’ї, як працюють зараз в Україні журналісти? Люди дуже відкриті, щирі, тонко відчувають настрій і стараються зарадити”, - говорить комунікаційниця.
Психологічні моменти
Попри все хороше в Приштині, Марина Животкова мріє працювати задля відновлення рідного регіону.
“В моїх планах є працювати в проєктах з відновлення Луганщини і України після війни. І знаєте, мені вже не важливо, де саме я буду жити, бо працювати можна і на відстані. Війна змінила мене і тепер поняття “дім” - це не фізичні стіни чи будинок, “дім” - це те відчуття, де тобі безпечно, і не потрібні тут ніякі речі, це все таке тимчасове, а відчуття ніхто не може в тебе забрати. Дім - це ти сам і чим ти наповнений”.
Як і всі переселенці, вона хоче відвідати дім й відчути степовий вітер.
“Звичайно, що після деокупації я поїду на Луганщину. Хоча я розумію, що того життя, що до війни, вже не буде: ні тих людей, ні звичного поняття - дім. Але я дуже хочу ще туди повернутися. Мрію відвідати рідне місто Луганськ, заїхати до Старобільська, де жила моя бабуся Олександра, пройтися зеленим Сватовим, скуштувати духмяних пиріжків на заправці в Новоайдарі, з’їздити до Троїцького, де жила і працювала останнім часом, а ще довго стояти на мілових горах та дивитися, як колише вітер ковилу влітку, або як весною квітнуть воронці”.
Пані Марина дуже сумує за своїми читачами.
“Перших двох редакторів газети «Сільські новини» радянська влада розстріляла, а я не хочу бути останнім керівником 92-річного видання. Проте вже півтора роки газета не видається. Частині колективу вдалося виїхати з окупації, а частині – ні. Люблю і пам’ятаю всіх, з ким ми разом випускали газету для аграріїв і не тільки. Дякую Національній спілці журналістів України, що в 2021 році визнала газету «Сільські новини» переможницею в номінації «Найкраща регіональна газета». Мрію, що до свого століття наша газета відродиться і знову прийде до своїх вірних читачів!”.
А ще вона вірить в ЗСУ, Перемогу України, яку наближає її син Роман, та у те, що ми впораємося з усіма труднощами, що випали на нашу долю.
“Я не знаю, яку пораду я маю дати людям, що вже вдруге стають безхатченками, у яких війна триває не третій рік, як у більшості українців, а 10 років. Одне я знаю точно: луганці — сильні люди, і їх воля та прагнення до життя у вільній, незалежній, європейській країні має бути реалізоване, бо воно йде в унісон з бажанням всіх українців та українок нашої славної країни”.
