Історія одного дня з Рубіжного, яку переповів звичайний, простий боєць, лікуючись від поранення:
"Древній воїн, з позивним «Сокіл», який на першій фотографії, тоді був зі мною. З 2014 він воював у "Січеславі", а потім у батальйоні "Донбас". Зараз ми в рядах Національної гвардії України. Досвідченість відповідала сивому чолу бійця. Дощ не псував плани рашистів на наступ, а ми вже не дивуючись зомбованості росіян спокійно чекали їх на позиціях. Я, Сокіл і ще три бійця.
Оборона
Якщо коротко, то нас, після невдалих спроб витіснити, намагались оточити, відрізати від своїх і взяти у полон.
Небо ж по своєму скоригувало реалії і наші взяли у полон двух «ополченців» Кажуть, їх примусили. Брешуть певно.
Передали полонених наверх, там розвідка з ними тепер займається. Ну й ці тіла послужать обмінним фондом на наших полонених.
Бій
Розвідка у кремлівських найманців ніяка.
Коли орки підійшли, вони були здивовані нас побачити і від несподіванки почали неприцільно та хаотично стріляти в наш бік.
Отримали нашу відповідь, та певно образившись на нашу різкість, москальські вояки різко кинулись в зад, в свої нори, з яких виповзли під нічним покровом.
Вслід їм, для впевненого закінчення бесіди, від нас аргументами до ображених москальських посіпак полетіло ще декілька, впевнених в собі гранат-«ефок».
Добра бесіда, підготовлена за даними розвідки та аргументована максимальним боєкомплектом завжди коротка, але дієва.
Тож, в сухому залишку маємо не тільки утримані позиції, а й ще, бонусом, двоє на обмін своїх. Фото додається.
Контузія
Поруч зі мною розірвалась 120мм міна. Лише встиг вскочити в окоп і прикрити голову руками.
Добре, що ґрунт в цих краях пісчаний, то тільки пісочком й посипало.
Аби тільки нас не підвело штабне командування на високих рівнях, а так то всі наші бійці й польові командири налаштовані рішуче.
Ми не віддамо ні клаптику землі, як би складно то не було.
Діти
За день до бою стояло рідке затишшя. Тоді, на дорозі мої побратими побачили двух діточок, хлопчиків, тримаючих один одного за ручки.
Меншому виявилося чотири а більшенькому максимум років одинадцять. Вони підійшли і попросили їсти. Ми забрали малечу до буржуйки грітись і нагодували. Дізнались, що тато десь у Полтавщині, мама лишилась у рідному місті, а дім побудований на землі, де тимчасово керують росіяни. Їх мама вийшла за їжею і не повернулась. Вони чекали на маму вже другий тиждень. Бабуся живе десь в Росії.
Ми передали дітей через вище командування разом з цукерками і солодощами до Центру соціальної опіки. Їх батька вже начебто знайшли і везуть до нього додому. Я пообіцяв зайти в гості і погратися з малим.
Після війни, в оновленій, відбудованій Україні, яку зараз українські чоловіки та жінки захищають заради майбутнього всіх наших діточок - дасть Бог, обов'язково ще зустрінемось".
