Чотири роки північ Луганщини знаходиться в російській окупації. Якщо в перший рік життя на окупованих територіях значна частина школярів ще відвідувала заняття в українських релокованих школах в онлайн-форматі, то зараз кількість таких дітей стає все меншою.
ТРИБУН поспілкувався з однією із викладачок переміщеного загального закладу освіти на умовах анонімності, аби дізнатися, скільки учнів з окупованих територій відвідують заняття.
– Скажіть, будь ласка, чи змінилася кількість учнів в ваших класах з 2022 року?
– Однозначно, на жаль. Дітей стало значно менше. Якщо раніше в класі, керівницею якого я є, було щонайменше 7 дітей, які онлайн долучалися до занять, то зараз залишилась лише 1. В інших класах ситуаціях трошки краще, подекуди лишається по 3-4 дитини, але загалом, так, статистика показує, що їх стає менше.
– А ці діти, які лишаються, вони наскільки активні на заняттях?
– Тут варто враховувати, що учні вимушені навчатися за подвійною програмою: значна більшість з них відвідує школу в окупації, а отже вони більшу частину дня в будні проводять саме там. Через це ми організували навчання так, що в суботу проводимо частину занять.
Попри це, дітям також треба відпочивати, їм також треба робити домашнє завдання. Тому активними на уроках їх назвати важко. Дехто з них намагається відвідувати уроки, однак через технічні проблеми або неможливість знайти безпечне місце для підключення вони зникають посеред уроку.
– А чи спілкуєтеся ви з батьками цих дітей? Чи розумієте, чому вони ризикують і продовжують навчатися за українською програмою?
– Дуже рідко. Батьки, які мотивують дітей продовжувати навчатися в українській школі, вочевидь, хочуть, щоб їхні діти мали український атестат, аби після деокупації або виїзду у них не було проблем зі вступом до вишів.
Для когось це принципова позиція, для когось, скажімо чесно, запасний план або спроба убезпечити себе та свою дитину. В будь-якому разі, добре, що вони дають дітям цю можливість.
Інколи, але надзвичайно нечасто, вони пишуть мені в особисті повідомлення, питають щодо завдань, перепрошують, якщо дитина не може долучитися до занять через певні причини. Але немає такої комунікації, яка є з батьками дітей, які живуть в Україні або за кордоном.
– Як ви оцінюєте рівень знань дітей, які навчаються за подвійною програмою?
– Це дуже важко. Уявіть: в російській школі їм розповідають одне, в нас – зовсім інше. Особливо це стосується історії, літератури, предметів, які фактично формують світогляд людини. Дитина просто випадає з реальності, в неї каша в голові. Вони фізично не в змозі засвоїти два потоки інформації, тому наші уроки вони сприймають більше як можливість відчути зв'язок з Україною, ніж як повноцінне навчання. Ми це розуміємо і намагаємося давати їм хоча б базові речі, підтримувати їх морально.
Діти з окупації частіше просто виконують завдання, які вчитель публікує в Google Classroom. І була одна ситуація, коли дівчинка надіслала відповідь на завдання, яка майже ідентично співпадає з наративами російської пропаганди. Про те, що Україна, як держава, виникла в момент формування Радянського Союзу. Звичайно, ми спробували проговорити це з нею індивідуально, пояснити, чому це помилка, але так, щоб вона не перенесла це знання в школу з російською програмою, бо це просто небезпечно для неї.
Загалом, якщо говорити про перспективу деокупації цих територій або виїзд дітей звідти, на що я дуже сподіваюсь – їм буде дуже важко наздоганяти програму повноцінно, аби мати відповідний рівень знань для вступу у вищі навчальні заклади. Але все реально, все можливо, і я впевнена, що за бажанням, отримати бодай базові знання цілком здійсненна місія.
– А як щодо психологічного стану цих дітей? Вони ж постійно живуть у такій роздвоєності та страху.
– Це величезна проблема. Діти стали дуже закритими. Вони бояться говорити зайве навіть у приватних повідомленнях, бояться вмикати камери, щоб випадково не показати щось зайве, вони швидко втомлюються. Учні або мовчать, або відповідають сухими фразами. Це захисна реакція психіки на хронічний стрес. І ми, вчителі, тут безсилі, бо нам потрібні психологи, які працюють із травмою війни, але достукатися до дитини за лінією фронту майже неможливо.
Єдина віддушина – це класні чати, де діти ще мають якийсь контакт час від часу. Вони можуть ділитися новинами, обговорювати якісь події, кидати відео про певні ігри чи серіали, які популярні серед їхнього покоління. І це, мені здається, така невелика ниточка, яка ще трошки їх тримає разом, дозволяє дітям з окупації бодай небагато, але залучатися в інформаційний простір України.
– Ви кажете, що дітей стає менше. Яка основна причина, на вашу думку?
– Як на мене, тут є комплекс причин. По-перше, окупаційна система освіти працює на повну силу. Вони тиснуть на батьків: якщо дитина не відвідує їхню школу – погрожують вилученням дітей, соціальні служби ходять по домівках. Багато батьків просто лякаються і забирають дітей з наших шкіл, щоб не ризикувати.
По-друге, це неймовірна втома. Нашим дітям, які залишилися, треба вчитися в суботу. А це означає, що в них немає вихідних. І багато хто з них перестають вчитися взагалі, вони не бачать перспективи, не вірять, що це колись закінчиться. Я скажу, що навіть дорослим за ці чотири роки окупації конкретно нашого району важче тримати в собі віру, надії у звільнення. А що говорити про дітей, на яких щодня виливається неймовірна кількість пропаганди, яким окупанти в школі розповідають, що “мы здесь навсегда, мы вас не бросим”?
По-третє, технічні можливості. Інтернет на окупованих територіях – це біда. Він або відсутній, або працює через російських провайдерів, які блокують українські сайти. Щоб підключитися до нашого уроку, треба мати VPN, який теж постійно блокується.
– Як ви гадаєте, що буде далі, якщо ця тенденція зменшення учнів збережеться?
– Якщо чесно, то нам, вчителям, відповідальним дорослим, варто визнати одну страшну річ: якщо не буде докорінних змін, якщо держава не розвернеться обличчям до цих дітей, ми просто втратимо їх. І йдеться не лише про освіту, а про ціле покоління.
Уявіть собі: через два-три роки ці діти, які слухають наші уроки потайки, перетворяться на підлітків, які пам’ятають вільну Україну лише з дитинства. Вони закінчать місцеві школи з російськими атестатами, і для них світ буде обмежений тим, що їм дозволяють бачити окупанти.
Вони не знатимуть наших поетів, нашої історії, нашого способу мислення. І коли, дай Боже, прийде деокупація, ми отримаємо не українців, які чекали на нас, а людей з абсолютно іншою свідомістю, іноді навіть вороже налаштованих. І це буде наша спільна поразка.
Ми вже зараз це бачимо на прикладі старшокласників, які рік-два тому ще активно навчалися, а зараз зникли. Де вони? Вони або виїхали до Росії вступати до їхніх вишів (бо це простіше і безпечніше), або пішли працювати на місцеві "підприємства", або просто зламалися. І це не їхня провина. Це провина дорослих, які не змогли створити для них альтернативу, не змогли пробити інформаційну блокаду.
Я дуже сподіваюся, що хтось нагорі зрозуміє: боротьба за розум цих дітей — це дуже важливо. І якщо ми його програємо, нам доведеться потім десятки років розгрібати наслідки цієї поразки. Ми не маємо права їх кинути. Це наші діти, і ми повинні зробити все, щоб вони про це не забули.
Читайте також: Довіреність не допомагає: як на окупованій Луганщині створюють підстави для конфіскації житла
