Вона довго була впевнена, що стане юристкою. Вступила на юридичний у Харкові, вивчилася і повернулася на Донеччину з дипломом. Працювала секретарем судового засідання у Покровському міськрайонному суді, згодом — у кількох державних структурах. Але зсередини ця система виглядала зовсім не так, як уявлялося: корупція, сексизм і постійне відчуття, що щось тут не так.
У лютому 2026 року Вероніка Півень залишила держслужбу і взяла до рук камеру. Тепер вона фотографує у Краматорську — людей, їхні емоції і життя навколо.
Право і все решта
Право вона обрала ще у сьомому класі — і відтоді вперто трималася цього напрямку. Народилася і виросла в Краматорську, поїхала вчитися до Харкова, а потім повернулася додому. У вісімнадцять отримала свою першу роботу — секретаркою судового засідання в Покровському міськрайонному суді. Так почалося її доросле життя: з кабінетами, папками справ і довгими робочими днями. Згодом була інша державна установа на Донеччині та спроба зрозуміти, чи це справді той шлях, який вона для себе колись уявляла.
"Мені завжди здавалося, що право — це про допомогу людям. Саме тому я його і обрала. Але згодом я почала стикатися з сексизмом, з корупцією. І були ситуації, після яких я просто задумалася: чи хочу я далі залишатися в цій сфері" — каже вона.
Фотографія давно була поруч — спершу просто як звичка знімати все навколо на телефон.
"Мені часто казали, що я вмію бачити красу навіть у звичайних речах. А коли я почала задумуватися про зміну професії, подруга якось сказала: знаєш, я чомусь бачу тебе класним фотографом. Я й сама колись про це думала, але тоді швидко відклала цю ідею. Взагалі не планувала змінювати професію. проте, обставини склалися так, що все ж довелося. І зараз я про це не шкодую" — каже вона.
Зрештою вона наважилася все змінити. Пройшла навчання, взяла камеру — і почала фотографувати у Краматорську та Слов’янську. Перші клієнти приходять через Threads: там зазвичай починається розмова, а далі переходять у Instagram. Постійної бази поки що немає — вона працює менше трьох місяців. Але люди вже знаходять її: через знайомих, через тих, хто побачив роботи і просто написав.
Місто і його люди
До Краматорська вона повернулась у 2024 році.
"Краматорськ з 2014 року став центром Донецької області. Тоді сюди переїхала адміністрація, і місто почало оживати: з’явилися гроші, почали ремонтувати школи, з’явилося більше можливостей для молоді. У нас є центр позашкільної роботи — там різні гуртки для дітей: і малювання, і танці, і навіть зоогурток, де можна просто побути з тваринами, вчитися доглядати за ними. З’явився парк Бернацького — зараз це одне з найулюбленіших місць у місті, куди приходять і місцеві, і ті, хто приїздить у Краматорськ" — розповідає вона.
За її словами, зараз у Краматорську залишається близько 70 тисяч цивільних — до повномасштабної війни населення міста становило приблизно 100–120 тисяч. Частина людей повернулася після того, як виїжджала у 2022 році, водночас до міста переїхали переселенці з Костянтинівки, Дружківки, Покровського та Добропільського районів і інших населених пунктів.
"На початку повномасштабного вторгнення всі думали, що Краматорськ впаде одним із перших, але сталося інакше. А коли у 2023 році ситуація трохи стабілізувалася, місто ніби почало оживати: довше працювали магазини, відкривалося багато нових кафе, з’являлися простори для молоді. Місто було десь 50 на 50 — військові і цивільні. Людей багато, і попри все воно живе" — розповідає вона.
Камера і люди
Основна аудиторія її фотосесій — військові. Інколи приходять самі, інколи — разом із дівчатами чи дружинами.
"Вони хочуть закарбувати не лише себе, а й місто. Хтось, наприклад, познайомився зі своєю дівчиною в кав’ярні — і їм важливо зробити фотографії саме там, у місці їхньої першої зустрічі. Та й погода зараз надихає: коли сонце, кадри виходять дуже теплі, атмосферні" — каже Вероніка.
Нещодавно до неї на фотосесію прийшов чоловік із Єнакієвого — він воює ще з 2014 року. Спочатку попросив зробити кілька кадрів у військовій формі, а потім — зі зброєю.
"Він каже: уявляєте, в мене навіть немає фотографій. Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб мої онуки знали, чим займався їхній дідусь. І це дуже чіпляє. Хочеться через камеру показати цю людину, її роботу, зафіксувати її такою, як вона є. Але водночас розумієш: у нього в голові живе думка, що він може не повернутися. І це, якщо чесно, дуже важко" — розповідає вона.
Вона зізнається: чоловіків фотографувати їй цікавіше.
"Дівчата зазвичай люблять фотографуватися і більш-менш знають, як позувати. А у чоловіків усе простіше: кілька звичних поз — руки в кишенях, схрещені руки або телефон у руках. Багато хто взагалі губиться перед камерою і не знає, що робити. Але коли починаєш підказувати, як стати, як рухатися, поступово бачиш, як людина розкривається. А потім вони дивляться на готові фото і дивуються: я навіть не знав, що можу так виглядати. І часто повертаються — вже з дівчиною або з друзями" — каже вона.
Досвід держслужби виявився корисним навіть у фотографії — речам, які вона там побачила і пережила, на жодних курсах не навчать.
"Попередня робота дуже цьому навчила — спілкуватися з різними людьми. Я можу побачити людину вперше і вже відчути, у чому її сильні сторони. Мені взагалі легко знаходити з людьми спільну мову" — каже вона.
Знімає у природному світлі — і на вулиці, і в студії. Фото обробляє в Lightroom.
"Зараз людей більше тягне на вулицю, але я і в студії працюю. Мені важливо зберегти риси обличчя такими, як вони є, — просто щоб шкіра виглядала природно, не була жовтою. Люблю, коли кадр виходить трохи таким… кінематографічним. А чорно-білі фотографії, мені здається, особливо підходять чоловікам — навіть без кольору видно їхню силу, їхні емоції. І виглядає це дуже стильно" — пояснює Вероніка.
Найбільше їй хочеться знімати живі емоції між людьми.
"Мені дуже подобається love story — коли можна показати, що відбувається між людьми, їхню хімію. Часто саме із таким запитом і приходять: хочуть зберегти момент, спогади. Тому, мабуть, це частіше love story і портрети", — каже вона.
Одне із замовлень — домашня фотосесія з таксою. Господиня хотіла фотографії разом із собакою у себе вдома.
“Ця порода дуже жвава. Я і лежала, і стояла, і крутилася навколо неї — ловила кожен рух. Зазвичай зі зйомки виходить десь сто кадрів, із яких тридцять–тридцять п’ять справді вдалих. А тут було під двісті. Вона ні секунди не сиділа спокійно — постійно рухалась. Але саме тому більшість кадрів вийшли такими класними: вона в русі, облизує хазяйку, лізе їй за вушко. І це саме ті фотографії, в яких відчувається душа”, — сміється Вероніка.
Незабаром у неї буде перша зйомка новонародженого. Знайомі в Харкові щойно народили сина.
"Це називається зйомка newborn. Не всі фотографи беруться за таке — там кожен рух треба дуже обережно продумувати. І не в кожному місті є спеціально облаштовані студії. У Краматорську таких майже немає, тому або доводиться щось вигадувати з підручних речей, або знімати вдома. Але воно того варте — така фотосесія у батьків зазвичай буває лише раз у житті", — каже вона.
На держслужбі, каже краматорчанка, негативу було більше, ніж позитиву, і війна постійно тиснула — це відчувалося в роботі щодня. Фотографія стала для неї зовсім іншим досвідом.
"Вона ніби розхитала мене зсередини. Я стала емоційнішою, почала помічати дрібні деталі життя, по-іншому на нього дивитися. Фотографія мотивує жити", — завершує розмову Вероніка.
