Мирноград — місто троянд і каштанів. Яна Соболь виросла там, де каштанова алея тягнеться по центральній вулиці, де мама дбала про клумби і маленький ставок з рибками у власному дворі. Тут похований її батько. У квітні 2022-го поруч із їхнім двором щось вибухнуло — гучно і страшно. І вони виїхали. А вже наступного дня вибухом вирвало балкон і вікна в квартирі. Яна Соболь з родиною тоді вже була в дорозі на Івано-Франківщину, де орендоване житло виявилось фейком і вони, розгублені, стояли з дітьми на вулиці. Це був не перший і не останній раз, коли все доводилось починати з нуля. Зараз вона у Кривому Розі — разом із кумою у вересні 2025 року відкрила студію відновлення волосся та трихологічних консультацій.
Банк, декрет, діагноз
До війни Яна вчилася в Донецьку на економіста і фінансиста — мріяла працювати за фахом, але вдалося це не з першого разу. Якось знайома покликала її спробувати себе кредитним експертом у банку. Яна погодилась, кар'єра пішла вгору швидше, ніж вона очікувала. Тим паче, працювати довелося практично вдома — в сусідньому місті.
"Я влаштувалася в Дельта Банк кредитним експертом — і кар’єра раптом дуже швидко почала рухатися вгору. Я навіть не мріяла і не думала, що так буде. На цій посаді пропрацювала зовсім недовго. Потім мені запропонували поїхати в Покровськ: один банк поглинув інший, і туди потрібні були люди, які могли навчити співробітників працювати в наших програмах. Мені було років двадцять, а там працювали дівчата за тридцять, тридцять п’ять, сорок. Я ще подумала: та ви що, як я їх буду навчати? Але керівництво мене підтримало. Я пройшла курси, почала проводити навчання — і в результаті мені запропонували залишитися там економістом", — розповідає Яна.
У банку вона пропрацювала п’ять років. У 2014-му пішла в декрет — і в банк вже не повернулася, адже народила сина.
"Я народила хлопчика, йому поставили ДЦП. Рятували його вже в Донецьку, тоді там уже була "ДНР". Як нам вдалося потрапити до лікарні — досі не розумію, але нам пощастило. Це був 2014 рік, усе тільки починалося, ще можна було проїхати. Швидка повезла його в Донецьк, бо Дніпро тоді відмовлявся приймати пацієнтів з нашого боку. Іншого виходу не було — лікарі домовлялися з тими, хто там був. І вони все ж прийняли, змогли допомогти", — згадує Яна Соболь.
Жінка говорить, що саме тоді її життя повністю змінилося.
"Лікарі казали: відмовтеся від дитини, з нього нічого не буде, він буде овочем. Мовляв, ви молода, ще народите. Але як можна відмовитися від власної дитини? Ми поїхали додому, купили йому одяг, усе необхідне — і почали жити далі, хоч початок був зовсім не обнадійливий. Одинадцять років ми боремося з цією хворобою. Спочатку він поповз, потім трохи почав ходити з паличками, сів, навчився сам їсти. Зараз йому вже одинадцять, він ходить до школи — на домашньому навчанні", — каже вона.
Перший чоловік — батько хлопчика — пішов, коли дитині було два роки. Більшість свого часу після 2014-го Яна присвятила тому, щоб син мав перспективу — міг сам про себе подбати. І тільки роки потому створила родину і народила ще одну дитину. Але тому передувала терниста стежка.
Кучеряве волосся і новий фах
На шляху трапився благодійна організація “Брайт Кідз”, яка допомагає родинам із дітьми з інвалідністю. Там запропонували перекваліфікуватися — знайти сферу, де можна працювати вдома, поруч із сином, і при цьому заробляти.
"Вони запропонували навчання — перекваліфікуватися, щоб я могла вдома чимось займатися, приймати клієнтів, або таку сферу, де можна небагато часу приділяти, але якісь кошти заробляти. Я погодилася, мені виділили кошти на курси", — розповідає Яна.
Яна довго не могла визначитися і зрозуміти, що її цікавить.
"Я була дуже кучерява і завжди мріяла про рівне волосся. Якось пішла до знайомої майстрині — вона зробила мені кератин і сказала, що все буде класно. Але я помила вдома голову — і все повернулося назад. Пишу їй: що не так? А вона каже: мабуть, така структура волосся. Я відповіла: давай тоді переробимо. І саме тоді я почала читати про це в інтернеті — і мене затягнуло", — згадує Яна.
Так вона вирішила вчитися на майстриню з відновлення волосся. Перші клієнти з’явилися ще в Бахмуті — туди Яна переїхала разом із сином і прожила три роки. Там почала заново будувати життя: працювати, шукати клієнтів, триматися за звичайні речі, які дають відчуття стабільності.
Незадовго до повномасштабного вторгнення вона повернулася до Мирнограда. Зняла квартиру, познайомилася з майбутнім чоловіком. Поруч була і підтримка — мама час від часу могла посидіти з онуком, поки Яна знову напрацьовувала клієнтів. Після Бахмута все довелося починати спочатку.
"Я не знаю як, мабуть, Бог мене виштовхнув з того Бахмута. Бо якби я була там сама з дитиною — я взагалі не знаю, до чого б це призвело. Бо вже в 2022-му Бахмут став тим, чим став", — каже вона.
Коли робота нарешті почала налагоджуватися, почалося повномасштабне вторгнення. Один за одним почали писати клієнти — коротко, майже однаково: ми їдемо.
"Всі клієнти почали виїздити, але ми ще залишалися вдома до квітня 2022-го. Поки біля нас у дворі не прилетіло — ракета чи не ракета, вже навіть не пам’ятаю. Було дуже гучно, дуже страшно. Слава Богу, все обійшлося. І тоді ми зрозуміли: треба, мабуть, кудись з’їхати", — каже Яна Соболь.
Вони виїхали наступного дня. А ще за день в їхню квартиру знову прилетіло — вибило балкон і вікна. Фотографії потім прислали сусіди.
Їхали на Івано-Франківщину, бо там знайшли житло і навіть заплатили завдаток. Дорога здавалася дорогою до якогось тимчасового спокою — принаймні було відчуття, що є адреса, де можна зупинитися. Але коли приїхали і почали телефонувати, ніхто не відповідав.
Так вони й стояли на дорозі — Яна, її старший син, чоловік і його племінниця. З речами після дороги, без розуміння, що робити далі.
"Ми стояли і думали, що нам робити — кинули нас із тим будинком. Почали шукати волонтерів, якісь адреси. Хтось в інтернеті написав про групу, де зібрані пункти допомоги по місту і області. Я написала туди — і нам відповіли, що в Калуші є церква, яка приймає переселенців: можна пожити безкоштовно, годують. Ми подзвонили. Нам сказали: чекаємо іншу родину, місць немає. Але якщо вони не приїдуть — поселимо вас. Ми почекали. Потім передзвонили: готуємо для вас кімнату, приїжджайте", — згадує вона.
Так вони опинилися в Калуші. У церкві їх прийняли дуже тепло — нагодували, дали речі, допомогли облаштуватися. Яна з родиною прожили там приблизно три місяці і намагалися не бути просто людьми, яких прихистили. Допомагали по господарству, готували, прибирали, ходили на служіння.
"Нам було незручно просто сидіти і нічого не робити. Є люди, які так можуть, але ми не могли. Тому старалися допомагати. Ходили і на їхні служіння — для мене вони були незвичні, не як у православній церкві, де батюшки співають. Там усе якось дуже душевно було. Нам справді сподобалося", — каже Яна.
Потім родина зняла квартиру в Калуші й почала шукати роботу. Життя поступово налагоджувалося, але не без гіркоти.
"Я швидко переходжу на українську, але бувають моменти, коли слово одразу не підбереш. І люди косилися. Бувало, в спину казали: поприїжджали тут, сиділи б у своєму Донбасі. Ну… якось прилаштовувалися", — говорить вона.
Кривий Ріг, кума і грант
До Кривого Рогу їх привів син. Ще до повномасштабного вони регулярно їздили до Харкова — у Реабілітаційний центр іпотерапії "Росток життя". Це один із найкращих центрів в Україні, який займається саме іпотерапією. Для хлопчика ці заняття були дуже важливими — давали помітні результати. І коли по Харкову почали гатити, центр змушений був переїхати.
"Ми дізналися, що вони в Кривому Розі — і зірвалися без жодних вагань. Ця реабілітація справді допомагає, постійно є результати. І я кажу чоловіку: додому буде відносно близько — шість годин, і ми вже у батьків, хоч якось їх побачимо. Ми майже рік на той момент не бачилися", — розповідає Яна. І додає, що зараз вже родина евакуювалася і живе поруч в місті.
У Кривому Розі вони вже три роки. Майже відразу Яна вирішила не чекати — починати працювати. У квартирі був засклений балкон, і саме там з’явилося її перше робоче місце у новому місті.
Потроху з’являлися клієнти. З балкону вона згодом перейшла в салон — почала орендувати місце по днях. Робота почала налагоджуватися. І саме тоді Яна дізналася, що вагітна — після шести років, коли завагітніти не вдавалося.
"Я була дуже рада — з одного боку. А з іншого: тільки пішли клієнти, тільки почала розвиватися — і знову декрет. Але дитина була довгоочікувана, я хотіла приділити їй максимум часу. До року не досиділа — вже в дев’ять місяців повернулася до роботи. Почала шукати старих клієнтів, підтягувати нових — багато хто за цей час виїхав. Повернулася в той самий салон, де орендувала місце до декрету. Хазяйка — теж переселенка, здається, зі Слов’янська — перевезла свій салон до Кривого Рогу і здавала робочі місця майстрам. Тоді це був уже четвертий старт — нова база клієнтів, і знову все доводилося вибудовувати заново. Інстаграм по-новому, фейсбук, СММ. Я тут уже, мабуть, п’ять в одному", — розповідає молода мама про будні підприємиці.
У Кривому Розі виявилося, що тут живе її кума — та сама майстриня, у якої Яна колись вчилася, топ свого міста. Вона приїхала сама, з двома дітьми, і одна дитина теж має інвалідність. Для Яни ця зустріч стала великою підтримкою — у чужому місті раптом з’явилася людина, яка розуміє і професію, і життя, яке різко змінилося.
"У мене хоч чоловік поряд, допомагав. А вона сама з двома. Я розуміла, як їй важко. Ми почали одне одному допомагати — хоч і різні райони, далеко їздити, але все одно", — розповідає Яна.
Разом вони думали, як взагалі почати працювати в новому місті і як знайти клієнтів, коли тебе тут ніхто не знає. Пробували різне — рекламу, безкоштовні процедури для моделей, знайомства.
"На рекламу люди не дуже йдуть. На безкоштовно, коли береш моделей, — теж не дуже. Ми сиділи й думали: як тут взагалі людей залучити? Почали крутитися — якісь виступи, майстер-класи, знайомства, потроху входити в ці кола", — каже вона.
Саме тоді почалася хвиля грантів на відновлення бізнесу для переселенців. Чоловік Яни, який займається дезінфекцією і дератизацією, вирішив спробувати першим — і виграв одразу три гранти. Побачивши це, кума почала підштовхувати Яну теж подаватися.
"Я взагалі не вірила, що щось вийде. Думаю: така вузька сфера — відновлення волосся, по суті одні й ті самі процедури, тільки баночки міняються. А кума каже: подавайся, давай спробуємо, щось придумаємо. Ми тоді ще думали: може, вийде зробити щось своє, щоб не платити оренду комусь. Я подала заявку на міжнародний грант від Mercy Corps — і все сталося так швидко, що я навіть не встигла отямитися. Пишуть: можна приїхати? Я думаю: як, уже відбір? Домовилися, вони приїхали, подивилися, де я працюю, поговорили зі мною. Кажуть: чекайте. Пройшов, мабуть, тиждень — і приходить повідомлення: вам схвалили грант. Боже, ми такі були щасливі — стрибали, обіймалися. Просто не могли повірити, що у нас вийшло", — розповідає Яна.
Грантові кошти можна було витратити тільки на обладнання і закупівлі — оплачувати оренду ними не дозволялося. Тож приміщення довелося шукати довго, під ті фінанси, які вони могли потягнути самі. Коли знайшли, зробили невеличкий ремонт самотужки і вже у вересні 2025 року вони відкрили свою студію.
Зараз у студії два робочих місця — працюють Яна і її кума. Вони займаються відновленням волосся і проводять трихологічні консультації: дивляться шкіру голови через трихоскоп, підказують, які аналізи варто здати, пояснюють, що може бути причиною проблеми.
"До нас часто приходять уже після дерматологів — коли людина просто не знає, що робити далі. Кажуть: нічого не допомогло, стільки грошей пішло на консультації, а проблема як була, так і є. І потім буває, що дівчата пишуть: стало набагато краще, таких результатів не було навіть після лікарів", — розповідає Яна.
Каже, вони намагаються працювати без тиску і без нав’язаних продажів.
"Ми не нав’язуємо: мовляв, купуйте тільки наш догляд. Підбираємо різне — і дешевше, і дорожче. Дивимося на склад, на те, що підійде людині і що вона може собі дозволити. Є шампуні, які коштують дорого, але якщо користуватися ними раз на місяць, їх може вистачити на рік. Ми не лікарі — завжди про це попереджаємо, але базу знаємо, можемо підказати. А людина вже сама вирішує, що їй робити", — пояснює вона.
Зараз Яна намагається втримати і розвинути свою справу — активно шукає клієнтів, думає про рекламу, знайомства, будь-які можливості, які можуть допомогти студії стати на ноги. Паралельно доводиться вирішувати й зовсім приземлені речі — шукати нове житло. Те, яке вони зараз винаймають, господиня збирається продавати. А повертатися, як і більшості переселенців, їм уже нікуди. Коли Яна говорить про Мирноград, голос помітно змінюється.
"Це місто троянд і каштанів. У нас була алея каштанів по центральній вулиці — дуже красива. Ми з мамою любили там гуляти, коли каштани починали розпускатися. О боже, як там було гарно. У нас був дуже красивий будинок. Мама вкладала стільки сил у клумби — вони були просто розкішні. Вона навіть маленький ставок викопала, такий басейнчик. З батьком будували. Там рибки плавали. Вони загинули — їх не вивезли. Не було як вивозити. Я дуже сумую за тим, що мій батько похований там. І бабуся з дідусем, і прабабуся з прадідусем. Дуже багато знайомих поховано — і військових, і просто хороших людей. І ми вже не зможемо до них прийти, не зможемо провідати. Оце дуже важко", — каже вона.
Читайте також: Вероніка Півень: юристка із Краматорська, яка навчилася бачити світло крізь видошукач.
