Жителів Сєвєродонецька, яким довелося виїхати через активні бойові дії, обурили пропагандистські сюжети російських окупантів. На них місцеві "ждуни" розповідають, що вони 8 років чекали "звільнення" від України. Через такі відео у когось може скластись враження, що всі місцеві жителі займають подібну позицію. На противагу цьому сєвєродончани створили в соціальних мережах флешмоб "Сєвєродонецьк - це ми, а не ті ждуни".
Про це повідомляє журналістка Трибуну.
В офіційних російських відео поширюється пропаганда про те, що в українців всі ці 8 років не було нормального життя через "жорстку окупацію української влади", та що населення незалежної держави треба терміново звільняти від так званих "нацистів". На жаль, російські телеканали поширюються не тільки на території РФ, тому під вплив потрапили і українці, які, зазвичай, і виступають героями таких відео.
Сєвєродончани створили сотні дописів у соцмережах Instagram та Facebook, аби довести, що поширювана росіянами інформація - брехня. З декотрими з місцевих, яким довелося виїхати, ми поспілкувалися.
"2 березня сім’єю вирішили рятувати своє життя", - сєвєродончанка Дар’я, 27 років.
"До війни працювала майстром манікюру, чоловік мав свій магазин чоловічого одягу. Ми з 24 лютого вийшли з нашого будинку та 7 днів жили у підвалі в іншій частині міста з родиною чоловіка. 2-го березня вирішили рятувати своє життя та виїжджати. На сімейній раді вирішили не їхати на власних авто, бо за декілька днів до того одна сім’я підірвалася на міні. Вирішили скористатися евакуаційним поїздом, але це теж було не просто. В той день було дуже гаряче, поїзд замість 9:00 години виїхав о 16:30 з Лисичанська. Весь цей час лунали вибухи, чули прильоти "граду". Спочатку я була в м. Ужгород, чоловік займався волонтерською діяльністю в Дніпрі. Зараз ми в Києві. Життя в українському Сєвєродонецьку нас повністю влаштовувало. Ми були дуже щасливими. Ми дуже любили своє молоде місто та намагалися жити в його ритмі. Нам не вистачає прогулянок по Івонін парку, годування лебедів на Чистому озері та ранкової кави на WOG , шашликів з друзями та родиною на Кривенькому. Тепер цього всього нас позбавили. Зараз дуже важко бачити свій зруйнований будинок. Я вірю, що ми повернемося в наш український Сєвєродонецьк…"
"Не можу дивитись на те, що орки роблять з містом", - сєвєродончанка Світлана, 50 років.
"Моїй сім’ї довелося ще у 14-му виїхати з Алчевська, бо жити під окупацією для нас неприпустимо. Переїхали ми у чудове місто – Сєвєродонецьк. Я дуже любила його! Виїхали ми ще у 2019 році до Запоріжжя, бо у чоловіка тут була робота. Зараз не можу дивитися на те, що орки зробили з містом, яке за короткий проміжок часу стало нам рідним. Ми - українці, життя наше пов'язано тільки з Україною…"
"Ми разом робили наше місто кращим", - Ольга, директорка Укрпожстандарт.
"Я директорка підприємства Укрпожстандарт. Ми займаємось виробництвом одягу для пожежних, у Сєвєродонецьку наше підприємство розвивалося, було нове приміщення та обладнання, працювало 30 робітників. Всі разом ми виїхали в середині березня, зараз працюємо на новому місці в Дніпропетровській області. В Сєвєродонецьку було просто прекрасне життя, ми разом робили наше місто кращим. Платили податки, саджали дерева, раділи життю, будували плани на майбутнє! Прикро бачити, що зараз міста майже немає…"
"Війна вдруге зруйнувала наше життя", - сєвєродончанка Наталія.
"Я з дочкою проживала в районі храму, працювала у великій компанії, яка займалась продажем кондитерських виробів. В 2014 під час першого вторгнення під обстрілами виїжджала з маленькою дитиною на руках. З тих часів живу в Миколаєві, але по декілька разів на рік приїжджали в Сєвєродонецьк, там у нас багато родичів та друзів. Влітку 2021 року ми відвідали Святогорську Лавру, яку зараз рівняють з землею. В Сєвєродонецьку я народилась, виросла, закінчила школу та училище. Працювала, зустріла своє кохання, народила дитину. Все було добре, ми жили своє щасливе життя. Зараз я з дитиною виїхала на захід України через бойові дії в країні. Війна вдруге зруйнувала наше життя! Я вірю що після перемоги ми зможемо повернутися в наше рідне місто…"
"Не змогла дозволити, щоб діти чули "прильоти"", - Вікторія, 38 років.
"Я керівниця гуртка в Сєвєродонецькому міському центрі еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді, також працювала ландшафтним дизайнером. Виховую двох дітей 13 та 3 років. Виїхали 10 березня, зараз знаходжуся в Закарпатській області зі всією родиною та родичами ( 15 осіб разом із дітьми) та 5 собак. Навіть в університеті я всім завжди казала і зараз кажу, що Сєвєродонецьк - найкраще місто на Землі. Поїхали, бо дитина молодша вже не витримувала ті всі звуки, які чула...бо був навіть прильот "Точки У"...В моєму домі вже тоді не було ні світла, ні газу, ні води, а дітей треба оберігати, а не калічити... "
"Нас все влаштовувало", - Кристина, 40 років.
"Ми проживали у чудовому місті під назвою Сєвєродонецьк. Я доглядаю за донькою з інвалідністю, їй 12 років, вона лежача. Виїхали через 32 дні сім'єю, зараз в Дніпрі. Важко було попрощатися з рідним містом та домівкою, але через загострення ситуації довелося покинути своє минуле звичне мені життя. Нам говорять, що нас життя наше не влаштовувало, але ж ми б там не жили, якби було погано…"
"Зараз би все зробила, щоб повернути життя до 24 лютого", - Аліна, 28 років.
"Маю двох дітей, хлопчика 4 років та дівчинку 7 років. Народилася у м. Сєвєродонецьк і прожила все життя. Була у багатьох країнах і містах нашої країни, але мій Сєвєродонецьк - найрідніше й найкраще з-поміж усіх. Це часточка нашої душі. Працювала у СУ ГУНП в Луганській області, дочка ходила до школи, син до садочка. Звичайно, було іноді важко, щось не так, як хотілось би, чогось не вистачало… Зараз би все зробила, щоб повернути життя до 24-го лютого, поки нас не прийшли "освобождать". Зараз розумієш, що життя було найкраще, було все, було ЖИТТЯ! Виїхала з міста в березні, бо дітям не місце у підвалі. Довго не могла вмовити бабусю, та ще багатьох близьких мені людей, але зараз всі в безпеці. Живемо у Рівному, в гуртожитку, намагаємося звикнути до міста, до людей, але дуже хочеться додому. Ми дуже віримо, що Сєвєродонецьк, Луганщина та усі окуповані території України скоро будуть наші! Я розумію, що жити там довго ще буде неможливо, але дуже сподіваюся, що скоро погонять наші ЗСУ цих окупантів за кордони нашої держави! Все буде Україна! ".
Авторка: Валерія Мельник
Читайте також: “НОВА МРІЯ”: як працює фонд допомоги мешканцям східної України
