В коментарі ТРИБУН військовослужбовиця Анна Анопченко, що народилася в Лисичанську, поділилася думками про Луганщину.
Я не завжди любила Луганщину так, як люблю її зараз. Коли зростала підлітком, дивилася далеко за горизонт, будувала плани, мріяла і хотіла поїхати в інше місто. Подалі з сірої, сумної області. Коли подорослішала, то зрозуміла, що де б не була — у мене є дім під назвою Лисичанськ. І він дуже потрібен. Звідти мої найтепліші спогади, дитинство, перші перемоги та образи.
У 2014 році я вперше втратила дім. На кілька місяців, але мені вистачило, щоб зрозуміти, що хочу повернутися назад та залишитись назавжди. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, цей біль був набагато сильніший та жахливіший. На полицях в батьківській квартирі, в якій я провела все дитинство і юність, лишились мої улюблені книжки, нагороди з кінного спорту, фотографії, та інші дорогі для мене речі. Зараз я просто існую, навіть не повністю, бо частина мене, мого серця там, у Луганській області. Всі ми зараз люди без дому.
Я хочу повернутися на Луганщину не лише через покинуті речі. Їх же там вже скоріш за все нема. Але є рідна, священна для мене земля. Дикий степ та береги Сіверського Дінця. Це місце моєї сили. Торік загинув друг дитинства з Лисичанська. Ми разом зростали на тих вулицях. І тепер я хочу назвати на його честь парк в старій частині міста. Щоб пам’ять про нього жила вічно. Мої батьки хочуть повернутися додому після деокупації. Будемо разом відбудовувати наше житло. Я хочу щоб життя на Луганщині продовжувалось. Ця земля бачила стільки смерті, проте має жити.
Читайте також: Військовий з Луганщини розповів про те, як Серебрянський ліс став “проклятим”
