До повномасштабного вторгнення Віталій Сергієнко, уродженець Біловодська Луганської області, працював лікарем-неврологом у одній з приватних клінік Ірпеня. У березні 2022 року за власним бажанням пішов захищати Батьківщину та дотепер служить в ДПСУ.
Про життя під час війни чоловік розповів кореспондентці ТРИБУН.
Віталій народився та виріс у Біловодську. Коли в Україні почалися бойові дії у 2014 році, він навчався на 4 курсі Донецького медичного університету, однак згодом був змушений перевестися в Київ. 5 та 6 курси закінчив у столиці, потім приїхав у Сєвєродонецьк та вступив на інтернатуру в Луганський державний медичний університет (м. Рубіжне).
“Там була можливість проходити інтернатуру з найбільш цікавої мені спеціальності – неврологія”, – зазначив Віталій.
Після закінчення університету він пішов працювати до Лисичанської міжрайонної МСЕК, поєднуючи експертну діяльність з прийомом пацієнтів у Лисичанській поліклініці та чергуваннями в відділеннях інтенсивної терапії, цереброваскулярних та серцево-судинних патологій у Сєвєродонецькій міській лікарні. Попрацювавши кілька років, отримав запрошення на роботу в приватну клініку м. Ірпінь, куди згодом переїхав жити та працювати.
“24 лютого вранці прокинувся від дзвінка колеги, котра переляканим голосом питала, що робити: чи на роботу їхати, чи тікати. Клініка була в пішій доступності від мене. Поки йшов на роботу, був, мʼяко кажучи, здивований кількістю машин на дорогах і людей на вулиці. З лікарів у клініку змогли дістатися тільки я та головний лікар. Тому я встиг зробити перевʼязку за хірурга, виконати декілька інʼєкцій, прийняв одного свого пацієнта. Після чого ми закрили клініку та розійшлись по домівках”, – згадує перший день повномасштабної війни лікар.
Згодом Віталій поїхав до рідних у село Бучанського району. Через кілька днів у населений пункт зайшли росіяни, але чоловіку з родиною більш-менш пощастило, бо “гості” на їх подвірʼя так і не зайшли. Виїхав лікар у складі евакуаційної колони 11 березня 2022 року.
“Це було довго та страшно. На той час Житомирська траса вже була всіяна розбитими машинами та трупами цивільних”, – згадує Віталій.
Приїхавши до Ужгорода, чоловік зустрівся з двоюрідною сестрою, яка працювала на той час у військкоматі.
“Сказав сестрі про бажання йти служити, вона відповіла, що все влаштує. І от з 13 березня 2022 року по теперішній час я – прикордонник”, – розповів Віталій.
Спочатку чоловік служив у складі бойового підрозділу, з яким виконував завдання на півночі та сході країни. А напередодні новорічних свят його перевели до одного з підрозділів з постійним місцем дислокації в столиці, де Віталій продовжує службу дотепер.
“Мене вражає рівень героїзму та сили духу наших воїнів. Наприклад, був випадок, коли вивезли зовсім молодого хлопця з контузією на стабілізаційний пункт, а він каже: дайте таблетку від голови та відвезіть мене назад. Були подібні ситуації і з важкопораненими”, – поділився прикордонник.
Неможливо побачити в них нудьгу чи розпач. Вони, усвідомлюючи, що втратили руку чи ногу, примудряються жартувати на шляху в госпіталь.
Найскладніше все ж на війні, за словами військового, втрачати побратимів.
“Один з найближчих побратимів – Володимир Вудмаска. Дуже професійний медик, гарний друг, завжди підтримував мене. На жаль, загинув цього літа, коли я вже служив в іншій частині”, – розповів Віталій та зазначив, що словами не передати емоції після цієї втрати.
Грандіозних планів після перемоги військовий не будує, хоче займатися улюбленою справою – лікувати людей, а також мріє про сім’ю та дітей.
“Звісно, хочеться найскорішої деокупації нашої малої Батьківщини, як і всіх українських земель. На прикладі власних батьків бачу, як важко втрачати рідну домівку. Сподіваюсь, ці часи не за горами”, – поділився Віталій.
