Андрій (ім’я змінено) народився та виріс у селищі Троїцьке, що на Луганщині. Згодом вступив у Кремінський медичний коледж за спеціальністю “Лікувальна справа”. А після, — до Східнонаціонального університету імені Володимира Даля на Реабілітолога. Зацікавленість медициною для хлопця стала мрією у допомозі бійцям після перемоги. Але зараз він прикордонник. Закінчивши виш, Андрій зрозумів, що хоче пов’язати своє життя із силами оборони України. І зараз захищає Батьківщину від окупантів.
Виданню ТРИБУН хлопець розповів про початок роботи в Прикордонній комендатурі швидкого реагування (ПКШР), прикордонну службу та свої мрії.
“За півроку до закінчення університету я вирішив, що піду служити за контрактом. І обрав Державну Прикордонну Службу. Бо ще наприкінці навчання у медичному коледжі мене запрошували на працю до застави у рідному селищі”, — каже прикордонник.
Таке рішення не змусило довго чекати. Й після закінчення університету, влітку 2020 року, Андрій зібрав всі документи й пішов до третього прикордонного загону в Лисичанську.
“Так склалося, що я потрапив до ПКШР на посаду фельдшера однієї із застав, яка вже існували. І так я став прикордонником”, — згадує хлопець.
Каже, що змалечку ходив до місцевої застави на екскурсію. Відтоді почав розуміти основні принципи роботи прикордонників та дізнався, що їхня основна ціль, — протидія контрабанді.
“Прийшовши на службу до ПКШР, мої очікування були виправдані. Бо на звичайних заставах я не бачив легко броньованої техніки, БТРів та іноземного озброєння. Протягом першого тижня ходив як та мала дитина уважно оглядаючи та вивчаючи ТТХ зброї та різну іншу техніку. Мені дійсно було цікаво. Не знаю чому, але тяжіння до знань у військовій тематиці була тоді й залишається досі”, — згадує Андрій.
Повномасштабне вторгнення прикордонник зустрів на північному кордоні Луганської області.
“О 4 годині ранку я заступив в наряд «СП» біля одного з пунктів пропуску з РФ. Ще не дійшовши до місця несення служби, почув гул… Я попросив свого побратима зачекати, бо відстав, думаючи, що мені стало зле і це просто зашуміло у вухах. Тоді товариш засміявся та сказав, що все добре: «Це не гул у вухах, це працює РСЗО»”, — розповідає троїччанин.
Протягом 8 годин першого дня повномасштабного вторгнення Андрій з побратимами просиділи неподалік від пункту пропуску, спостерігаючи, як окупанти щось підвозили на УРАЛах. О 16:00 приїхав начальник та хлопці вирушили до місця розташування їхнього підрозділу.
“Чутки про повномасштабне були ще на початку 2021 року. Саме коли Росія проводила навчання біля наших кордонів. Тоді ми з товаришем були стурбовані такими подіями, але після їх закінчення, — наші переживання розтанули. Про те, за декілька місяців до вторгнення, новини про його початок зʼявлялись все частіше. Хлопці ще жартували, мов який телепень почне таку велику війну у 21 сторіччі”, — додає прикордонник.
А за кілька місяців до 24 лютого хлопець придбав плитоноску та плити для неї. Бо вважав, що не оминути вторгнення росіян.
Деякі хлопці на мене скоса поглядали. Казали, що нової фази війни не буде, а я просто витрачаю гроші на безглузді речі. Але вони помилялися
Вторгнення окупантів Андрій зустрів у зручній екіпіровці, яка стала йому в нагоді при обороні Кремінної, села Ямпіль та Рубіжного.
“Ми були готові до початку ведення бойових дій. Але нестача живої сили давала про себе знати. Через це, в перші ж дні й відійшли до міської агломерації Кремінна — Рубіжне — Сєвєродонецьк. Обʼєднавшись там з іншими силами оборони України”, — каже троїччанин.
Бійці української армії з початку 24 лютого мали велике бажання захищати сімʼї, рідну землю та спільною мрією й далі боронять Батьківщину від ворога.
“У перший час ми ще не мали новітнього «Ленд-Лізу». А переважна більшість зброї, яка була у нас в руках — залишки з озброєння нашої країни ще в радянські часи. Це: АК, РКК, РПГ-7 та багато іншого. Я б не сказав, що нам було нічим воювати. Зброї було вдосталь”, — розповідає прикордонник.
Деякі люди, говорячи про війну, романтизують її атмосферу. Сприймаючи як сцену героїчного акту з відомих фільмів. Але це й спотворює її реальність, яка завжди супроводжується стражданням, знищенням та людськими жертвами. На цей рахунок Андрій також має свою думку.
“Може для когось, хто не причетний до війни, це й здається романтичним, але це не так. На «тій стороні» ти дивишся на світ під іншим кутом. Починаєш жити одним днем, бо не знаєш, що може очікувати через хвилину, добу або тиждень.
"Більше звертаєш увагу на якісь дрібниці, до яких раніше було байдуже. Насолоджуєшся кожною піщинкою свого життя. Після виходу з Кремінної я йшов по вулиці одного з сіл біля Лиману й помітив, як в одному з дворів квітнуть абрикоси. За все своє життя я стільки разів бачив їх цвіт, але тільки тоді зрозумів, що як це прекрасно. Абрикосовий сад, — моя мрія на майбутнє, яку я хочу втілити у своє життя”.
Зараз хлопець знаходиться на північно-східному кордоні нашої держави, де здобув посаду начальника групи.
“Памʼятаю, як всі говорили, що війна для Чернігівської та Сумської областей завершилася після вигнання загарбників з цих територій. Але це не так. Кожного дня окупанти завдають мінометних та артилерійських обстрілів по прикордонним районам цих областей. Гинуть ні в чому невинні цивільні та військові. Обстановка стабільно напружена. Але чи сказав би я, що окупанти підуть на нас знову на цих напрямках? Ні. Авжеж, інколи з ворожої сторони задіюються ДРГ. В останнє це було кілька тижнів тому. Бій тривав десь з 20:00 та до опівночі. На щастя, ніхто з наших захисників не постраждав. А окупантам дали на горіхи. Вони відійшли. Ворожа розвідка проводиться постійно. Іноді, — це квадрокоптер по типу MAVIK, а іноді й крило, — як Орлан”, — розповідає прикордонник.
Андрій має кілька страхів, що можуть втілитися після закінчення війни. Один із них пов’язаний із невизнанням та забуттям суспільством героїв, що захищали Україну.
Боюсь, що повага до нас зникне. А згадувати будуть лиш раз на рік — в день нашої перемоги. Боюсь, що скаліченим війною будуть надаватися мізерні виплати в якості допомоги від держави. Боюсь, що в країні не побудують нормальну базу для реабілітації бійців з ПТСР, а як наслідок — буде відносно великий відсоток самогубців серед військових. Бо війна для всіх закінчиться, а для них вона ще буде продовжуватись всередині свого «я».
Прикордонник вірить та мріє, що настане той день коли всі зможуть приїхати додому. У Сєвєродонецьк, Маріуполь, Луганськ чи Донецьк. З полону повернуться всі наші військовополонені. Кожен зможе обійняти своїх рідних та сказати, що ця страшна війна закінчилась.
“Я вірю в нашу перемогу. Мені хотілося б зустрітися з рідними, обійняти та ніколи не розлучатися з ними. Зустрітися з побратимами, які зараз знаходяться у полоні та тихенько посидіти. Забути все, як страшний сон. Також, після закінчення війни, — піду працювати за фахом. Країні, як ніколи, потрібні реабілітологи. Бо, на жаль, серед нас є багато скалічених хлопців та дівчат, які потребують кваліфікованої допомоги. Хотілося б, щоб постраждалі не відчували себе неповноцінними за відсутності кінцівки. Сподіваюся, суспільство буде єдиним цілим у майбутньому, як і після початку 24-го лютого”, — вірить Андрій.
Читайте також: “Звільнення Луганщини буде найскладнішою операцією” — боєць бригади "Лють" з Рубіжного
