Троянди Донецька
У пам'яті Вікторії Донецьк залишився містом розквітлих троянд, ідеальної чистоти та людей, котрі звикли відповідати за власні слова.
Співати вона почала у п'ять років. Паралельно займалася танцями, пробувала грати на фортепіано, хоча з ним, жартує, "стосунки не склалися". А один із перших виступів навчив її головного сценічного правила — продовжувати навіть тоді, коли все йде не за планом.
"Мені було шість років, я співала «Крылатые качели». І раптом посеред пісні вимикається фонограма — у залі повна тиша. Я стою на сцені й не знаю, що робити. І тут донька моєї викладачки починає плескати в долоні, її підхоплює весь зал, і я продовжую співати вже без музики. Після такого випадку на сцені мені, здається, вже нічого не було страшно. Я й падала за кулісами, і костюм злітав, і мікрофон вилітав — усяке було! Тому, мабуть, я — спеціалістка з імпровізації, й добре знаю, як викрутитися з будь-якої ситуації", — згадує Вікторія.
Вікторія і досі називає Донецьк своїм дитинством, юністю і любов'ю.
"Напевно, я вже ніде не почуватимуся так, як почувалася там. І не треба цього шукати, бо такого вже не буде. Для мене Донецьк — це місто, де ти почуваєшся вдома, де тебе поважають. Серйозне місто", — говорить вона.
Один з останніх спогадів про довоєнний Донецьк у неї пов'язаний із парком Щербакова. Вікторія згадує, як вони підійшли привітати літню жінку з Днем перемоги. Та відповіла коротко: "Діти, головне, щоб не було війни". А невдовзі війна таки прийшла в Донецьк. Вікторії виповнилося 16 років.
"Ось тут краще зберегти саме відчуття вимушеної втечі. Це була не просто евакуація, а втеча в нікуди. Спочатку батьки вивезли нас із братом до бабусі в Крим, де ми пробули три місяці, а потім була Одеса. Це не були подорож чи переїзд. Ми просто тікали, бо треба було тікати", — каже вона.
Одеса прийняла зі скрипом
Перші роки в Одесі Вікторія згадує як дуже складні. Донецька прописка, номери АН на машині родини та проблеми з документами в університеті… Все це постійно спричиняло стрес.
"Перші два роки було катастрофічно складно знайти себе. Я психувала, збирала валізу і казала, що піду додому хоч пішки! Були й конфлікти через те, що ми з Донецька. Університет мав дати можливість навчатися безкоштовно, але не дав, бо я не могла привезти деякі документи з окупованої території. А це було просто нереально!", — згадує Вікторія.
Своєю Одеса стала для Вікторії значно пізніше. Можна сказати, що вона випробовувала дівчину на міцність. Але коли з'явилися друзі, складалося навчання в університеті, знайшлася перша професійна робота, їй стало легше.
"Напевно, на третій чи четвертий рік стало легше. З'явилися свої люди, я вчилася, працювала. Викладач хореографії одного разу підходить і питає: а хочеш до мене на заміну в шоу-балет? Погодилась одразу. Танцювала, співала, паралельно складала сесії. Коли травмувала коліно, перейшла на викладання. І саме в Одесі відбувся мій справжній ріст і як викладачки, і як співачки", — розповідає вона.
Коли танці довелося залишити через травму колін, Вікторія почала викладати спів: спочатку працювала в дитячому садочку, потім орендувала кабінет, а згодом облаштувала власний і набрала учнів. Так поступово з'явилася її вокальна студія.
"Я зробила в кабінеті ремонт, набрала дітей, а перед повномасштабним вторгненням ми навіть встигли відсвяткувати триріччя студії. Це був дуже класний період становлення", — каже Вікторія.
Працювала вона і з дітьми, і з дорослими. З часом сформувалося своє коло учнів — людей, з якими збігалися не лише цілі занять, а й погляди та цінності.
Особливо Вікторія любить працювати з дорослими. На перше заняття вони нерідко приходять уже переконаними, що не мають ані голосу, ані слуху.
"Приходять жінки у 30, 40, 50, 60 років і кажуть: «У мене поганий голос, поганий слух, я нічого не чую, але дуже хочу співати». Я вже готуюся до найгіршого. А потім людина починає співати, і я думаю: «А що тут не так?» Десь треба попрацювати з диханням, десь підібрати тональність — і все нормально. Дорослі взагалі дуже жорстко себе критикують", — говорить викладачка.
Перед початком занять із новим учнем Вікторія проводить коротке знайомство: розпитує про попередній досвід, бажання та цілі, слухає голос. Каже, що їй важливо зрозуміти не лише над чим працювати, а й чи комфортно буде працювати разом.
"Це майже як інтерв'ю. Я розпитую, коли людина співала, чого хоче, як бачить себе в майбутньому, співає для себе чи має якусь іншу мету. Є дуже класний вислів, що учень завжди знаходить свого вчителя. Так воно і є. Я в це вірю!", — пояснює Вікторія.
До 2022 року в Одесі вже було те, чого так бракувало після переїзду з Донецька: своє коло людей, учні, студія і робота, яку Вікторія вибудувала сама. Та все залишити довелося знову.
Чотириста євро і море
У 2022 році родина знову була змушена тікати — спочатку до Польщі, а згодом до Іспанії. Барселону обрали не випадково: знайомі переконували, що там діють соціальні програми й можна буде легше стати на ноги. Втім, на місці все виявилося зовсім не так просто.
"Ми приїхали саме в той момент, коли змінилися умови програми Червоного Хреста, і фактично залишилися на вулиці. Нас дуже виручили такі ж переселенці, як і ми, допомогли знайти дах над головою на перші дні. Потім був хостел, а через півтора місяці нас переселили з Барселони високо в гори. Там, у хостелі, ми прожили наступні півтора роки", — згадує Вікторія.
Вікторія паралельно вчила іспанську та їздила до міста в пошуках будь-якої можливості заробити.
"Допомоги як такої вже майже не було — Червоний Хрест надавав допомогу по 50 евро на дорослу людину на місяць і вони ж допомагали з житлом перші пів року.Ми з мамою бралися за будь-яку можливість: я викладала онлайн, працювала в українській школі в серці Барселони, їздила на будь-які підробітки. А коли через півтора роки допомога від держави закінчилася і нам дозволили винайняти кімнати, ми почали працювати у режимі «помножити на десять». Бралася за все: співати на заходах, танцювати, вести весілля. Все можу, все вмію — просто щоб вижити й стати на ноги. Лише зараз, через три роки після переїзду, ми нарешті орендуємо окрему квартиру і живемо самостійно", — розповідає Вікторія.
До Іспанії родина приїхала, маючи близько 400 євро. Вікторія каже, що після звичного рівня життя в Україні особливо складно було опинитися в ситуації, коли все, що ти мав і роками створював, більше не має значення: в іншій країні доводиться знову починати з найпростішого.
"Море і сонце — це величезний бонус, вони справді тримають голову. Але Іспанія зовсім не легка країна для міграції. Якщо ти не працюєш, не крутишся, як білка в колесі, тут можна дуже швидко залишитися ні з чим. Картинка класна: сонце, море, пляж. Але якщо копнути глибше, усе зовсім не так", — каже вона.
Іспанську Вікторія вчила онлайн із викладачкою з України, але найдієвішим уроком стало саме життя.
"Хочеш-не-хочеш, коли ти в міграції, мусиш якось формулювати свою думку. Хочеш, щоб тебе розуміли, — відкривай рот і говори. Правильно, неправильно — давай вперед, роби хоч щось. Я й зараз не вважаю, що розмовляю іспанською супер граматично правильно чи коректно. Просто говорю, тому що потрібно", — сміється Вікторія.
Людям потрібні люди
З роботою в Барселоні спрацював принцип, знайомий Вікторії ще з Одеси: якщо бачиш можливість — погоджуйся, а далі розберешся. Вести весілля вона, до речі, почала саме так. Ще в Одесі.
"Я побачила оголошення, де дівчина шукала ведучу на весілля, і подумала: «Клас, мені терміново потрібні гроші. Я згодна!» Так усе й почалося. Зазвичай перед весіллям ми зустрічаємося з молодятами й детально обговорюємо, чого вони хочуть, а чого категорично ні: яку музику обирають, чи потрібні шоу-програма та конкурси, чи, навпаки, хочеться чогось камерного. Це їхнє свято, і цього дня вони мають відпочивати, а не напружуватися, а я намагаюся створити їм максимально святковий настрій і прибрати зайві турботи", — розповідає Вікторія.
У Барселоні це вміння стало ще однією можливістю заробляти. Але для проведення заходів потрібні музиканти, діджеї, танцівники, аніматори — люди, яких після переїзду Вікторія просто не знала. Професійне коло довелося збирати так само з нуля.
І тут помічниками стали соцмережі.
"У Facebook є групи, де творчі люди шукають одне одного, пропонують свої послуги й збирають команди під конкретні заходи. Просто пишеш: я співачка, співаю на весіллях і заходах. Або: я ведуча, проводжу весілля та дні народження. Хтось побачив, хтось написав — так і знаходиться робота. Є спільноти артистів та аніматорське агенство — Mirnaya agency та Serebra event. Можна сьогодні написати, що на завтра потрібна людина, і хтось обов’язково відгукнеться. А далі вже працює сарафанне радіо: тебе знають, тебе рекомендують. Людям потрібні люди", — говорить Вікторія.
За кілька років таких знайомств і рекомендацій вона зібрала навколо себе професійне коло і тепер може не лише прийняти замовлення, а й знайти людей під конкретний формат. Одним із таких проєктів стало відкриття закладу, для якого команда готувала шоу у стилі кабаре.
"Нас попросили зробити шоу-програму в стилі кабаре. Зібралася команда, я співала, ми розважали людей. Якщо я співаю для себе, люблю пісні з великим сенсом. Але якщо це захід для людей, то однозначно хочеться чогось веселого, запального, позитивного, драйвового — того, що дає сили", — пояснює вона.
Саме тут для Вікторії проходить важлива межа. Вона не заперечує пісень про війну, втрати чи біль, але не хоче, щоб вони ставали єдиним способом говорити про Україну. Раніше Вікторія виступала на українських фестивалях у Барселоні, але з часом почала відмовлятися від таких виступів, якщо вся програма знову зводилася до війни та страждань.
"Я не проти суму, я не проти сліз, не проти всіх емоцій, які ми маємо. Про війну потрібно говорити. Але ми маємо показувати не тільки війну, щоб Україну знали не лише з цього боку. Ми — розумна нація, ми працьовиті, ми можемо бізнес зробити з нічого, можемо викрутитися з будь-якої ситуації. У нас дуже багато сильних сторін, які ми маємо показувати", — переконана Вікторія.
Адже для когось пісня про втрату стане можливістю виплакатися, а комусь знову відкриє те, з чим людина намагається навчитися жити.
"Коли, наприклад, на фестивалі більшість співає про війну, про страждання, це ніби знову і знову роздирати рану. Хтось вийде звідти нормально, а хтось потім пів ночі сидітиме й ридатиме. І це в жодному разі не про насмішку над людьми, які залишилися в Україні. Люди навіть в Україні продовжують жити: ходять у кафе, працюють, кудись їздять. Так чому ми тут не можемо показувати, що ми теж живемо?" — говорить вона.
За цим стоїть і власний досвід перших місяців у системі допомоги біженцям. Вікторія болісно сприймала ситуації, коли до українців ставилися не як до людей, які через війну втратили звичне життя, а як до тих, хто нібито ніколи не мав ані освіти, ані професії, ані нормального побуту.
"Люди тікали від війни. В Україні в когось був свій бізнес, робота, квартира, нормальний рівень життя, а сюди вони приїхали без грошей і змушені були починати все спочатку. Мені дуже хочеться показувати Україну з сильної сторони, а не лише так: «Дайте нам щось, бо ми бідні й нещасні». Я з цим не згодна", — каже Вікторія.
Вокальна студія We Voice, яку Вікторія створила ще в Одесі, продовжує працювати онлайн. Тож сьогодні географія учнів не обмежується ані Україною, ані Іспанією.
"Я продовжую викладати онлайн, у мене є учні з різних країн. Деякі мої учениці навіть приїжджали до Барселони на фестивалі. Ми брали участь у конкурсах, отримували нагороди. Тобто студія нікуди не зникла, просто тепер вона може працювати з будь-якої точки світу", — розповідає Вікторія.
У самій Барселоні вона також викладає наживо — у міжнародній школі Barcelona Art Home International у центрі міста. Там є заняття українською, іспанською та англійською, а крім вокалу можна займатися хореографією, грою на гітарі та іншими творчими напрямками.
"Тому запрошую всіх охочих на уроки співу. Так само можна звертатися щодо весіль, організації свят, вокальних виступів, караоке — будь-якого формату. Все, що можна організувати, для мене не проблема", — сміється Вікторія.
