Коли будинок у Сіверськодонецьку, де виросла Альона, зруйнували, вона думала про те, скільки сил її батьки вклали у своє житло. І про те, як легко можна втратити те, на що витратив роки. Для неї ця втрата стала не лише болем, а й поштовхом більше не відкладати власне життя. Сьогодні Альона працює менторкою, пише книги, пробує себе в кіно та навчається на пілота ppl.
Закинутий профілакторій і перша мрія
До 17 років Альона жила у Сіверськодонецьку. У старших класах вона вже думала про майбутню професію, а підказкою стали літні поїздки з батьками за місто. Родина тримала кроликів, тож щоліта для них заготовляли сіно. Косили траву, зокрема, на території покинутого профілакторію. І поки батьки працювали, Альона ходила між занедбаними будівлями та роздивлялася їх.
""Я дивилася на всі ці ліжка, на велику територію, де навіть було джерело солоної води, і мене раптом пробрало відчуття: у нас є таке класне місце, але ми його ніяк не використовуємо. Моя мама дуже багато працювала, у неї двоє дітей, вона виснажувалася. А місця, де жінки могли б відпочити й відновитися, просто не було. Тоді я подумала: якби займалася чимось, пов'язаним із цим, то реконструювала б профілакторій і створила тут простір для жінок. Це була абсолютно дитяча, імпульсивна ідея", — згадує Альона.
Ця підліткова ідея зрештою вплинула на вибір професії. Альона сама почала шукати спеціальності й натрапила на готельно-ресторанну справу. На той час цей напрям в Україні лише з'являвся, а навчатися можна було в кількох великих містах
"Коли почала шукати, куди вступати, це вже був мій власний вибір, а не рішення батьків. Я побачила спеціальність "готельно-ресторанна справа" в Донецьку, подивилася перелік предметів і зрозуміла: це моє. На той момент спеціальність існувала в Україні лише другий рік, а навчатися за нею можна було тільки в Харкові, Києві та Донецьку", — розповідає вона.
Після переїзду думки про Сіверськодонецьк не зникли. Альона хотіла відновлювати занедбані санаторії та профілакторії, думала про реконструкцію кафе "Мозаїка". Каже, навіть говорила про свої ідеї з тодішнім головою Луганської обласної адміністрації. Її цікавили місця, які мали потенціал, але роками стояли без використання.
"Я цими ідеями насправді жила", — каже Альона.
У 2014 році вона закінчувала четвертий курс у Донецьку. Після бакалаврату повернулася до Сіверськодонецька, але хотіла продовжувати навчання. Обирала між Харковом, Києвом та Львовом. Магістратура у Львові коштувала близько 15 тисяч гривень на рік. Цю суму Альона могла оплатити самостійно, тому зрештою обрала саме Львів. А враховуючи війну, місто, куди вона їхала довчитися, стало її домом на наступні дев'ять років. Після магістратури дівчина долучилася до запуску готелю.
"Перший рік фактично жила на роботі, вчилася розбиратися у бізнес-процесах і поступово набиралася досвіду. Я тоді навіть не знала, що таке ФОП другої чи третьої групи, і всього навчалася. Моє професійне становлення відбувалося саме у Львові", — розповідає Альона.
У готельній індустрії вона провела близько десяти років, а до рідного Сіверськодонецька поверталася приблизно раз на пів року. Кожен такий приїзд дозволяв поглянути на знайоме з дитинства місто трохи інакше. З професійним досвідом Альона дедалі чіткіше бачила його потенціал і те, скільки можливостей тут роками залишалися невикористаними.
"Я дивилася на місто як на молоду людину, яка ще в житті нічого не вирішила. Змінювалася влада, змінювався підхід, але ніхто не займався містом так, щоб ним справді займатися. Те, що можна було облаштовувати, не реалізовувалося. Для мене період із 2014-го до 2022-го був часом, коли місто залишалося фрустрованим", — говорить вона.
Серед місць, до яких Альона особливо любила повертатися, була "Лісова дача". У пам'яті залишилися доглянута територія, клумби й відчуття затишку. Ще одним важливим місцем була невелика церква у старій частині Сіверськодонецька. Вона розташовувалася на першому поверсі житлового будинку, а найбільше Альоні запам'яталися її блакитні двері.
Повномасштабне вторгнення застало дівчину у Львові, тоді як її рідні залишалися у Сіверськодонецьку. Згодом сестрі з чоловіком вдалося виїхати. Будинок, у якому Альона виросла, був зруйнований, пізніше його знесли. І саме втрата дому змусила її інакше подивитися на власне життя. Альона пригадує, скільки років і сил батьки вкладали у квартиру, облаштовували її, а потім все втратили. Усвідомлення, що те, на що витрачаєш роки життя, можна втратити за мить, багато що для неї змінило.
"Мої батьки все життя вкладали в цю квартиру. Вони майже ніде не були, нічого не бачили. І тоді я подумала: ні, я так не хочу. Як не дивно, ця втрата дала мені ресурс рухатися далі. Болю було дуже багато. Коли ти залишаєшся без своєї землі, без батьків поруч, без можливості нормально спілкуватися з родиною, це відчуття важко пояснити. Але в мене залишилася жага до життя. Я розуміла: так, я з цим упораюся, я все це вирішу. Але я хочу жити. І хочу дозволяти собі від життя більше", — каже Альона.
Поступово змінилася і її професійна сфера.
Розпізнавати талант людей
Ще працюючи керівницею у готельному бізнесі, Альона цікавилася не лише тим, наскільки добре працівники виконують свої обов'язки, а й намагалася зрозуміти, в чому сильні сторони кожного і як ці здібності можна використати. Каже, пошук чужих талантів був її власною ініціативою.
"Мене завжди цікавило, у чому саме талановита людина. Якщо я бачила, що хтось класно пише, одразу думала: ага, можна спробувати SMM, відправити людину на навчання, а потім дати їй можливість розвивати цей напрям у готелі. Навіть коли стала керівницею, я була одержима ідеєю помічати таланти людей і допомагати їм розкриватися", — розповідає Альона.
З коучингом вона познайомилася у Львові. Спочатку прийшла на лекцію, потім почала стежити за роботою викладача і згодом сама пішла навчатися. Психологія з'явилася ще трошки пізніше, коли Альона відчула, що їй бракує фундаментальної бази.
Тому, коли у 2020 році через пандемію готель закрився, заняття коучингом, які до того були радше захопленням, поступово перетворилися на основну діяльність. У 2024 році Альона отримала диплом психолога. І сьогодні вона працює менторкою і поєднує у роботі психологію, коучинг та досвід керування бізнесом.
"Я все, що переживала у своєму житті, інтегрувала у свою теперішню роль поряд із людьми. Використовую все, що надбалося", — пояснює вона.
Саме менторство Альона описує через метафору польоту.
"Коли ви підіймаєтеся трохи вище, то вже можете побачити, де стоїть будинок, де розташований город, що працює, а що ні. З'являється інший кут зору, якого раніше не було. І в цьому "літачку" ви не самі: ми сідаємо в нього разом і підіймаємося. А далі ви вже самі вибудовуєте своє життя так, щоб залишатися собою і бути в контакті з власною силою", — розповідає Альона.
Сама вона говорить, що людей радше відчуває, ніж аналізує. Цю чутливість називає одночасно своєю силою і слабкістю.
"Я відчуваю людину так, як ви вдихаєте аромат парфумів і відчуваєте якісь ноти. Я не піддаю людину аналізу, я її просто відчуваю. І це сила і слабкість, але я змогла зробити з цього свою реалізацію", — каже вона.
Ця ж чутливість стала основою першої книги Альони. Вона зібрала понад 100 коротких історій, за кожною з яких стоїть хтось із її клієнтів. Реальні історії заховані у метафорах, щоб неможливо було впізнати конкретну людину.
Кожна займає приблизно одну-дві сторінки, поруч є малюнок або головна цитата. Альона хотіла, щоб книгу не лише читали. Вона зробила тактильну обкладинку, додала ілюстрації та запах.
"Книга «В твоїх очах» мала відображати мене. Мала стати відображенням мого внутрішнього світу і мого сприйняття реальності: як я відчуваю цей світ, як відчуваю людей. Вона про почуття. Тому перший дотик до книги вже мав викликати відчуття", — пояснює Альона.
Для неї книга стала ще й можливістю нарешті дати місце творчості. У школі та університеті, каже вона, часу на це не було. Треба було добре вчитися, вступити на бюджет, отримати професію та навчитися самостійно забезпечувати себе.
"Якщо я хотіла щось у житті реалізувати, мені доводилося робити це самій. Перші 30 років я будувала собі опору. І книга стала відображенням моєї чутливої частини, якій раніше не було місця в моєму житті. Не тому, що я її не любила чи не приймала. Просто не було простору, де вона могла б розкритися", — говорить Альона.
Книгу вона видала самостійно. Коли почала розглядати варіанти співпраці з видавництвами чи отримання гранту, зрозуміла, що не хоче змінювати задум заради комерційності.
"Мені було важливо зберегти все так, як я задумала. Тому комерції з цього особливо не вийшло. Для мене це була історія про автентичність: саме така обкладинка, саме такі деталі. Книга мала відображати мене", — пояснює вона.
Ще однією річчю, яку Альона дозволила собі вже дорослою, стало кіно. Оголошення про пошук акторки для короткометражного фільму в Парижі вона побачила випадково. У той момент гостювала у знайомої в Антверпені, звідки до французької столиці можна було дістатися потягом приблизно за дві години. Альона написала авторці оголошення, але та відповіла, що акторку вже знайшли. За два тижні повідомлення прийшло знову. Її запитали, чи пропозиція ще цікава, і попросили записати коротку відеовізитівку.
"Я десь дві години наважувалася взагалі її зняти. А коли записала і сама подивилася, зрозуміла, що зіграю в цьому кіно. Наступного дня мене затвердили", — згадує вона.
Авторкою короткометражки була українка. Фільм створювали для фестивалів, тому поки він не з'явився у відкритому доступі. За сюжетом жінка отримує повідомлення від чоловіка про розрив стосунків. Далі історія розділяється на дві лінії. В одній героїня засмучується, в іншій радіє. Діалогів у фільмі немає, лише емоції.
Зйомки проходили у Парижі. Однією з локацій став міст, де Люк Бессон знімав "Ангел-А".
"Я знімалася на мосту, дивилася на Ейфелеву вежу, і от так здійснилася моя маленька дівчача мрія", — говорить Альона.
Згодом до змін додався і переїзд. Після дев'яти років у Львові Альона опинилася в Києві, куди спочатку приїхала до сестри. Під час одного з таких приїздів зустрілася зі знайомим архітектором. Він запросив її подивитися проєкт пентхауса. Вони пили китайський чай, Альона дивилася на вечірній Київ і раптом відчула, що хоче залишитися саме тут.
"Я дивлюся на Київ увечері і відчуваю, що моє місце зараз тут. Наступного дня приїхала до Львова, вийшла на вокзалі й зрозуміла, що більше не зможу тут жити. Це було дуже дивно. Я дев'ять років там прожила, любила це місто і люблю досі. Дала собі місяць подумати, а за місяць прийняла рішення", — розповідає Альона.
Тепер Київ вона називає другим домом після Сіверськодонецька. А список речей, які хоче спробувати, продовжує зростати.
Довгостроковий план життя
Свій перший довгостроковий план Альона написала у 27 років. Тоді розписала життя до 72. Зараз зізнається, що вже встигла його переглянути, бо з роками з'явилося значно більше того, що хочеться зробити.
Найчіткіше Альона планує найближчі кілька років. Далі залишає більше простору для варіантів. У списку майбутніх проєктів уже є власний фільм, ще дві книги та нові формати роботи з людьми.
"Я хочу зняти фільм. Мені наснився сюжет, я його занотувала, переклала англійською і навіть відправила в Америку на сайт, де можна розміщувати сценарії. Не знаю, в якому форматі, але це точно станеться в моєму житті", — каже Альона.
Ще одну книгу вона вже пише. Цього разу вона буде професійною і стосуватиметься її роботи та коучингу. Третю Альона планує назвати "Жіночі історії". Для неї вона збирає історії клієнток, які готові поділитися власним досвідом.
Паралельно Альона розробляє проєкт про структуру особистості. Це мають бути вправи та лекції, які допомагатимуть людині краще зрозуміти себе і вибудувати власне життя.
Є й ідея менторського шоу. Альона хоче зробити його імерсивним та проводити у просторі казино.
"Я хочу, щоб це було шоу, де людина може прожити певний досвід, звільнити свої почуття і зробити крок уперед. І хочу, щоб воно відбувалося саме в казино. Має бути там, бо ти граєш із життям", — пояснює вона.
До всього цього додалося навчання на пілота ppl. І що більше нового з'являється у житті Альони, то менш остаточним здається колись складений план до 72 років.
Водночас вона не намагається однаково детально розписати наступні десятиліття. На найближчі два роки план чіткіший, далі більше залежить від можливостей, які з'являтимуться дорогою. Тим паче, жартує Альона, в її родині були люди, які жили понад сто років.
А власне життя вона вже давно не намагається вмістити в один сценарій.
"Я проживаю десять життів. Ну, напевно, сім. Може, шість", — сміється Альона.
