Марія Сова шістнадцять років не випускає фотоапарат з рук — знімає весілля, чесні портрети людей і чужий біль. У 2022-му вона втратила власний будинок у Рубіжному, який купила трохи менше ніж за рік до того, а разом з ним — землю, город і плани на щасливе майбутнє. Зараз вона живе в Дніпрі, їздить фотографувати в Київ, Львів і Одесу, знімає історії кохання і втрат. Про війну говорить стримано і по суті: згадує не обстріли, які знищили її будинок, а дорогу назустріч фронту, якою довелося везти рідних.
Глина і мильниця
Марія родом із Сіверськодонецька. Їй тридцять три, вона фотографка й художниця. Наразі вона мешкає в Дніпрі і з цим містом в неї особливі стосунки. Сюди вона вступила відразу після школи в 2010-му, прожила й провчилась до 2016-го, потім повернулась у Сіверськодонецьк, а зараз знову тут. Сумарно в Дніпрі вона прожила вже десять років.
Малювати вона почала раніше, ніж читати. І саме це першою помітила мама.
"Я малювала з самого дитинства, просто для себе. Це було перше, що хотілося робити у вільну хвилину. Пам'ятаю, як мама вчила мене малювати якихось героїнь мультфільмів чи казок. Тепер, коли я вже маю досвід, розумію, наскільки простими й насправді важливими були ті уроки. А коли вона побачила, що я постійно сиджу з олівцем, запропонувала художню школу. Мені було дев'ять, і я погодилась, бо здалося, що це щось нове й прикольне. Хоча насправді до кінця не розуміла, що це таке", — розповідає Марія.
Потрапити туди можна було лише склавши вступний іспит просто в приміщенні художньої школи.
"У мене був малюнок олівцем — глечик із грибочком, я й досі його пам'ятаю. Треба було передати всі світлотіні, весь об'єм цих предметів. Коли на дошці вивішували результати екзамену, це було дуже хвилююче. Уся родина переживала, навіть бабуся прийшла підтримати. І заплакала, коли побачила, що мене зарахували", — каже Марія.
Саме тоді, під час вступу, вона потрапила в один клас із дівчиною Анею, дружба з якою триває й досі.
"До сих пір дуже добре дружимо. Це вже, Господи боже мій, двадцять чотири роки. Вона теж пішла у творчість: стала кравчинею, у неї власне ательє в Києві", — розповідає Марія.
П'ять років у художній школі, і вона найбільше любила ліплення з глини, хоча матеріалу постійно бракувало.
"Мені дуже сильно подобалась робота з глиною, хоча уроки з нею випадали рідко. У нас чомусь був дефіцит глини, як не дивно для наших країв. Але все одно любила. Пам'ятаю, як навіть виступала на конкурсах. Одного разу відправляла свої глиняні роботи, і мені дали представляти їх у Донецьку. І в основному ці конкурси проводились на тематику Другої світової війни, дивна ситуація для дитячих робіт", — згадує Марія.
А потім в родині з'явився фотоапарат.
"Фотографія в моєму житті вже шістнадцять років. Усе почалося з фотоапарата-мильниці, який тато подарував мамі. Я час від часу брала його: спочатку фотографувала природу, котиків, метеликів і квіти. Потім почала носити фотоапарат до школи, знімати різні заходи й влаштовувати однокласницям та подругам невеликі фотосесії", — розповідає Марія.
Одну з перших продуманих, поставлених нею зйомок вона й досі пам'ятає в деталях.
"Це було біля нашого міського театру, який тоді ще стояв занедбаний. Навпроти був покинутий фонтан, і ми з подружками зробили ці місця своїм маршрутом для зйомок: фотографувалися біля фонтану, на стадіоні. Брали із собою сумки з одягом, перевдягалися, додавали драматизму й романтики. Це була моя перша справжня зйомка, і дівчата розплатилися зі мною шоколадкою. Було дуже приємно. До речі, ми й досі дружимо", — каже Марія.
Тоді ж вона відкрила для себе обробку фото.
"Я одразу скачала фотошоп і почала робити з фотографій чорно-білі. На той момент для мене це було справжнє досягнення, вау-ефект", — згадує вона.
У 2010-му Марія вступила у виш у Дніпрі. Переїхала без фотоапарата, і перші роки, з 2010 по 2011-й, взагалі не знімала: технічно не було на що. Спеціальність — логістику — вона обирала не з творчих міркувань, а з прагматичних. Ще розглядала бухгалтерський облік.
"Мама сказала: обирай не місто, де будеш навчатися, не бюджет чи контракт, а саму професію. Я обрала логістику, бо завжди цікавилася автомобілями, хотіла мати власну машину й водити. Професія мені подобалася, та й навчалася я добре — настільки, що згодом мене перевели з контракту на бюджет.", — розповідає Марія.
Камера повернулась у її життя через хлопця, з яким вона тоді познайомилась.
"У нього був фотоапарат Sony, але з поганим об'єктивом. Тому я взяла в кредит спеціальний портретний об'єктив із фокусною відстанню 50 міліметрів — і тоді все закрутилося: з'явилися клієнти, мені почали платити за зйомки. Пам'ятаю, у 2013 році одна фотосесія коштувала 300–500 гривень, і на той час це були доволі пристойні гроші", — каже Марія.
Поєднувати все було непросто.
"Поєднувати все було непросто: я добре навчалася, була відмінницею і старостою групи, а це — додаткова відповідальність. Паралельно підробляла касиркою в супермаркеті, бо хотіла трохи допомагати батькам. А ще були зйомки: я фотографувала одногрупниць, постійно вигадувала нові ідеї та через соцмережі запрошувала людей на фотосесії", — розповідає Марія.
Відтоді кожного разу, коли вона переїжджала з міста в місто, фотографія лишалася з нею.
"За ці шістнадцять років були періоди якогось вигорання чи втоми, але, наскільки пам'ятаю, жоден не тривав довше трьох місяців. І щоразу фотографія ніби сама себе повертала, сама допомагала мені у важкі періоди", — каже Марія.
У 2016-му вона повернулась у Сіверськодонецьк і загорілась ідеєю переїхати за кордон. Чомусь вибір країни впав саме на Об'єднані Арабські Емірати, там на той момент було багато знайомих.
"Я проходила там співбесіди, але контракти, які мені надсилали, виявились недостатньо цінними для мене. Тому я все ж лишилась у Сіверськодонецьку й почала шукати роботу тут. Мене взяли в будівельну фірму, філія якої була в Сіверськодонецьку, а насправді відносилась до Дніпра. Дніпро завжди був якось зі мною пов'язаний", — розповідає Марія.
Окупацію 2014 року вона застала не в місті.
"У той момент я складала державні іспити в Дніпрі, а мої батьки три місяці провели в окупації. Це був дуже важкий час, бо зв’язку з ними майже не було. Я намагалася передавати сімкарти одного з українських операторів через блокпости, щоб ми могли хоча б якось зв’язуватися", — каже Марія.
За її словами, окупація 2014-го і повномасштабна війна 2022-го — дві абсолютно різні речі.
"Ми цілковито впевнені, що це були дві різні окупації. У 2014 році все було, скажімо, м’якше: місцеві не стикалися з такими катуваннями чи обмеженнями. Пам’ятаю авіаудари — я чула їх телефоном, коли розмовляла з мамою. Питала, що це за звук, а вона відповідала: «Літаки літають». Але тоді били не по містах, а переважно по околицях, де проходила лінія фронту", — пояснює Марія.
Одинадцяте березня
Навесні 2021 року Марія купила приватний будинок у Рубіжному. Це був її перший власний дім, не орендований. В 2022-му вона залишиться без даху над головою через повномасштабну війну.
"Було незрозуміло, наскільки це надовго, і все ж залишалася надія, що все закінчиться так само швидко, як у 2014 році. Ми одразу почали продумувати різні варіанти. Я жила у приватному будинку в Рубіжному, тому вирішила забрати батьків до себе — у Сіверськодонецьку вони були ближче до лінії фронту. Ми навіть не підозрювали, що окупанти обійдуть Сіверськодонецьк і Рубіжне з іншого боку й почнуть замикати кільце. Коли вони наблизилися до нас раніше, ніж до Сіверськодонецька, стало по-справжньому страшно. «Гради» сипалися постійно, летіли різні снаряди, пам’ятаю, були й «Іскандери»", — розповідає Марія.
Одинадцятого березня стало зрозуміло: далі нікуди.
"Це був останній день, коли нас дуже сильно накрило, і для мене це стало останньою краплею. До того я весь час повторювала: «Я не виїду. Це мій дім, моя земля. Я щойно його купила, вони за нього не платили, нічого тут не вирощували, нічого сюди не вкладали. У мене є документи». Трошки наївна була, звісно. Але нічого — це теж досвід", — згадує Марія.
Після того обстрілу батько допомагав гасити сусідні будинки й гаражі та рятував сусідку-бабусю.
"Я зрозуміла, що далі вже нікуди. Це було дуже гірке й болюче рішення. Але через те, що рідний брат із родиною і дітьми переховувався в бомбосховищі на території "Азоту", батьки вирішили не їхати зі мною, а їхати до нього", — розповідає Марія.
Збираючись, вона намагалась встигнути забрати найважливіше.
"Я завантажила машину під зав’язку всім, що могла взяти. Переважно це були речі, цінні для мене не за вартістю, а за значенням. Забрала навіть нові речі, які встигла купити на майбутню весну. Разом із батьками та собакою поїхала до бомбосховища на «Азоті». Маршрут був дуже дивний: усі їхали в один бік, а я — назустріч, у напрямку фронту. І дуже боялася побачити машину з літерами «Z» або «V»", — каже Марія.
Зустрічі, якої вона так боялась, не сталося.
"Дякувати Богу, мені ніхто не зустрівся. Біля «Азоту» батьків зустрів брат. Ми навіть не встигли нормально попрощатися — усе відбувалося дуже швидко. Я одразу вирішила їхати далі, хотіла першою дістатися Дніпра й підготувати все, щоб потім батьки, брат і його родина могли приїхати сюди. Треба було знайти житло, можливо, роботу, якийсь заробіток", — розповідає Марія.
До комендантської години вона не встигла.
"На ніч я зупинилася в Павлограді. Пам’ятаю, як у готелі за 650 гривень мене пустили в підсобну кімнату, де стояв диванчик, і я змогла хоча б трохи поспати. Вранці собака нарешті зміг сходити в туалет — він дуже боявся обстрілів і весь цей час терпів. Ми вийшли на прогулянку, я побачила зелену траву, сонце — і це був уже зовсім інший настрій. За війною там я і не помітила як настала весна", — каже Марія.
Найважчими виявились не ці дні, а два тижні по тому.
"Це були пекельні два тижні, бо я щодня благала рідних виїхати. Вони чекали на зелений коридор і зрештою дочекалися: сформували колону з автомобілів та автобусів і виїхали разом з організацією, де працював мій брат. Це сталося 28 березня. Того ж дня я зустріла їх на заправці в Дніпрі буквально на п’ять хвилин — вони їхали далі, у Полтавську область", — розповідає Марія.
Батьки лишились із родиною брата, щоб допомагати з дітьми, поки дорослі працюють.
За війною там я і не помітила як настала весна
Фотографія з терапевтичним ефектом
Перший прихисток у Дніпрі Марії дали знайомі зі студентських часів. Паралельно шукала квартиру, і зрештою допоміг інстаграм: кинула клич серед підписників, хтось комусь передав, і через шість рукопожать їй знайшли житло. Перші тижні вся увага йшла на одне.
"Коли я приїхала до Дніпра, першочерговим завданням було допомогти рідним виїхати й опинитися в безпеці. Перші тижні я була зосереджена лише на цьому. Коли вони нарешті виїхали, я трохи заспокоїлася і повернулася до роботи. І на моє велике здивування, саме до фотографії. Було багато тематичних заходів, куди запрошували фотографів, а сіверськодончани, які переїхали до Дніпра, знаходили мене й замовляли зйомки. Фотографія з початком повномасштабного вторгнення взагалі не стала на паузу. Я була впевнена, що доведеться знову йти в офіс і працювати на когось, але цього не сталося. Фотографія дуже мене підтримала і фактично врятувала в той важкий час", — каже Марія.
Паралельно вона почала волонтерити.
"У мене вже була аудиторія із Сіверськодонецька, Лисичанська та Рубіжного, тож я почала збирати кошти на потреби людей, які залишалися в бомбосховищах. Спочатку все везла до Артемівська, нині Бахмута, де допомогу перевантажували на рейсові маршрутки й доправляли далі. Пам’ятаю станцію ДСНС на вулиці Заводській, куди звозили пакунки. Через постійні обстріли люди не завжди могли вийти з укриттів, тому забирали допомогу, коли ставало відносно тихо", — розповідає Марія.
Найважче було з ліками.
"Пам’ятаю, як шукала інсулін — його тоді відчайдушно бракувало", — каже Марія.
Ще одна історія, яку вона пам'ятає в деталях, про чоловіка, якому відірвало руку.
"Я не знала його до поранення, просто почула, що чоловіка вивезли з Лисичанська. Він доглядав лежачу маму й готував їй їжу у дворі, коли почався обстріл і йому відірвало руку. Його привезли до Дніпра буквально без нічого. Ми з подругою, з якою волонтерили, за волонтерські кошти купили йому перший одяг: штани, сорочку, футболку. А ще пам’ятаю, як допомагала евакуювати маму Ані, моєї подруги з художньої школи", — розповідає Марія.
У серпні 2022-го стався випадок, який справив на неї враження.
"Я поїхала за місто на фотосесію — у клієнтки був пікнік на заході сонця. На блокпосту мене зупинили через номери ВВ. Побачили фотоапарат і почали розпитувати, перевіряти телефон і камеру — їм хтось повідомив, що я нібито фотографувала один із віадуків, хоча це було неправдою. Я сказала: «Дякую, хлопці, за роботу. Перевіряйте все, що потрібно», бо знала, що в мене все чисто. А потім додала: «Якщо що, я за вас. Мені розбомбили будинок, тому я точно не з тієї категорії»", — розповідає Марія.
Приблизно в ті ж дні рідні прислали їй фото будинку — того, в якому вона прожила лише 11 місяців.
"Усі вікна були вибиті. Одне, кухонне, вибуховою хвилею внесло в будинок разом зі шматком стіни, яка обвалилася всередину. У дах було три влучання, а потім почалися затяжні дощі, які довершили справу: балки прогнили, і дах над кухнею обвалився. Уцілів тільки холодильник, за який я тоді ще виплачувала кредит. Телевізор і пральна машина не пережили. Родичі забили вікна дошками ДСП, накрили дах якимось тентом, хоча розуміли, що це вже нічого не врятує: система опалення й усі комунікації були зруйновані. Єдине, що мені сказали: «Твоя ожина квітне»", — розповідає Марія.
До всіх переселенських проблем додалися ще й фінансові труднощі.
"Для того будинку я придбала багато побутової техніки в розстрочку. Коли дім опинився в окупації, звернулася до банку із заявою, щоб хоча б трохи пом’якшити умови виплат, але мені відмовили. Тож довелося й далі платити за техніку, якої в мене вже не було. Водночас я могла заробляти фотографією достатньо, щоб оплачувати квартиру, машину, утримувати собаку, забезпечувати себе й продовжувати розвиватися", — каже Марія.
Ціна цієї витримки виявилась високою.
"У 2023 році мені діагностували депресивний стан: лікувала панічні атаки, тривожний розлад, безсоння і затяжну депресію. Допоміг класний невролог — вона і досі відгукується, якщо потрібна допомога. А зараз я ще потрапила у вибірку від Червоного Хреста на десять безкоштовних психотерапій для переміщених осіб, уже відбулося три сесії. У мене є таке поняття «oversinking» — забагато думок. Я не люблю мовчати, бо тоді в голові стає забагато думок, і я втомлююсь сама від себе. Як той Ван Гог", — розповідає Марія.
Порівняння з улюбленим художником для неї не випадкове.
"Я дуже люблю його біографію, знаю багато деталей. У мене є книжка з його листами до брата, в яких він був найбільш відвертим. І я розумію, наскільки недооціненим він був за життя. Мені дуже шкода, що по-справжньому оцінили його творчість лише після смерті. У цьому я бачу певну схожість із собою — звісно, мені теж хочеться більшого визнання власного мистецтва", — каже Марія.
Чесні портрети
Дніпро для неї — доленосне місто не лише тому, що вона сюди постійно повертається. Тут вона й зустріла свого чоловіка.
"У серпні 22-го — вже втретє називаю цей місяць, він якийсь особливий вийшов. Я поїхала на автосервіс замінити мастило в машині. Там і познайомилася зі своїм уже чоловіком", — розповідає Марія.
У фотографії їй ближчі історії кохання і те, що вона сама називає чесними портретами.
"Я дуже люблю знімати історії кохання, маю навички для цього. Люблю чесні портрети — так я їх називаю, — коли людина розкривається переді мною, показує якусь свою сторону або історію, яку прожила", — каже Марія.
Одна з історій кохання, які вона знімала, стала для неї особливо важкою.
"Сьогодні я віддала дівчині її індивідуальну фотоісторію. Її чоловік загинув торік під ударом реактивного «шахеда» — через чотири дні після весілля, яке знімала я. Це дуже сильно на мене вплинуло. Коли побачила новину, плакала, кричала, не могла повірити. Він так і не встиг побачити свої весільні фотографії. Один зі знімків, які я тоді обробляла, довелося готувати вже для похорону — його весільне фото поставили на хресті, на могилі, і для пам’ятника обрали саме цей весільний знімок. Мені було важко це почути. Нещодавно я запросила її на окрему індивідуальну зйомку. Хотіла, щоб вона ще раз прожила й проговорила цю історію разом зі мною. Вона це зробила — щиро довірила мені свої сльози й обійми", — розповідає Марія.
Про подібні проєкти вона задумується і як про системні.
"Сьогодні я спілкувалася з ветеранкою, яка допомагає військовим, що втратили кінцівки, адаптуватися до нового життя через тренування з великого тенісу. Ми обговорювали благодійну фотозйомку для цих ветеранів — щоб через їхні історії показати реальність війни й те, як вона змінює життя людей", — каже Марія.
Про власну виставку вона поки лише мріє.
"Я дуже мрію про виставку. І тут дивна ситуація: я навіть не знаю, про яку саме мрію — про фотографії чи про картини. Але про якусь із них — точно", — розповідає вона.
Про собаку Марія теж не могла не згадати. Її перший пес — йоркширський тер'єр на ім'я Хант — загинув у Дніпрі в січні 2025 року.
"Він прожив зі мною майже десять років. Ми постійно їздили між Дніпром і Сіверськодонецьком. Хант був не просто собакою, він був моєю душею. Загинув раптово в ДТП, хоча був абсолютно здоровим", — розповідає Марія.
У Рубіжному Хант майже не реагував на обстріли, але після евакуації та постійних переїздів між орендованими квартирами став тривожнішим. Під час сильних обстрілів важко дихав, іноді ховався у ванній.
Після його загибелі Марія довго без собаки не витримала.
"За десять років я звикла до прогулянок, годування, до того, що поруч завжди є собака. Тому ми завели Хатіко. Якщо Хант був схожий на мене, то Хаті — на мого чоловіка. І він інший — боїться людей, машин і гучних звуків, але на обстріли реагує доволі спокійно. Дивиться на мене, я його заспокоюю, і він заспокоюється", — каже Марія.
У Дніпрі Марія почувається комфортно, але зізнається, що їй уже хочеться рухатися далі.
"Я тут усе знаю, легко орієнтуюся, мене багато хто знає. Але відчуваю, що вже трохи “виросла” з Дніпра. Переїхати поки не можемо через роботу чоловіка, тому я розширюю географію зйомок: їжджу до Києва, Львова, Одеси. Є плани й на Європу — не переїжджати, а їздити туди працювати, продовжуючи жити в Україні", — розповідає Марія.
А найбільша її мрія пов’язана не з географією чи кар’єрою, а з власним домом.
"Після одинадцяти місяців у своєму будинку я дуже захопилася вирощуванням овочів, ягід і квітів. Тому мрію про власний будинок і маленький шматочок землі. Мені не потрібні вілли, пентхауси чи замки. Хочу місце, де зможу щось вирощувати для себе і своїх майбутніх дітей", — каже Марія.
