Суспільно-політичний оглядач ТРИБУН поспілкувався з жителями староокупованих територій Луганської області та дізнався про настрої людей, які недивлячись на дев’ять років життя під триколором залишаються вірними Україні.
“У 2022 році ми чітко почули сигнал, що “Росія тут не назавжди”. Але минає час і ми починаємо жити так, як жили у 2019, 2020 та 2021 роках”, — говорить Віктор з Алчевського району.
На його думку, якщо в самому Луганську життя бурлить, якщо можна так сказати, то в маленьких містах все зовсім не так.
“Настрої стали більш песимістичними. Час минає, пропаганда окупантів спрацьовує. Люди зневірюються, вважають себе кинутими. Діти ростуть, не знаючи, що може бути інакше, може бути життя кращим. Ті, що підтримували російський світ від початку, вже інтегрувалися. Війни для таких майже не існує. принаймні, так це для мене вже виглядає”, - пояснює чоловік.
Він говорить, що саме ті, хто чекав російської влади у 2014 році, вже добре живуть, змогли заробити квартири та машини.
“Люди, що "інтегрувалися", загалом живуть добре, зарплатню їм підняли значно, цього року тільки й роблять, що катаються по морях. Багато з них повірили для себе, що Росія буде "відновлювати імперію", а повернення України не відбудеться. Принаймні, за їхнього життя”.
Також є ті, хто називає себе “аполітичними”.
“Мені здається, що вони більше отримують документи, аби безпечно тут жити, аби їх не чіпали. Бо морально дуже сильно давлять на тих, хто не грає за місцевими правилами. Розпускають чутки про депортації, обмеження прав та інші подібні речі. Роблять все, щоб ті, хто не отримує російські паспорти, жили в стресі. Пенсіонерів купують перерахунком пенсії, вони цим задоволені”, — говорить Віктор.
Він зазначає, що теж відчуває певну зневіру
“Війна вже довго. Суб'єктивно, мені було б легше, якби повідомили одразу, що війна дуже надовго ніж постійно обіцяти контрнаступ. А коли це повідомили після великої кількості обіцянок, то воно виглядає достатньо демотивуюче. А проте багато наших тримаються і чекають на Україну”.
Думки Віктора поділяє луганчанка Юлія.
“Минулого року я так раділа, так чекала. Чекаю й досі, але вже не з таким ентузіазмом. Чесно, я розлючена! Зараз кажуть, що війна затягнеться на десятки років. Якби я це знала у 2014-му, одразу б продала житло та поїхала. А тепер мені за 50 років, я не відчуваю в собі сил розпочинати все заново”, — ділиться пані Юлія.
Жінка додає, що місто, звичайно, за останній рік потроху будується, але вважає все це пропагандою.
“Ну дивіться, в моєму районі зараз почали робити тротуар, роблять дитячий майданчик та відрізок автодороги. Чому цього не робили попередні 8 років? Мені здається, що це окозамилювання. Як і все, що робиться”.
Вона зазначає, що їй довелося отримати цього року російський паспорт.
“Я трималася всі ці роки. Він не був мені потрібний. А потім мені сказали, що я буду вважатися іноземкою у своєму місті, відберуть квартиру та накладуть податки. Я вирішила зробити. Нещодавно отримала. Це сумно. Моя родина поколіннями жила у Луганську, не хочеться бути іноземною громадянкою в себе вдома”, — додає пані Юлія.
Настрої в її оточенні неоднозначні.
“Я постійно дивлюся українські новини. Мені болить за кожне розбомблене місто. Але в мене на роботі більшість або підтримує Росію, або кажуть, що “це все політика, ми люди маленькі”. А мене це бісить! Я постійно сварюся! Що значить “маленькі”. Це наші життя, наш Луганськ. Я хочу жити в себе вдома. Хочу ходити в кіно не на піратські стрічки й слухати музику українською не вдома в навушниках, а на роботі й гучно. Я хочу повернення України. Вірніше, Луганська до України. Вірю, що колись так буде, тільки не знаю, чи за мого життя”.
Читайте також: Луганщина – не Росія. Або про “другосортність” луганчан у складі РФ
