Олександр Волчанський — той, хто закарбував на фото початок війни в Луганську, амбасадор футболок “Луганськ-Україна”, фотограф-анімаліст та українець зі сходу.
Видання ТРИБУН дізналося, як змінилося життя Олександра з початком повномасштабного вторгнення та що придає йому сил.
Розвіртуалізація за кавою
Київ. Неділя. Стрімкий вітер та дрібненький дощ. Ми зустрічаємося в серці столиці та прямуємо до найближчого затишного пабу, аби випити кілька літрів кави та проговорити близько трьох годин з Олександром Волчанським про наш Луганськ, спільних знайомих, минуле, майбутнє та поїздки на схід.
Варто зазначити, що в позаминулому житті ми часто перетиналися на заходах в Луганську, але особисто познайомилися роки потому через соцмережі.
- Я почну ставити питання з кінця. Побачила у вас в соцмережах фотографії з Донеччини. Чи часто їздите на фронт?
З середини травня мене запросили працювати в пресслужбу Порошенка фотографом. Разом з Фондом Порошенка ми їздимо по Донецькій області багато, також буваємо і на півдні. Кожен тиждень ми рушаємо у прифронт, передаємо техніку військовим, а я все це фільмую. Звичайно, багато уваги приділяється безпеці. Припускаю, що перед тим, як ми опиняємося на місці, територія перевіряється.
- Але ж моторошні кадри повномасштабної були й значно раніше. Не ви викладали особисто, але вас позначали на знімках…
До того я працював з вересня 2022 по березень 2023 року у громадський організації Truth Hounds по документуванню воєнних злочинів. Були в Балаклії чотири рази і в селах поруч. А також в Ізюмі. Ми опитували людей, яких під час окупації затримували, утримували силоміць чи катували. Тому дійсно мене могли відмічати на різних знімках.
- Я бачила на фото вас без бронежилета. Як щодо безпеки?
У Truth Hounds були гарні тренінги, де нас “натаскали” й дивитися під ноги, й звертати увагу геть на усе, і надавати медичну допомогу. Звичайно, про всяк випадок у нас тоді в машині лежали і броніки, і каски, але, наприклад, в Балаклії ми ходили без них, як і цивільні. В Ізюмі ходили тільки по асфальтованих дорогах, нас тоді так проінструктували. А взагалі мені зараз ці знання дуже допомагають. Я намагаюся бути готовим до всього і будь-коли. Навіть зараз, поки ми розмовляємо, в моєму наплічнику лежить турнікет. І я вмію ним користуватися.
- Фотографії ви також викладаєте вже після завершення відряджень саме через питання безпеки?
З травня я дуже мало викладав фотографії в соцмережі, бо в принципі немає часу робити знімки десь по місту. Наприклад, в Херсоні ми просто їхали, я з автобуса фотографував те, що бачив. Більшістю це було для знайомої. Я знімав місто для подруги, потім залив у соцмережі. Я бачу що вона зайшла в коментарі, написала: “Знаю місця”. Я кажу: “Це було для тебе”. Але зараз ми з фондом не виходимо в містах, де буваємо, бо скрізь проїжджаємо транзитом, зупиняємось тільки в точках, де передаємо техніку, тому фотографій все менше й менше. Окрім того, це питання безпеки, тому я ніколи не викладаю знімки з місця, де перебуваю.
- А як щодо психологічного стану?
Мені навпаки гірше, коли я вдома й нічого не роблю. Чесно, було і почуття провини. Хоча буквально за пару днів після повномасштабного мені написав Костя Реуцький й зібрав практично весь колишній склад сайту informator.lg.ua. Але в моїй родині була складна психологічна ситуація — у дружини ПТСР ще з Луганська, і коли почалася війна в Києві, вона спіймала джетлаги. Тож я тоді сказав Кості, що дуже хотів би працювати, але кожну тривогу маю бути поруч з родиною, заспокоювати дружину та доньку, поки зять заспокоює онучку. Тож новини я пописав для сайту недовго, але з 24 лютого намагався активно давати новини у своїх соцмережах, бо маю широке коло знайомств. Так було до звільнення Київщини.
- Було таке, що накривало?
Накривати почало, коли привозили людей з Ірпеня. Мені тоді хотілося допомагати так, як я вмію, - фотографувати, документувати звірства росіян. Коли звільнили Бучу, Ірпінь, Бородянку, я всі ці міста від'їздив. І для мене найгірше було, коли не було чогось, що я міг зафільмувати та показати. Тобто у мене навпаки ресурс збільшувався, коли я приїжджав, відзнімав і викладав це все, показував. Одного разу побачив пост гітариста групи “Скрябін”, Олексія Зволинського, вони опікувалися селом Андріївка в Київській області, їздили по хатах, допомагали й побутовою технікою, і будматеріалами. Їм в першу поїздку був потрібен фотограф. Нас приїхало троє, здається. Ми відпрацювали, а наступного разу мені вже написали й запитали: “Що, готовий поїхати?”. Я кажу: “Готовий”.
Нижче наведені фотографії, зроблені Олександром під час документування злочинів росіян в Ізюмському ліцеї №2, де окупанти певний час базувалися.
А от влітку 2022 року було найтяжче. Я реально не знав, що із собою робити, аби підтримувати ресурс.
Побачив об'яву “Госпітальєрів” — потрібна була їм допомога в розвантаженні та перевезенні медикаментів. Познайомився з хлопцем після того, як ми розвезли все. Він дізнався, що я фотограф. Я кажу: “Запрошуйте якщо що, порозвантажуємо”. Він такий: “Та ні, ми краще тебе залучимо з професійної твоєї сторони”. Каже, приїжджай на Михайлівську, коли буде час. Так мене почали викликати на від’їзди екіпажів. Тобто, коли екіпаж збирається на виїзд на лінію фронту — це буває в день від одного до п'яти разів — я фотографував людей, які виїжджали, в амуніції.
Знаєте, такий чорний гумор, який в принципі для мене нормальний ще з 2014-го: між собою жартували, що фотографували, аби була красива фоточка для некролога. Цей період мого життя тривав до вересня.
- Опісля й була громадська організація Truth Hounds?
Саме так. Це був цікавий досвід. Було багато тренінгів і з тактичної медицини, і з психологічної підготовки до поїздок деокупованими територіями України. Все було дуже серйозно. В той самий час для підготовки, для збільшення ресурсу записався на курси зі стрільби. Приблизно десь 9-10 занять в інструктора, який тренує “Корт”, спецпідрозділи. Професійний військовий для цивільних проводив вихідними заняття зі стрільби. Після тренінгу з безпеки я якось для себе вирішив, що потрібно і стрільбу опанувати, бо пішли вже такі панічні дописи “з військкомату на фронт” і так далі. Мені не хотілось, щоб це було так. Хотілось, щоб я вправно тримав зброю, влучного стріляв. І ці заняття дали можливість хоча б не панікувати, тримаючи в руках зброю. Бо останній раз, коли я її тримав, це був дев'ятий клас середньої школи, а це 88-й рік — дев'ять пострілів на полігоні. Чотири, здається, одинарних і п'ять чергою. Тобто ти не відчуваєш, що ти зробив ці дев'ять пострілів. А коли ми тренувалися з професіоналом, це зовсім інше. Стрільба мені тоді додала ресурсу. Тобто я почувався вже більш впевнено і розумів, що ще щось можу. Також такмед додавав якоїсь впевненості.
А коли вже запросили працювати в Truth Hounds і була перша місія у вересні 2022, пригадую, як нам постійно говорили “Давайте обережно”. У принципі в громадській організації є таке правило — після поїздки доба дається на відновлення. І тільки після доби ми починали писати звіти, дописувати тексти якісь, бо ми документували не на камеру, не на телефон, не на диктофон, а відразу писали тексти. Після першої місії старша місії мене розпитувала: “Ну що, як ти? Як почуваєшся? Як після майже тижня поїздки, документування, спілкування з людьми?”. Бо речі страшні розказували. Хоч ці люди всі живі, на щастя, але те, що з ними у Балаклії витворяли, — це страшне. Разом із тим, ці поїздки давали мені ресурс, бо я розумів, що таке війна з 2014 року. Я живу в цьому та ані на хвилину не забуваю.
- Говорячи про 2014-ий, я не можу не згадати наші майдани у Луганську, які ви фотографували. Можете пригадати?
У нас наш луганський майдан для нашої родини розпочався для всіх трьох одночасно: для мене, для доньки і для дружини. У себе в ліфті в будинку побачили листівку: “24 листопада віче всеукраїнське, біля пам'ятника Шевченкові”. Просто вирішили піти, тому що підтримували курс на євроінтеграцію. Для нас те, що зробив Янукович, було шоком. Донька тоді була першокурсницею, вчилася на фотографа в ЛГАКІ, ми вирішили, що хорошою практикою буде попрацювати в натовпі, бо для мене морально в ті часи було складно вийти в люди й почати фотографувати. Тобто я просто міг родину, якісь заходи пофотографувати, виставки тварин, але ось мітинг — це складно. Це було перше Віче і на ньому було оголошено, що кожен вечір будуть проводитися акції громадського сектору. Після того люди залишились. І я вирішив намагатись ходити на якомога більше акцій. Так почав фотографувати людей. Викладав у всіх соцмережах, де був зареєстрований. На той момент – це Facebook, ВКонтакті, Однокласники. Почали в той час з'являтися групи різні такої ж направленості, луганські групи проукраїнські. Я туди підключився, бо вже й громадський сектор луганського Євромайдану почав формуватись. І одночасно публікував у всі групи. Я для себе зрозумів, що мої світлини - це не тільки інформування, що ми є, що ми щось робимо в Луганську, а це й запорука нашої безпеки. Це документування правопорушень. Тобто я можу вже надати якісь документальні свідчення, підтверджені світлинами. Але потім фотографувати стало небезпечно. Коли біля СБУ вже з’явилися барикади проросійських, я одного разу сходив, пройшовся, трохи пофоткав. Другий раз пройшов вже біля захопленої СБУ, і мене впізнали дві жінки. Все, я зрозумів, що мене можуть впізнати. І всі події, пов'язані далі з антимайданом, я з камерою близько нікуди не підходив, намагався приїжджати тільки на площу біля пам'ятника Тарасові Шевченку до нашої останньої акції 28 квітня 2014 року.
- Як вдалося врятувати архіви?
Коли виїжджали з родиною в Київ, вирішили з донькою вивозити тільки вінчестери, бо з нашими котами вивозити компи було б ще тією задачкою із зірочкою. Пригадую, що ми якось одразу розуміли, що це надовго. Не було відчуття, що їдемо на два тижні, ми навіть про це не говорили. Тобто ми рятувались насправді, розуміючи мої хвости цифрові, всю мою відомість обличчя серед верхівки “Луганської гвардії” плюс по паспорту всі фото підписані.
Вже в Києві я зрозумів, наскільки все було серйозно, бо Google пам'ятає все. Я просто спочатку шукав російською “Олександр Волчанский”, бачив згадування у новинах та статтях луганських. Потім шукав англійською, позаяк логотип прописаний, стільки фото видавало! Це було відкриттям для мене.
Загалом в моєму архіві збережені всі фото з першого виходу на недільне Віче 24 листопада 2013 року до останньої акції Громадського сектора Луганського Євромайдану 28 квітня 2014 року — це близько 7000 фотографій. Велика їх частина опублікована в інтернеті. Мій фотоархів є найбільш повним та інформативним зібранням фотографій історії Луганського опору довоєнних подій.
- Вас часто ідентифікують за футболками “Луганськ-Україна”. І я чула, як називають амбасадором цих футболок…
Я дійсно на всі важливі для мене події чи заходи вдягаю футболку з принтом “Луганськ-Україна”. Після переїзду в Київ і до повномасштабного вторгнення я зарекомендував себе як фотограф-анімаліст. У перший день виставок я часто з’являюся саме в цій футболці. Але взагалі, амбасадор цих футболок — луганець Юрій Голик. Саме з його подачі вони з’явилися свого часу. Я лише мрію колись зустрітися вдома, в Луганську, на нашому місці, де відбувалися майдани у підтримку України, і побачити всіх наших у цих футболках.
- Щемко. Це дійсно мрія, яку варто дочекатися. Часто зустрічаєте луганців, ідентифікуєте їх по футболках?
Мене з нею ідентифікують і впізнають. Люди, які мене знають як фотографа-анімаліста, які зовсім не луганчани, кажуть: “Бачимо твою футболку, значить знаємо – Сашка на виставці”. Потім, була така ситуація в одній з місій з Truth Hounds: зупинили нас на блокпосту біля Вербівки під Балаклією, я вже напружився, думав, будуть розпитувати, коли був в Луганську, які зв’язки тощо. А хлопець дивиться так на мене і питає: “А де в Луганську жили?”. Розговорилися, подарував йому свою футболку. Потім, коли вже почав працювати у фонді Порошенка, питає один із співробітників: “Сашо, ти завжди в цій футболці. В тебе або немає інших футболок, або щось це для тебе значить?”. А потім розказуєш історію й від цих людей чуєш, що “Тепер ми розуміємо, що ваші майдани були складніші, ніж наші”. Часто виявляється, що люди навіть не розуміють, яка боротьба була в нас. Мені однаково, яка це буде реакція, важливо показати, що Луганськ є і він український. І він буде українським. Я не знаю, коли. Але я вірю і доживу.
- Згадуєте позаминуле життя? Те, яке залишили у Луганську? Які зміни відбулися протягом майже десятиліття?
Я фотографував ще котів на виставках у Луганську. На той момент ми з дружиною вже близько 10 років були заводчиками породи котів “донський сфінкс”. З Луганська вивезли їх всіх. Декого самі, інших нам допомогли. Зрештою, ми займалися котами до 2018 року. Був важкий рік в розпліднику, зрештою дружина вирішила його закрити. Так в нас залишився в родині один стерилізований котик. В доньки на той момент вже була одна собака породи бівер тер'єр. Це дуже милі маленькі собаки. Дружина якось сказала: “Я хотіла б займатись цими собаками”. І ми почали займатися собаками, вже маючи досвід 14 років роботи в розпліднику з котами. Як контактувати з майбутніми власниками, як розкручувати себе як розплідник, як знаходити покупців в інших країнах — ми все це знали і розуміли. Тепер нас знають, наші тварини живуть по всьому світу. Це і Таїланд, в Америці точно до десятка тварин, Канада, Європа.
Ми зараз живемо у приватному будиночку у передмісті Києва всією родиною. Всім вистачає місця. Кіт спокійно сприймає цуценят. Для них це цікаво, вони починають гавкати на нього, але коли, наприклад, запустити його до собак — він такий пофігіст. Він на це все дивиться, ходить там спокійно. Вони спочатку гавкають, малеча починає цікавитись, обнюхувати, вилизувати його. Він спокійно на це реагує. І, скажімо так, ми від котів перейшли до собак, але ми буквально два місяці тому зареєстрували розплідник котів, уже іншої породи — американської короткошерстої кішки. Дві кішечки вже живуть з нами. Далі буде.
