Старобільський район Луганської області був одним з тих районів, куди російська окупаційна армія зайшла вночі 24 лютого. Тоді колони ворожої техніки пройшлися селищами та містами району, а загарбники відразу оголошували про контроль над населеними пунктами, ставлячи всюди червоні радянські прапори. Така різка зміна мирного життя на життя в окупації не могла не справити враження на дітей регіону.
Учні закладів освіти Старобільського району взяли участь у обласному етапі конкурсу на написання есе "Війна за СВІЙ шлях" (дитячий погляд). Організатором Всеукраїнського конкурсу є Український державний центр національно-патріотичного виховання, краєзнавства і туризму учнівської молоді, обласного етапу – Департамент освіти і науки Луганської обласної державної адміністрації та Луганський обласний центр дитячо-юнацького туризму і краєзнавства. Здобувачі освіти Біловодської, Міловської, Чмирівської, Шульгинської громади розкрили таємниці свого бачення подій в Україні.
Уривки творів опублікували на Фейсбук-сторінці Старобільської районної державної адміністрації.
"Війна…Своєю дитячою рукою виводжу на папері це страшне слово. Намагаюся писати каліграфічно, але рука тремтить від спогадів про цей день, двадцять четверте лютого…У гімні є слова: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» Це сильні слова! Вони відповідають дійсності: ми готові віддати все, аби жити у вільній, мирній неньці - Україні! Я вірю у наші Збройні Сили, Перемогу, наше повернення додому, до мого рідного селища! Наша держава буде найкращою, квітучою, незалежною! Слава Україні! Героям Слава!".
"Кожна людина – це часточка країни. І від нас залежить, яким буде наш шлях і майбутнє нашої держави. Серед українців багато героїв, які мужньо захищають рідну землю та боронять кордони. Кожен українець допомагає по змозі. Та для мене справжніми героями є наші військові, оборонці, кіборги, азовці, титани… Хочу порівняти кожного з них із Прометеєм, бо вони дарують світло, тепло та надію! Вірю, що «…коли настане день, закінчиться війна…», я повернусь до рідної домівки, до тих людей, за якими дуже сумую".
"24 лютого 2022 року російські танки пройшли через наше селище. Бої ми тільки чули. Вони гриміли десь далеко й водночас ніби поряд, раз у раз змушуючи здригатися, пригинатись, перебирати в пам’яті можливі способи порятунку. Губи самі шепотіли чи то молитву, чи то прокляття…"
"Війна завжди є жахливою подією, яка приносить страждання, біль, слози й руйнування. Вона перевертає життя людей догори дригом і залишає психологічні та емоційні шрами протягом багатьох років. Люди змушені жити в постійному страху за своє життя та життя своїх близьких, шукати притулок і захист від бомбардувань та обстрілів. Вони втрачають свої будинки, родини, друзів і спогади про мирне життя. Важливо пам'ятати, що війна - це не щось абстрактне або далеке. Це реальна подія, яка впливає на життя безлічі людей. Вона викликає страх, тривогу і безпорадність. На жаль, ця страшна війна залишить свій чорний слід на моєму житті та житті моєї родини, але все одно я вірю в Україну, вірю, що перемога буде обов’язково за нами! Слава Україні! Героям слава!".
"З напівзакритими очима, тримаючи міцно двох молодших за руки, спостерігаю як тато з мамою зачиняють будинок, відкривають хлів, де стояла корова Ласуня, курник, і, навіть, клітки з кроликами. Батько, віддаючи ключі тітці Галі, запитує: “Ну що, тепер вам зрозуміло,за що я вісім років воював?” Слів відповісти у неї не було, вона закрила очі, тремтячим голосом щось про себе повторювала. Мені здалося, молитву".
"З народження я знаю, що я українець. Знаю, що народився там, де говорять українською, і будуть говорити. Моя домівка там, де схід сонця потрапляє прямо мені в кімнату. Де друзі, шкільне подвір’я, мій перший велосипед. Та де ж почався мій шлях…? Все, що пригадується, наче було сновидінням. А зараз я серед тих нескінченно багатьох, хто не вдома через війну. У свої 10 років я вже розумію, що таке війна. Бо це прийшло у мій дім, у моє село. Це заїхало на танках та ходило вулицями. І саме це змусило нашу родину покинути наш дім. Напевно мій шлях почався, коли я побачив зібрані речі у кімнаті. Мама швидко ходила по будинку в пошуках чогось, здається, важливого, а старша сестра сумно сиділа. Все було дивним, не таким як завжди, та в напрузі. Наступного дня ми поїхали".
"Не журись, коли недоля в край чужий тебе закине! Рідний край у тебе в серці, поки спогад ще не згине.” Як же близькі мені ці слова Лесі Українки! Не дивлячись на те, що я знаходжуся далеко - далеко від дому, я можу жити далі, тримати в серці спогади про рідний край, вчитися, розвиватися, спокійно спати. Дуже часто переглядаю старі фотографії та відео, які були зроблені в щасливі моменти мого довоєнного життя. Так хочеться швидше повернутися назад додому, але розумію, що поки що не можна".
"Зараз я вчуся жити по-іншому: є нові друзі, які мене знайомлять з містом, розповідають про його історію, традиції, я, в свою чергу, розповідаю про неймовірно красиву Луганщину. Я показую фото, які я любив робити під час подорожей рідним краєм. Найбільше мене здивувало, те, що вони гадали, на Луганщині всі розмовляють виключно російською мовою, що ми чекаємо росіян, але я пояснюю, що багато моїх односельчан, знайомих, рідних відстоюють незалежність нашої держави у складі ЗСУ, вони є гідним прикладом для наслідування, на жаль, багато хто віддав життя за нас, але ми їх героїчний вчинок не забудемо ніколи. Військові розуміють, що вони на цій війні за всіх нас українців, і якщо вони перестануть битися, то не буде України та українського народу".
"І, я думаю, що між цим “до” та “після” є те, що змушує мене залишитись самим собою і жити. Це віра!!!
Я українець,син народу того,
Що відвикає нині від ярма.
Я не корюся, я молюся Богу
І вірю в те,що все це не дарма.
Це тепер моя молитва, разом з нею лягаю спати і вранці прокидаюся .
Я українець!!! Я - УКРАЇНЕЦЬ!!!!".
"Попри війну, ми молодь, дивимося вперед, ні на що не зважаємо, нам допомагають впоратися з труднощами батьки, рідні, вчителі, друзі. Ми вже плануємо, як всі разом будемо відбудовувати нашу неньку-Україну, якою її зробимо сучасною, європейською, технологічною".
Читайте також: На окупованій Старобільщині дітей вчили малювати прапор “ЛНР”
