Кожного року в останню неділю серпня відзначають своє професійне свято гірники. День шахтаря в незалежній Україні своїм Указом №304/93 від 16 серпня 1993 року запровадив Президент України Леонід Кравчук. Це професійне свято дає можливість вкотре висловити слова подяки за важку, але таку необхідну шахтарську працю, що в умовах війни за незалежність стала символом стійкості й незламності. Однак, не завжди День шахтаря асоціювався з українською витривалістю. Про те як маніпулювали образом шахтаря, а професійне свято працівників вугільної галузі використовували на догоду політичним цілям – в матеріалі історикині Вікторії Пилипенко.
Вручну і без страховки. Якими були умови праці перших шахтарів сходу України
Професія шахтаря – одна із найбільш небезпечних, важких і давніх. З моменту відкриття покладів кам’яного вугілля в Лисичанську на початку 18 ст. шахтар стає невід’ємним символом сходу України. Шахтарями ставали не від кращого життя: відносно стабільна, хоча й невелика, заробітна плата та свобода від кріпацтва мотивували змінювати роботу в полі на роботу під землею.
Видобування вугілля здійснювалося вручну, без жодних гарантій техніки безпеки й страховки гірника. З поверхні пробивали шахту до перетину вугільного пласта, від шахти в обидва боки по його простиранню прокладали горизонтальний прохід – ґрунтштрек. Від нього через кожні 4,5 метри у напрямку підняття й падіння пласта пробивали поперечні орти, які, у свою чергу, з’єднувалися поздовжніми штреками. Таким чином, розробка тривала за допомогою горизонтальних проходів до тих пір, поки не виникали перешкоди через відсутність вентиляції. У таких випадках пробивали нові шахти або вентиляційні отвори (люфтлохи), і роботи продовжувалися у звичному форматі. Тривалий час про накопичення метану в таких розробках відомо не було, а тому рівень смертності серед шахтарів від вибухів чи отруєння газом був занадто високим. Окрім цього, частими були обвали, адже укріплення пласту почали практикувати лише з 19 ст. До цього головним кріпильником, вибійником, постачальником на гора вугілля був сам гірник, який міг протягом 12-14 годин взагалі не підніматися на поверхню. Хоча глибина пласту сягала на той час всього 15-25 метрів, цього інколи вистачало, щоб не помітити вмісту метану і, як наслідок, більше ніколи не вийти на поверхню.
У 19 ст. з приходом у промисловість сучасної Луганщини іноземних інвесторів, переважно англійців, німців, бельгійців, умови праці шахтарів частково покращуються. Запроваджується професія коногонщика, основна функція якого полягала в пересуванні на кінній повозці, освітленні шахтарям пласту для виробітки й вивіз видобутого вугілля на поверхню. Однак тривалість робочої зміни так і залишалась 12-14 годин при відсутніх належній медичній допомозі та соціального захисту.
Зрозуміло, що важкі умови праці, збільшення випадків захворювання на силікоз (відкладання шахтного пилу, що призводить до хронічного запалення, рубцювання легеневої тканини та супроводжується задишкою, кашлем, болем у грудях і є не виліковним) спричинили активізацію страйкового робітничого руху, який в умовах першої російської революції 1905-1907 рр. та Першої світової війни лише посилювався.
Антиімперські настрої шахтарів намагалися використати для розширення свого електорату більшовики, які на чолі з Володимиром Леніним обіцяли передати всю повноту влади пролетаріату (робітничому класу). Шахтар з легкої руки радянських пропагандистів перетворився з виснаженого, малооплачуваного робітника на «авангард пролетаріату». Так було закладено цілий напрям радянської пропаганди, спрямований на побудову нової, виключно шахтарської, ідентичності сходу України, що як бомба уповільненої дії почала діяти вже з проголошення української незалежності.
Формування міфу «авангарду пролетаріату» та його сучасні відголоски
Створення Радянського Союзу після двох радянсько-українських війн протягом 1917-1920 років й значного антирадянського спротиву на території, зокрема сході України, потребувало нових амбасадорів. Епоха дворянської культури, освіченої людини, що вільно володіла кількома іноземними мовами (в 19 – на початку 20 ст. знання французької чи англійської мови було нормою не лише для заможних родин, але й для вільних селян та робітників) таврувалась як буржуазна, ворожа. В авангард виходив простий робітник, звільнений від численних трудових повинностей, наділений владою, з іскрою в очах, який понад усе прагне збудувати комунізм. На роль такого робітника найбільш підходив шахтар, чиє життя на межі зі смертю мало культивувати в справжнього пролетаря відданного своїй професії і партії, готового стати на захист інтересів нової держави, що так дбає про весь робітничий люд. А ще тут спрацювали чисто меркантильні інтереси радянської влади: вугільна промисловість давала найбільший дохід в бюджет та стабільне представництво СРСР в системі міжнародної торгівлі, тому виховання лояльного до влади шахтаря означало стабільні прибутки від продажу вугілля.
Доступ до продовольчих пайків, збільшена оплата за трудодень, сприяння вступу дітей до інститутів мали остаточно переманити шахтарів на провладну позицію, придушити будь-які спроби страйків, особливо після суду над інженерами-гірниками в 1929 році, які виступили проти сталінського плану форсованої індустріалізації в вугільній сфері. Поступово почала діяти формула, де бути шахтарем означало мати стабільну оплату праці, продовольчий пайок і високий статус в суспільстві. Чим більше владі потрібен був робітничий електорат тим більшими ставали пільги й заохочення шахтарів. Особливо спекуляції навколо шахтарського подвигу посилилися під час так званого «стаханівського руху». Насправді за цими перевиконаннями планової норми стояли здебільшого або фальсифікації результатів, або прикриття дійсного становища шахти чи зловживань керівництва підприємства.
Радянська політика, спрямована на створення героя нового часу, спрацювала. Професія шахтаря почала асоціюватися з успішним стартом в житті, поєднанням відносного достатку, гарантованого соціального пакету, представники якої є витривалими, безстрашними, готовими стояти за своє до кінця.
Чи був Донецький вугільний басейн колискою таких успішних, загартованих шахтарів – важко сказати. Зарплата шахтаря дійсно була вищою за середню в інших професіях, розпочаті житлові програми з будівництва житла й шахтарських селищ допомогли частково вирішити житлову проблему, але застаріле обладнання, висока інтенсивність праці з постійним підвищенням норми перетворювала шахтаря з аристократа робітничого класу на плакаті на втомленого, загнаного гвинтика системи.
На жаль, радянську методику загравання з шахтарями, виведення їх на авангард порівняно з іншими професіями, тривалий час використовувала українська влада. Так як Донецький вугільний басейн є густонаселеним, переважно міським районом, боротьба за електорат тут набувала небачених соціальних програм щедрості. Сюди можна віднести й тримання на високому рівні зарплат при явній збитковості та дотаційності вугільної промисловості (престиж професії шахтаря тримали створенням ілюзії високооплачуваної професії замість проведення капітальних ремонтів шахт у відповідності до європейських стандартів), й надання в 2009 дітям шахтарів пільг для вступу до вищих навчальних закладів, й ціла низка пільгових іпотечних кредитів, при явній відсутності доступної інфраструктури шахтарських міст. Вкорінювався образ успішної людини Донбасу, яка обов’язково працює на шахті, може дозволити собі відпочинок на морі, дорожчий продуктовий набір та бюджетну форму навчання для своєї дитини порівняно з іншими, не такими успішними, роботягами. Саме від такого загравання з образами ідентичності з’явилась теза про Донбас, який годує всю Україну, що була використана російськими політтехнологами для розкручування ідеї про автономію або відокремлення Луганщини й Донеччини, а в подальшому виправдання підтримки проросійських бойовиків у війні за незалежність з лютого 2014 року.
Міф про шахтаря як спадкоємця перемог
Радянська традиція святкування Дня шахтаря починається з Указу №32 від 10 вересня 1947 року, де започатковувалося відзначення шахтарської праці в останню неділю серпня. Святкування в неділю пояснювалося шестиденним робочим графіком шахтарів, але за цим також крилася радянська традиція заміняти церковні свята державними, тим самим нівелюючи роль церкви як одного зі стовпів формування національної ідентичності. Уперше ж День шахтаря відзначили 1948 року, приурочивши його до річниці рекорду Олексія Стаханова, що відбувся в ніч з 30 на 31 серпня 1935 року. У свідомості радянських людей мала спрацювати паралель між засновником стаханівського руху, чиє обличчя було на обкладинці Times та переможцями подальших соціалістичних змагань, що формувало стереотип шахтаря, завжди готового до перемоги.
Запровадження свята наприкінці 1940-х теж було не випадком. Поступово згасала повоєнна ейфорія перемоги, замість цього розкручувався маховик репресій, під жорна якого потрапляли колишні фронтовики, герої трудового фронту. За таких умов суспільство потребувало свого героя-переможця. В такому контексті образ шахтаря підходив ідеально: герой трудового фронту, який саможертовно працював для потреб фронту, часто стаючи жертвою нацистів, а шахта – місцем останньої страти (тут дуже люблять робити відсилку на підпільну організацію Молода Гвардія, членів якої нацисти скинули в шурф шахти).
В подальшому повернення культу «Великої Вітчизняної війни» не лише не знищили ідентифікацію шахтаря з героєм-переможцем у боротьбі за справедливість, але й поглибили її. День шахтаря став чи не найголовнішим святом в шахтарських містечках, яке відзначали за всіма канонами Дня перемоги: концерти, покладання квітів до могили загиблих шахтарів, святкові феєрверки, оповідки про шахтарські подвиги.
Цей сформований міф про шахтаря-переможця активно почали використовувати російські пропагандисти у 2014 році, коли захоплення обласних адміністрацій подавалося як «справедливий опір захисників рідної землі Києву». Першими в цьому опорі, звісно ж, є шахтарі, які як носії генетичної пам’яті народу-переможця захищають свою землю, як кращі представники сходу України, мають право вирішувати майбутнє регіону, несучи місію визволення Донбасу від тих, хто не поділяє його цінностей. Саме таке зміщення акцентів подій 2014 року на Луганщині та Донеччині спричинило формування хибного уявлення українців про вихідців зі східних областей як виключно проросійськи орієнтованих, вороже налаштованих до представників інших областей. Заклався надовго стереотип проросійського Донбасу, який несе війну й вороже ставиться до всього українського. Нам не вистачило критичного мислення, згуртованості, а наслідки розгрібаємо досі.
До речі, слідуючи міфу про шахтаря – носія перемоги, після 2022 року на окупованих територіях Луганської та Донецької областей відмовилися від святкування Дня шахтаря, посилаючись на скрутні часи та перехід більшості шахтарів із забою до окопу. Формується нова паралель сучасного воїна та шахтаря, мовляв, якщо ти шахтар, то ти маєш бути безстрашним, отже твоє місце на полі бою.
Міф про шахтарів як частини руського міра
Російські історики прив’язують розвиток населених пунктів Луганщини та Донеччини виключно до приходу сюди росіян й відкриття вугільних шахт, які започаткували заселення й освоєння регіону. При цьому абсолютно нівелюється козацька доба та перебування цих територій під контролем Кримського ханства. Такий акцент на особливому внеску Росії в освоєнні сходу України має переконати, що ці землі є «ісконно російськими», а повномасштабне вторгнення є ні чим іншим як захистом своїх земель. Виходить, що перші шахтарі далекого 18 ст., як і сучасні їх колеги, стають заручниками міфу про приналежність до руського міру. Популяризація радянської символіки, російської музики на святкуваннях Дня шахтаря мали надавати додаткові аргументи в шахтарській першооснові східних областей, створених волею російських імператорів.
Це все у своїй сукупності пропагандувало російські цінності, прив’язувало до російськомовної культури, поступово витісняючи українську першооснову. Врешті, теза про шахтаря Донбасу як частини Росії, носія російськомовної культури, що ідентифікує себе виключно з Донбасом і Росією, мала стати новою характеристикою ідентичності, остаточно відірвавши Луганщину й Донеччину від українського ґрунту.
Ось чому, до речі, при відзначеннях Дня шахтаря акцент робився, починаючи з радянських часів, виключно на Донбасі, без жодної згадки про важку працю, подвиги й внесок шахтарів Львівсько-Волинського вугільного басейну. На жаль, в незалежній Україні теж акценти свята більш зміщені на схід України, хоча шахтарська праця однаково важка й вимагає поваги не залежно від того, в якій області знаходиться шахта.
Однак, попри тотальну міфологізацію шахтарів та спекуляцій навколо Дня шахтаря, бути шахтарем – означає бути надлюдиною. Кожного разу йти назустріч небезпеці, витримувати тиск і випробування, зберігаючи при цьому почуття гумору, що і є проявом неабиякого національного характеру, який жодній пропаганді не знищити й не приховати.
Читайте також: Від рекорду Стаханова до сучасних копалень: як з’явився День шахтаря в Україні.
