Війна змусила переосмислити символічний простір України. Пам'ятники, мозаїки, архітектура і навіть назви вулиць, які десятиліттями здавались нейтральними, виявилися частиною агресивного наративу Росії. Ми просто часто не помічали цього раніше. Що має замінити старі “вічні” образи? Які нові символи здатні відобразити справжню ідентичність краю? Самі луганці знають відповідь: їхня земля — це абрикоси та терикони, степи і крейдяні гори, річка Айдар і валіза переселенця.
Про геральдику як код спільноти, про небезпеку старих символів та необхідність нових розповіла історикиня Вікторія Пилипенко.
Геральдика як інструмент влади
Середньовічна традиція створення гербів мала чітку мету – позначити належність території та показати її особливості.
"Герб — це символ, що позначає належність певної території чи будівлі до конкретного роду, а також виступає ознакою влади. Активне використання гербів розпочалося в добу Середньовіччя, коли виникла потреба чітко окреслювати межі власних земель та відрізняти їх від володінь сусідніх феодалів чи поміщиків", – пояснює Вікторія Пилипенко.
Традиційно на гербах намагалися відображати особливості місцевості, її багатства та досягнення власників. Класична геральдика використовувала обмежену кольорову палітру.
"Що стосується кольорової гами, то на початку розвитку геральдики використовували лише чотири кольори — синій, золотий, чорний і червоний. Згодом додали білий, який символізував метал. Тому більшість гербів Луганської області сьогодні виконані саме у класичних кольорах — золотому, синьому, білому та чорному. Це традиція, від якої ми фактично не відступили", – розповідає Пилипенко.
Історикиня також додає: "На гербах намагалися відобразити, з одного боку, особливості певної місцевості, своєрідний символічний посил або легенду, що підкреслювала її значущість і багатства. З іншого боку, обов’язковим елементом була відсилка до власника території".
Сучасна геральдика Луганської області також відображає цей принцип.
"Тому, коли ми дивимося, наприклад, на герб Луганської області, ми можемо зрозуміти, чим власне ця область багата", – зауважує Пилипенко.
Найбільш яскравим прикладом політизації геральдики стала російська літера "Е" на гербі Луганська. Цей символ, що з'явився за часів Катерини ІІ, сьогодні використовується окупантами як виправдання агресії.
"Якщо розглянути сам герб Луганська, у ньому чітко простежуються імперські риси. Це є прикладом інформаційної боротьби за ідентичність нашого краю, яку Росія вела ще до того, як ці території опинилися під її владою", – зауважує історикиня.
Проблема полягає в тому, що такі символи ігнорують більш давню історію регіону:
"На території Луганської області існували поселення, зокрема й козацькі, ще задовго до приходу Катерини ІІ. Однак літера “Е” на гербі Луганська стала символом, який росіяни трактують на власну користь: мовляв, раз є літера “Е”, то саме вони нібито “звільнили” край і зробили це “правильно”", – пояснює Вікторія Пилипенко.
Кольорова символіка та її значення
Особливу увагу дослідниця приділяє трактуванню кольорів у геральдиці. Зелений колір, який нині активно використовують окупанти, з'явився в геральдиці лише в XVIII столітті та символізував відхід від середньовічних традицій.
"Зелений колір почали використовувати не випадково у новий час, зокрема в добу Відродження, що символізувала відхід від похмурої Середньовічної доби, коли все перебувало під контролем церкви. Зелений став уособленням свободи, надії та достатку. Водночас він відображає ідею відродження та сподівання на нове", – розповідає Пилипенко.
Часто неправильно трактується чорний колір, який асоціюють виключно з вугільною промисловістю. Насправді в геральдиці він має інше значення:
"У геральдиці чорний колір символізує обережність і готовність до випробувань. В Україні його часто пов’язують із вугіллям, вважаючи, що він обов’язково має відсилати до вугільної промисловості. Насправді це не так. Іноді чорний колір трактували як знак трауру, смутку чи печалі, але в геральдиці це траплялося дуже рідко. У геральдичних символах чорний насамперед означає стійкість, витривалість і обережність", – констатує дослідниця.
Щодо синього кольору, який присутній на прапорі Луганської області, історикиня пояснює його символіку: "Синій колір на нашому прапорі, як і на державному прапорі України, символізує небо. Водночас він уособлює вірність і відданість".
Стереотипи та пропагандистські маніпуляції
Окрім геральдичної символіки, Росія активно експлуатує стереотип про Луганщину як виключно шахтарський край. Історикиня вказує на небезпеку такого спрощення: "Росія особливо наголошує на тому, що Донбас, і зокрема Луганщина, — це виключно край шахтарів і стаханівського руху. Таким чином створюється враження, ніби до віднайдення вугілля тут нічого іншого не існувало".
Проблемною стала навіть сама назва "Донбас", яка раніше сприймалася нейтрально.
"Назва “Донбас” спершу була нейтральною й означала лише територію, багату на корисні копалини. Проте з часом у російській пропаганді вона перетворилася майже на культ, що нібито визначає існування якогось “особливого народу”, відмінного і від українців, і від росіян. Саме тому сьогодні важливо відходити від цієї назви. На щастя, дедалі частіше починають говорити окремо — Донеччина, Луганщина або ж Донецько-Криворізький басейн, тобто конкретизуючи без узагальненого пропагандистського ярлика", – пояснює історикиня.
Навіть нейтральні символи можуть перетворюватися на інструменти пропаганди. Так, пам’ятник трудівникові Луганська з факелом, який міг би уособлювати працю загалом, нині використовується для прославлення радянського минулого та відтворюється у нових символах, що їх нав’язують окупанти.
"Станиця Луганська пов’язана з донськими козаками та пам’ятником князю Ігорю. Донські козаки були поліетнічним утворенням. Вони селилися вздовж річки Дон і виконували прикордонні функції. При цьому на Нижньому Доні, а це, власне, і є територія Станиці Луганської, домінували вихідці з українських земель. Часом навіть запорожці переходили до стану донських козаків" — говорить Вікторія.
Після зруйнування Запорізької Січі донське козацтво отримало від Катерини ІІ особливий привілей — дозвіл на володіння землями, які й так перебували в їхньому користуванні.
"Таким чином, донські козаки залишилися на службі в імперії, закріпили за собою Станицю Луганську. Оскільки все козацтво традиційно позиціонувало себе як захисника православної віри у війнах проти татар і турків, то й за донськими козаками зберігся цей образ оборонців православ’я", — пояснює дослідниця.
Це дозволило їм укорінитися на цих землях, але водночас стало основою для подальших імперських маніпуляцій.
"Станиця Луганська з донськими козаками в історії України є родзинкою, прикладом того, наскільки культурно багатогранним є наш народ і наше минуле. Проте російська пропаганда перекрутила цей образ: із донських козаків зробили фанатиків імперії, а сам символ почали використовувати для прославлення так званої “ЛНР”. Наратив про донського козака, що нібито уособлює державність, православ’я та народність, призвів до того, що цей вид козацтва почали сприймати виключно як проросійський. У результаті на другий план відійшло дослідження унікального явища Луганщини", — впевнена Вікторія.
Вона також говорить, що саме так формується міфологізований образ, де реальна багатогранність історії витісняється пропагандистськими штампами: "Це болючий приклад того, як наша гордість може перетворитися на знаряддя пропаганди".
Особливо болючою є тема пам'ятників Другої світової війни, які перетворилися на пропагандистську зброю під гаслом "Можем повторить": "Як би боляче це не було визнавати, але пам’ятники героям Другої світової війни та меморіальні комплекси із зображеннями воїнів чи воєнних баталій сьогодні теж стали частиною ідеологічної боротьби. З одного боку, Україна свого часу припустилася помилки, відмежувавшись від власної ролі у перемозі над нацизмом. З іншого боку, ці сквери пам’яті, які мали б нагадувати світові про принцип “Ніколи знову”, нині дедалі частіше перетворюються на інструмент пропаганди".
День шахтаря проти Дня Незалежності
Свого часу через культ шахтаря намагалися підмінити справжні державні цінності: День шахтаря в якийсь момент став інструментом, покликаним затьмарити серпневі свята України, передусім День Незалежності, адже вони припадали у мирному житті майже на один тиждень.
"Ще до 2014 року культ шахтаря намагалися поставити вище за українські державні свята серпня. Його навіть протиставляли Дню Незалежності, оскільки дати цих свят майже збігалися. Разом із образом шахтаря невід’ємно з’являється й шахта як символ регіону. Зокрема, стовбур шахти, що виходить назовні, росіяни також намагалися використовувати як один із ключових знаків Луганщини та Донеччини", – зауважує Пилипенко.
Відеосюжет – за посиланням.
Символом такої підміни стало явище, коли шахти самостійно встановлювали новорічні ялинки, дублюючи функції місцевої влади, або влаштовували концерти, запрошуючи різних зірок: "Показовим є приклад із новорічними святами: коли шахта встановлювала власну ялинку окремо від тієї, яку ставила місцева влада. Здавалося б, яке відношення шахта має до Нового року? Але фактично відбувався дубляж функцій — підприємство перебирало на себе частину ролей місцевої влади. Таке “сепарування” розпочалося ще до 2014 року".
Ідентичність через символи
Вікторія Пилипенко підкреслює фундаментальну роль символіки у формуванні ідентичності людини:
"Існують різні рівні ідентичності та самоідентифікації з громадою. Коли ми народжуємося, ми ще не усвідомлюємо себе громадянами України, а передусім відчуваємо належність до конкретного міста, села чи громади. Символи, з якими людина асоціює себе з дитинства, закладаються у свідомість і надалі впливають на її культурний розвиток, професійний вибір, політичні переконання та загальне відчуття власної ідентичності", – пояснює історикиня.
Символи, які бачить дитина з перших років, формують її світогляд на все життя. Тому так важливо, щоб геральдика відображала справжні цінності та багатства громади.
"Коли дитина з раннього віку бачить навколо себе певну символіку — наприклад, червоний прапор чи образи так званих “героїв СВО”, — то вона й ототожнює себе з ними, сприймаючи їх як приклад для наслідування", – попереджає історикиня.
Правильні символи мають формують любов до рідного краю та готовність його захищати.
"Якщо символами громади стають бабаки чи ковиль, занесені до Червоної книги, це дає відчуття: “це моє”. Це те, що я маю захищати, чим пишатися і чого не можна віддати. Те саме стосується пам’ятників, свят чи інших знакових елементів. У геральдиці це особливо важливо, адже на гербах зазвичай відображали те, чим найбагатша земля. Коли людина бачить символ свого багатства, вона починає ним пишатися й уже не бажає його втратити. Усе це безпосередньо пов’язане з самоідентифікацією та формуванням відчуття власної ідентичності", – наголошує Вікторія Пилипенко.
Самі мешканці Луганщини підтверджують слова історикині. За їхніми свідченнями, рідний край асоціюється з абрикосами та териконами, Луганським прикордонним загоном, степом і піском, річками Айдар та Сіверський Донець. У переліку справжніх символів краю – воронці та валіза як знак переселенців, коні, бабаки, лисиці, крейдяні гори Біловодська. Ці живі асоціації місцевих жителів яскраво контрастують з нав'язаними стереотипами про виключно шахтарський характер регіону.
Пропозиції щодо нової символіки
Під час дискусій про майбутню символіку Луганщини розглядалися різні варіанти, зазначає Вікторія Пилипенко: "У дискусіях було кілька підходів. Один із них — повністю прибрати наявні символи, аби їх не могли використовувати чи привласнювати окупанти. Інша точка зору полягала в тому, щоб зберегти вже усталені образи, які асоціюються з Луганщиною, але водночас доповнити їх новими символами".
Історикиня відстоювала збереження автентичних символів краю.
"Такі тваринні символи, як кінь і бабак, не можна прибирати, адже саме вони першими викликають асоціацію з Луганщиною, коли хтось говорить про свій рідний край", – переконує вона.
Водночас дослідниця категорично виступала проти збереження російської літери "Е": "Наприклад, коли обговорювали інші варіанти символіки Луганська, зокрема використання літери “Е”, я та мої колеги категорично виступали проти її збереження".
Історикиня пропонувала додати елементи автентичної культури:
"Моя точка зору полягає в тому, що необхідно додати елементи луганської вишивки. Адже саме луганський орнамент, з його поєднанням червоного та синього кольорів, є доволі унікальним і рідкісним явищем у традиційній українській техніці вишивання", – пропонує Пилипенко.
Довкола герба Сіверськодонецька точилися дискусії щодо дати заснування міста. Краєзнавці наполягали на визнанні більш давньої історії, ніж офіційно зафіксовані 1930-ті роки.
"Якщо на гербі вказувати дату заснування Сіверськодонецька лише як міста з хімічною промисловістю, то це фактично означає відмову від усієї попередньої історії краю — від козацьких зимівників, Кальміуської сакми як важливого торгового шляху та інших історичних нашарувань", – пояснює Пилипенко.
Чому це важливо зараз
Попри те, що Луганщина майже повністю окупована, робота над новою символікою залишається актуальною. Вікторія Пилипенко визнає складність цього питання: "Знаєте, це доволі складне питання. З одного боку, я розумію багатьох людей, які, як і я, були змушені виїхати й тепер намагаються вижити в цих непростих умовах без дому. У такій ситуації здається, що проблем і без того вистачає, тож питання зміни символіки чи назв може виглядати не на часі. Коли ми говоримо про те, що не визнаємо й ніколи не визнаємо окупацію Луганщини, ми стверджуємо: Луганщина — це українська територія. І хоча сьогодні вона перебуває під окупацією, пам'ять про неї та її історію має не лише зберігатися, а й розвиватися".
Історикиня наголошує на важливості візуального підкріплення ідей про українськість краю.
"Ми можемо тисячу разів повторювати, що Луганщина — це не колиска російського індустріалізму і що її не створив Сталін, відкривши кілька заводів. Але якщо людина, слухаючи ці слова, бачить зовсім іншу картину на гербах, прапорах чи обкладинках книг, вона ніколи в це не повірить. Саме тому необхідне візуальне підкріплення. Водночас слід бути дуже обережними: не можна просто вигадати й нав’язати нові символи. Це має стати предметом широкого обговорення на рівні громад", – переконана Пилипенко.
Унікальною особливістю Луганської області дослідниця називає активність громадських об'єднань переселенців.
"Для Луганської області характерне унікальне явище — громади активно спілкуються між собою та зі своїми людьми. Луганщина може пишатися розвиненою мережею таких осередків. У нас є багато ініціативних людей, які готові не лише запропонувати ідею, а й створити ескіз чи візуалізацію. В умовах, коли всі ми сьогодні розкидані, це навіть стає великим плюсом. Обговорення та дискусії щодо нових гербів громад чи сіл формують відчуття, що про тебе пам’ятають, що ти потрібен, і твій внесок цінний. Тому відкладати ці процеси “в довгу шухляду” небезпечно: завжди здаватиметься, що не на часі. Натомість потрібно поступово рухатися вперед, адже це справжня скеля, яку доведеться ще довго й наполегливо долати", – підсумовує Вікторія Пилипенко.
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Читайте також: День шахтаря як свято й інструмент міфологізації.
