Сергій Теліженко — кандидат історичних наук та вчений секретар Інституту археології НАН України. Луганщина стала для нього не лише рідним домом, а й першим полем наукових досліджень. Почавши польову роботу з 1990 року, він не пропустив жодного експедиційного сезону. Сьогодні, коли рідні ліси та вали перетворені на лінії оборони, науковець розповідає про історію, яку встигли відкрити до повномасштабного вторгнення, та втрати, які вже неможливо заповнити.
Шлях у науку та перші ліси
Захоплення минулим з'явилося у Сергія ще в шкільні роки. Головним натхненням була бібліотечна книжка про сім чудес світу та перші палеонтологічні знахідки. Справжній археологічний досвід почався 1990 року, а з 1993–1994 років він очолив свої перші експедиції під час роботи у міському дитячо-культурному центрі Луганська.
"Тоді я вже керував експедицією, хоч вона й була дитячою. Разом зі мною працювали археологи Луганського краєзнавчого музею — тому, в принципі, все було нормально. Це відбулося десь у 93-му чи 94-му", — каже Сергій.
З 94-го по 2000-й рік дослідження велися в Кремінських лісах щороку. Поселення там виявилися багатошаровими: від стоянок пізнього мезоліту і так аж до модерних часів, десь 17–18 століття.
"Ми взяли саме цей куточок, віддалений від Кремінної. Там був повний спектр усіх археологічних культур і періодів", — каже Сергій.
У 2018 році команда повернулася в Кремінщину — вже не за власним інтересом, а за держзамовленням. Компанія, що будувала лінію електропередач Лисичанськ–Кремінна–Сватове, виграла тендер із археологічним супроводом, і на шляху ЛЕП знайшлося кілька поселень. Найбільшим серед них було "Перебійне-1".
"Копали ми досить довго, з квітня по червень. Матеріали здебільшого пізньої бронзи, десь 1700–1600 роки до нашої ери. Люди жили в напівземлянках, виритих у піщаному ґрунті, з вогнищем і стовбовими ямками в кожному житлі — іноді вони чітко простежувалися, іноді ні, бо лісові тварини все пошкодили", — розповідає Сергій.
Серед знахідок — звичайна кераміка, ливарні форми і череп коня.
"Хороша знахідка, я вважаю. Вона дозволяє в майбутньому дослідити генетичне походження цього коня — чи пов'язаний він з Азією, чи, може, з Кавказом. Ми його продатували, далі вже робота археозоологів", — каже Сергій.
На стінках частини посуду збереглися рештки їжі — карбонізовані сліди того, що варили чи готували три з половиною тисячі років тому.
"Ми поки не здавали ці зразки на аналізи, давали інші матеріали з інших регіонів. Але кераміку з Кремінної теж плануємо здати на ліпідний аналіз — він визначить, що саме їли: юшку, кашу", — пояснює Сергій.
Роботу доводилося вести швидко: лінія мала стратегічне значення для електропостачання Луганщини, і будівництво не могло чекати.
Ритуальні ями
Не всі знахідки Луганщини — про побут. Біля Старобільська, на околиці села Новоселівка, команда натрапила на пам'ятку фінального мезоліту, приблизно п'ять тисяч років до нашої ери, — на дні дивної траншеї, викопаної півколом, лежали череп собаки та розрізнені фрагменти скелета.
"Чи розтягнули ці фрагменти якісь землерийні тварини, чи їх так поклали навмисно — нам невідомо. Особисто я масового поховання тварин не зустрічав. Це був єдиний випадок. Можливо, ритуального призначення", — каже Сергій.
А в селі Проїждже того ж Старобільського району, у 2002 році на приватній ділянці, де копали пізньомезолітичну стоянку, виявили середньовічне поховання — салтово-маяцької культури, 7–10 століття нашої ери. Людина лежала випростана, руки вздовж тулуба, а поруч — скелет коня.
"Можливо, десь бувають поховання одразу з кількома тваринами, але в нашому випадку ми знайшли тільки одну. До речі, перед самим повномасштабним вторгненням у Старобільську знайшли схоже поховання — просто у дворі приватного будинку. Люди викопали яму, знайшли горщики, скелет тварини і поховання. Але археологам нічого не передали, як воно там зараз — я не знаю", — розповідає Сергій.
Траншеї замість вчених
Ситуацію з археологічною спадщиною на сході Сергій називає без пом'якшень катастрофою.
"Я вже вважаю, що ситуація катастрофічна. Це не тільки Кремінські ліси — це всі території, де ведуться чи велися бойові дії", — каже Сергій.
Після окупації Сватового росіяни зайшли на висоту над містом і почали будувати оборонні лінії вздовж річки Красна — окопи, капоніри, ряди загороджень, які добре видно навіть з космосу. Копають важкою землерийною технікою, на глибину до двох метрів.
"Уявіть собі — там курган, або поселення, або ґрунтове поховання. Вони цього не бачать. Просто їдуть, і вся ця земля викидається у відвал", — розповідає Сергій.
Кремінські ліси, за його словами, перенасичені археологічними об'єктами — поселеннями, стоянками, могильниками. Зараз саме там точаться бої.
"Наші бійці й окупанти укріплюються, копають на глибину два метри — все, що трапляється, викидають у відвали. Якщо там опиниться освічена людина, вона щось собі в кишеню кине. Матеріали мігрують — можуть потрапити в приватні колекції на території Росії. В наш бік теж мігрують", — каже Сергій.
Нещодавно боєць "Азову" передав цілий горщик — знайшов його просто в окопі, на тому самому місці, де у 2018-му велися розкопки "Перебійного-1".
"Це була для нас несподіванка. Мені повідомив колега з Дубенського музею-заповідника Юрій Пшеничний, дуже йому дякую. Боєць кинув чітку координату — прямо на місці, де він зайшов, зараз стоїть вишка лінії електропередач. Це просто ідеальна ситуація. Про це місце в Кремінських лісах можна розповідати величезну історію — там купа відео, де наші дрони атакують окупантів", — каже Сергій.
Просіяти, промити, зберегти
Щоб розкопки не знищували матеріал, археологи просіюють і промивають ґрунт — тоді не втрачається майже нічого.
"Звісно, коли копаєш, фрагмент кераміки може хруснути навпіл. Але його можна склеїти. Те саме і з кременем", — пояснює Сергій.
На Миколаївщині, де зараз працює команда, ґрунт дозволяє промивати все — і знаходити до 99% артефактів. У Карпатах усе інакше: важкий ґрунт не піддається ані ситу, ані воді.
"Можна промити, але грудки землі лежатимуть у ситі тиждень, розкисатимуть. Тут уже або дослідження робити, або чекати. Але ми там усе одно робимо палеоботанічні дослідження — миємо ґрунт, шукаємо рештки давніх рослин. Що люди їли, що саджали, що росло навколо. Це дає палеокліматичні висновки — потепління, похолодання", — розповідає Сергій.
Радіовуглецевий аналіз сьогодні дуже допомагає з датуванням. Але він працює лише з органікою — якщо на пам'ятці лишився тільки кремінь, доводиться датувати вже інакше.
"Для цього виступають інші допоміжні науки — геологія, палінологія. Пилок рослин осідає на певних ділянках ґрунту й накопичується, і за ним можна приблизно уявити, який тоді був ландшафт: ліс, болото, степ чи лісостеп. Але точної дати це не завжди дає — для точного датування потрібне, наприклад, вугілля, деревний вуглик", — пояснює Сергій.
На розкопках у Галичині, де досліджували поселення перших європейських фермерів, трапилася інша загадка — обсидіан, вулканічне скло, з якого, як і з кременю, робили знаряддя. Найближчі відомі родовища — у північно-східній Словаччині, за сотні кілометрів від місця розкопок.
"Такі несподівані речі змушують робити висновки. Як цей обсидіан мігрував — через Карпати чи якимось південним шляхом через Румунію? Невідомо. Є простір для інтерпретації, для фантазії — у цьому й полягає робота археолога. Але захоплюватися фантазуванням не можна, бо це нашкодить", — розповідає Сергій.
Свої наукові роботи Сергій теж не тримає під замком.
"Абсолютно всі мої роботи викладені в інтернеті — на платформі Academia.edu, на офіційному сайті інституту археології. Заходите на сторінку відділу археології Криму та Північно-Західного Причорномор'я, у співробітники — шукаєте прізвище Теліженко, і там повний список моїх робіт. Але краще заходити саме на Academia — там викладені абсолютно всі публікації", — каже Сергій.
Монографії він теж не продає — роздає за донати.
"Я нічого не збираю собі. Хто перерахує хоча б від трьохсот гривень — байдуже кому, аби на армію — книжка йде з автографом", — розповідає Сергій.
Попри війну, Сергій не зупиняє польових сезонів — просто перенісся туди, де це ще можливо: Волинь, Миколаївщина, Карпати. Але про Луганщину не забуває.
"Туди треба буде повертатися. Багато чого ми просто не встигли дослідити — і, боюся, багато чого вже не встигнемо", — каже Сергій.
Скільки саме пам'яток зникло під окопами й відвалами землерийної техніки, порахувати неможливо — доступу до цих територій немає, і коли він з'явиться — невідомо. Поки що залишається чекати і сподіватися, що бодай частина знахідок, як той горщик з "Перебійного-1", повернеться до науковців. А тим часом Сергій продовжує робити те, що вміє найкраще: копати, документувати й ділитися відкриттями зі всіма, хто цікавиться минулим країни, за яку зараз точиться боротьба.
Читайте також: Від втраченого дому до іпотеки в Лісабоні: історія Юлії з Горлівки, котра єднає українців у Португалії.
