За кілька днів до повномасштабного вторгнення Юлія з чоловіком виїхали у відпустку, не підозрюючи, що повертатися додому вже не доведеться. Для медійниці з Горлівки це була вже друга втрата коріння — рідне місто опинилося в окупації ще у 2014-му, а сімейні реліквії, які сестра вивезла звідти до Бахмута, згодом згоріли під обстрілами. Замість спроб вичекати туманне майбутнє подружжя вирішило будувати життя в Португалії: взяти іпотеку та виховувати двох врятованих песиків. Своєрідною терапією та способом тримати зв'язок із батьківщиною для Юлії стала організація благодійних фестивалей, де допомагають не лише закривати точкові потреби підрозділів ЗСУ, а й підтримувати серед українців за кордоном національні культурні коди.
Ця історія — про те, як зберігати власну ідентичність і створювати дім там, де ти є, навіть коли минуле остаточно забрала війна.
Масштаби Горлівки та Київ
Юлія народилася в Горлівці й пам'ятає її як велике промислове місто з потужними заводами, культурою та насиченим життям. Для Донеччини це був справжній центр тяжіння, куди приїздили з усіх навколишніх містечок.
"Для мене це місто було дуже великим за масштабами. У нас були й університети, і заводи. "Стирол" — це гігант хімічної промисловості, який знають у всьому світі. Діючі на той час шахти були основою, на якій трималася більшість людей, що жили в регіоні. Хімічна та видобувна промисловості постійно працювали й давали людям можливість будувати своє майбутнє", — згадує Юлія.
Здобувши базову професію в Горлівському технікумі, дівчина вирішила йти за творчим покликом і вступила до Академії культури в Харкові на диктора телебачення. На вступних іспитах вона свідомо готувала програму українською мовою, чим щиро здивувала приймальну комісію. Після навчання разом із більшістю однокурсників Юлія переїхала до столиці, де близько десяти років працювала в журналістиці, а пізніше перейшла в копірайтинг.
Проте навіть роки життя в Києві не звільняли від бюрократичного тиску та упередженого ставлення через походження з Донеччини.
"Мені не було комфортно, як і всім людям з 2014 року, бо про прописку питали всюди. В державних установах вимагали довідку переселенця, але я не була переселенкою, бо переїхала ще до початку війни. Довелось навіть запросити в міграційній службі окремий документ про те, що ця довідка мені не потрібна. Але це також нічого не змінило", — розповідає медіафахівчиня.
Зізнається, найбільш комфортно почувалася в редакції, де багато колег були переселенцями з Криму. Ця спільнота стала для неї простором, де можна проговорити те, що тривожить, і знати, що ти не сама.
Коли в 2014 році Горлівку окупували, вона вже жила в Києві, але приїжджати додому ще вдавалося, хоч і було непросто: щоб навідати батьків, доводилося отримувати дозволи СБУ. З 2020 року поїздки взагалі стали неможливими через введення карантинних обмежень, а після початку повномасштабного вторгнення взагалі пропала надія хоч колись знову побачити рідних.
“Це місто все одно залишалось базою, куди можна було повернутись будь-коли, за будь-яких обставин. Навіть після початку війни ще була можливість хоч зрідка бачити рідних та відчувати себе вдома”, — розповідає вона.
З відпустки в еміграцію
Для Юлі війна почалася ще в 2014 році. Повномасштабне вторгнення вона зустріла у відпустці в Чорногорії, в яку поїхали 19 лютого. Каже, усвідомила майже відразу, — за пару тижнів такий конфлікт точно не вирішити.
"На той момент ми не мали нічого особливо матеріально цінного. Всі важливі речі тоді були з собою, а все, що залишилось в Україні, не мало тоді великої цінності. Тому і вирішили, що не будемо намагатись зараз повернутися в Україну. Ми з чоловіком розуміли: все, що хотіли збудувати, в умовах війни робити не будемо", — розповідає Юля.
Сімейні реліквії та цінні речі, які врятувала її старша сестра в 2014-му, залишилися в Бахмуті, куди та переїхала після початку бойових дій у Горлівці. Зараз же вціліли тільки фотоальбоми, які встигли забрати під час евакуації у 2022. Ці фото тепер у Португалії. Все інше загинуло у зруйнованому будинку.
"Впевнена, що якби порилася десь в маминих шафах, то знайшла б щось дуже цікаве про себе. Але я живу з розумінням, що практично не маю шансів колись побачити ті речі. Я прийняла цей факт, хоч це і дуже важко", — ділиться вона.
Спершу Юля з чоловіком чекали часу, коли буде можливо повернутися в Україну хоча б для того, щоб відсвяткувати весілля з друзями та рідними. Досить довго чекали, але вічно чекати неможливо: треба робити те, що можна вже сьогодні.
Португалію вони обрали не одразу. Розглядали Польщу — ближче до дому, багато українців… Але вирішили, що складнощі еміграції будуть всюди, і можливо буде легше переживати їх там, де є океан і 300 сонячних днів на рік. Також важливим чинником була розповсюдженість англійської мови та наявність великої української спільноти, що формувалась ще з 00-х, коли люди масово їхали на заробітки.
"Хоч Португалія на той час дуже швидко давала документи, але соціальної допомоги спеціально для біженців з України тут не було. З документами про тимчасовий захист одразу видавали податковий номер, номери соціального та медичного страхування. Що прямо означало - можна йти на роботу одразу. Якщо не працюєш - допомога по безробіттю 190 євро. Таким чином ця країна відібрала для себе дуже активних українців, які швидко вчаться, адаптуються, працюють та тепер створюють тут бізнеси", — пояснює Юля.
Майже чотири роки увесь дохід пари йшов на оренду й базові потреби. В такому режимі щось відкладати було неможливо, тому ризикнули — зважилися на іпотеку.
"Нам доведеться платити за нашу квартиру ще 30 років, але навіть так - цей платіж значно менший за оренду. Тепер ми навіть змогли дозволити собі здійснити ще одну мрію - завести двох золотистих ретриверів. Одну собаку ми взяли ще три роки тому цуценям, а другим спонтанно став врятований з неблагополучної родини 5-річний пес", — пояснює медійниця.
Благодійні проекти та збереження ідентичності
У 2023 році, коли трохи став проходити перший стрес від переїзду, Юлю запросили доєднатися до організації благодійного ярмарку в Лісабоні, щоб провести збір на підтримку Збройних Сил України. Поговоривши з командою, вона зрозуміла — у людей є мета, але немає ані досвіду в організації подій, ані потрібних людей для реалізації. На той момент вона проходила бізнес-курс для українських підприємниць у Португалії, тому мала контакти українських бізнесів та майстринь, які могли б долучитися.
Перший захід відбувся у жовтні. Щодо успіху були сумніви — це осінь, міг піти дощ. До того ж, у Лісабоні того дня проходив марафон, через який перекривали дороги. Ніхто не знав, чи прийдуть люди, й чи зможуть узагалі дістатися, скількох людей це зацікавить.
Але… Зацікавило!
На тому першому ярмарку відвідувачі з'їли 600 порцій борщу. До кейтерингового бізнесу, що привіз цей борщ та вареники, цілий день стояла черга.
"Ми зрозуміли, що подібні події дуже сильно потрібні людям. Що варто продовжувати, і як виявилося, — це не тільки заради збору грошей", — каже Юля.
Після перших успіхів команда трохи перегрупувалася — кожен бачив у цьому форматі різні можливості: хтось наполягав, що час робити бізнес, інші - трималися за першочергову ідею виключно благодійного формату. До того ж, підтримки від майстрів, підприємців, волонтерів ставало все більше і кожен донатив суми, які іноді ставали більшими за заробіток. Довірою людей не можна було знехтувати. Тоді й зародилася Толока в тому вигляді, якою вона існує і зараз.
"Коли сусідові потрібна допомога, всі збираються, щоб зробити щось спільними силами. Так і ми на фестивалі збираємось, щоб разом від щирого серця створити щось велике і важливе для кожного. Це і є — Толока", — розтлумачує організаторка.
Вже майже три роки Толока в Лісабоні проходить, як благодійний фестиваль української культури. Кілька разів на рік десь на краю землі за 4 тисячі кілометрів від України проходить справжнє українське свято з тематичною програмою, концертом, крафт-маркетом, традиційною кухнею, різноманітними, але автентичними розвагами. І кожен учасник знає, що він тут не лише заради веселощів, а й для того, щоб зібрати гарний донат на військо.
Перші донати йшли великим перевіреним фондам, а потім роззнайомилися із військовими: вони приїжджали до рідних або ж на реабілітацію в Португалію. Так команда переорієнтувалася з великих благодійних фондів на точкову допомогу з конкретними зборами.
"Ми зрозуміли, що для великих фондів наші дві-чотири тисячі євро — не такі вагомі гроші, бо в них є свої великі донори. А для окремого підрозділу це вирішить проблему вже сьогодні", — каже Юля.
Частину коштів свідомо спрямовують на медицину й реабілітацію — щоб залучати тих, кому морально простіше донатити "на відновлення", а не "на війну".
Толока стає простором спокою та єднання для багатьох українських сімей, що виявились відірваними від дому. Бачити тут дітей особливо радісно, бо деякі з них народилися вже в Португалії або приїхали немовлятами й зростають у португальському середовищі.
"У мене хоч і немає дітей, але я все одно бачу в наших українських дітях майбутнє. Ці діти починають ходити в португальську школу, вчити нові мови і вчитися місцевим правилам життя. Навіть зростаючи в українських родинах, вони вже, ймовірно, виростуть більше португальцями. Тому наша мета хоча б у такому форматі підтримувати автентичність і транслювати наші культурні коди для майбутніх поколінь", — ділиться думками організаторка.
Тому кожен фестиваль команда прив'язує до якогось українського свята й намагається відтворити його традиційні елементи — щоб дитина бачила не абстрактну "Україну з новин", а й відчула її на смак, звук, бачила візуальні образи, до яких можна повертатися незалежно від того, де живеш.
Також щосуботи в центрі Лісабона українська спільнота виходить на тихий мітинг — живий ланцюг із плакатами, без гучних гасел. Роблять це з перших днів повномасштабного вторгнення, пропускаючи хіба дні, коли в місті інші заходи й провести акцію фізично неможливо.
"Досі приходять люди й питають, чому ми тут. При тому, що по телевізору в кожних новинах кажуть про події в Україні", — жаліється Юля.
Доки існують у світі такі люди, для яких Україна — це щось незрозуміле і неважливе, Юля і її однодумці мусять виходити на мітинги, організовувати й проводити фестивалі, щоб не стати лише новинами в телевізорі.
"Наші люди гідні того, щоб їх поважали і знали, що ми особливі: у нас є своя історія, культура, свій ґрунт, на чому базується те, якими ми є. Ми — не випадкові емігранти, яких розкидало по всій Землі, ми не втекли зі своєї країни в пошуках кращого життя. Українці – особливі люди, які мають історію і створюють майбутнє, і ми повинні це зберігати стільки, скільки живемо", — каже вона.
