1008 днів щоденних катувань: як Іван Діброва вижив у російському пеклі і тепер рятує інших
Щоранку о 8:00 відчинялася перша камера. Електрошокери, кийки, собаки — і так до останньої. 1008 днів. Іван Діброва вижив, повернувся з туберкульозом — і одразу почав рятувати інших. Створив фонд "Дій за свободу" і акцію "Листи надії", яка незабаром охопить Чернівці.
Про це повідомляє чернівецьке видання BUK media.
Іванові був 21 рік, коли пішов обороняти Маріуполь. Розвідник, перший окремий батальйон морської піхоти. 13 квітня 2022 року потрапив у полон. Оленівка, Суходільськ — і 27 квітня дорога до Росії. Слідчий ізолятор у Вязьмі, Смоленська область. Там він проведе майже три роки.
Прийомка в Оленівці була страшна — кілька людей загинуло, їх просто забили до смерті. Коли вийшов з автобуса, спитали, хто такий. Сказав: розвідник, морський піхотинець, навідник. Почали бити кийками, змусили бігти між двома колонами — в них були ціпки, дровиняки. Б'ють, збивають з ніг, знову б'ють. Потім допит у Донецьку п'ять годин — били спецназівці.
У СІЗО у Вязьмі прийомка тривала 30-40 хвилин. Побачили татуювання на грудях — крила, символ свободи. Закричали "нацист", збили з ніг і почали бити кийками, електрошокером у шию, по статевих органах. Один став ногою на голову і почав вбивати в плитку. Втрачав свідомість, відливали водою — і продовжували катувати.
Медик запитав, чи є поранення. Він: немає. Медик: будуть.
Кожного ранку о 8:00 протягом усіх 1008 днів відчинялася камера №1 — і так по черзі до останньої. Кожного б'ють електрошокером, травлять собаками, віддавлюють пальці, принижують. Причина завжди одна: "хохли", "бандери", "нацисти".
Змушували вчити вірші російською, годинами стояти на місці. Баня раз на два тижні — холодний душ хвилину, потім мокрий холодний одяг на тіло. У камері мінус 20. Так захворів на туберкульоз.
Лікувати почали, коли люди помирали. Десь 40 відсотків в'язнів перехворіли. Іван схуд на 45 кілограмів.
Був переломний момент, коли ледь не зламався. Не годували, не лікували. Подумав, що все. Але зібрався і запитав себе: що вмію найкраще? Займатися спортом. Почав віджиматися.
Це було заборонено. Але в кожній камері була мертва зона — куточок, куди не діставала відеокамера.
"У темній зоні я займався. Спочатку 100 разів на день, потім 200, 300, 400, 500. Друг Дмитро каже: 'Я бачив хлопця, який 1000 разів віджимався щодня протягом 30 днів'. Я кажу: 'Я поб'ю його рекорд — у полоні, з туберкульозом'. І за 90 днів я віджався 100 000 разів. В день — 4 000 разів. В один підхід — 550", - розповідає Іван.
Поруч зі спортом — віра. Раніше був атеїстом, повірив у Бога ще в Маріуполі. А в камері переосмислив життя. Вже 4 роки не лихословить. Зрозумів: людина — це понад усе.
У камері було 16 осіб. Усі хворіли на туберкульоз, усі знали, що можуть не вийти живими. І все одно трималися один за одного.
"Я намагався створювати дружню атмосферу. Наша камера стала найдружнішою. Хоча кожен знав, що може загинути будь-якої миті — від хвороби чи побиттів. Але всі вірили, що повернемося додому", - каже він.
Повернулися не всі. Шестеро померли від туберкульозу. Багато хворих залишились — Іван регулярно пише їм листи, підтримує їхніх рідних.
Листи в полоні — найцінніше. Єдина звістка з дому. Іван сам не отримав жодного — батьки написали кілька, але не дійшли. А мама друга написала 250 листів — дійшло лише 7. Але коли побратим читає листа — кожне слово як промінь світла. Дає віру, надію, відчуття, що тебе вдома люблять і чекають.
Тому Іван заснував акцію "Листи надії".
"Листи доходять — і навіть тим, хто вважається безвісти зниклим. Одна жінка написала безвісти зниклому чоловікові — і через півроку прийшла відповідь. Більшість безвісти зниклих у полоні. Просто в колоніях, про які ми навіть не знаємо. Тут головне — писати багато і регулярно", - пояснює він.
Акція вже охопила Вінницю — 147 листів, Львів — понад 400. Попереду Тернопіль, Житомир, Чернівці.
Повернувшись, Іван заснував фонд "Дій за свободу".
"Важко переніс повернення додому. Був радий, що повернувся, але залишилося дуже багато друзів у полоні — людей, які стали мені сім'єю. Я хотів їм допомагати. Чому 'Дій за свободу'? Тому що словам ми вже не віримо. А конкретних дій не вистачає", - каже він.
Логотип фонду — крила. Такі ж, як татуювання на грудях. Те саме, за яке в полоні жорстоко катували.
Фонд надає психологічну та юридичну підтримку, допомагає з працевлаштуванням і лікуванням — звільненим із полону, сім'ям безвісти зниклих, цивільним заручникам.
"Цивільні заручники сидять у тих самих умовах, що й військові. Їх так само катують, вони так само голодують. Про них теж потрібно говорити", - наголошує Іван.
У чат-боті фонду родини залишають фотографії зниклих. Звільнені з полону переглядають і пишуть коментарі — якщо когось впізнають. Так сім'я має шанс отримати хоч якусь інформацію. Сьогодні в чат-боті понад 3 тисячі сімей.
Раз на два тижні — зустрічі для звільнених: теніс, більярд, боулінг, лазертаг. Нещодавно разом готували суші.
"Найкраща допомога — від людини, яка тебе розуміє. Для когось безвісти зниклий — це одиниця в статистиці. А для когось — це цілий всесвіт. І людина ходить, просить — а перед нею зачиняють двері. Ми хочемо, щоб цього не було", - каже Іван.
Полон забрав 3 роки життя і здоров'я — назавжди. Йому зараз лише 25, але тіло пам'ятає кожен із 1008 днів.
"Не працюють 20% легень. Суглоби — постійний біль. Було багато операцій. Щоранку прокидаюся — болять кістки. Мігрені від контузії не відпускають. Іноді важко просто дихати. Але я живий", - каже він.
Про мрії відповідає одразу: щоб закінчилась війна і всі повернулись додому.
"Якщо ми не будемо нагадувати світу про полонених — буде соромно потім дивитися їм в очі. Передусім ми повинні думати про своїх людей", - каже Іван Діброва.
1008 днів його катували і намагалися зламати. Не вийшло.
