До повномасштабного вторгнення Юлія Науменко мала диплом інженерки за спеціальністю "двигуни та енергетичні установки літальних апаратів", шила дитячі іграшки й присвячувала себе чотирьом дітям. Ранок 24 лютого застав її родину в літаку в аеропорту "Бориспіль" за п'ять хвилин до вильоту у відпустку. Вони втекли в чому були, опинилися в Польщі, і там Юлія вперше у житті взяла до рук фарби. Сьогодні її картини про мотанки та пошук втраченого дому готуються до виставок в Італії.
Перші іграшки й діти
Юлія народилася і виросла в Марківці, проте Сіверськодонецьк став її другим домом після закінчення університету. Після школи вона вступила до Харківського авіаційного інституту на інженерну спеціальність. Точні науки не мали нічого спільного з мистецтвом, але бажання створювати щось руками залишалося завжди.
"У мене фіксації саме на малюванні ніколи не було. Принаймні такої, як люди завжди уявляють: що якщо ти малюєш, то в тебе є скетчбук, чи ти малюєш на полях", — розповідає художниця.
У Харкові Юлія познайомилася з майбутнім чоловіком і ще під час навчання народила першого сина. Згодом родина переїхала до Сіверськодонецька. Юлія опікувалася родиною, а у вільний час заснувала власний бренд — Rainbow Fox Shop — шила дитячі розвивальні іграшки та книжки Busy Books для дрібної моторики, які продавала на ярмарках у місті та через інстаграм.
"Основною моєю справою в тому житті завжди було материнство, я багато часу приділяла дітям та їхньому розвитку. А іграшки з’явилися вже пізніше, коли стало трохи більше вільного часу", — каже вона.
Коли в сім'ї народилися двійнята, — третя й четверта дитини в родині, — шиття довелося зупинити через брак вільного часу. Усі сили й ресурс пішли на виховання дітей.
"Коли з'явилися двійнята, у мене вже не було жодної вільної хвилини на щось своє", — пояснює Юлія.
Втеча під перші вибухи
Перший досвід втечі від війни родина пережила ще у 2014 році. Коли над Сіверськодонецьком з’явилися військові гелікоптери, вони того ж дня зібрали дітей і виїхали до рідних у Марківку. Там провели кілька місяців, доки місто не звільнили. Проте у 2022 році війна застала їх зненацька.
"Ми взагалі не дивилися новин і телевізора, жили у своїй бульбашці, бо обоє з чоловіком працювали з дому. Коли хтось говорив, що може початися війна, ми не вірили: «Та ні, такого не може бути». Усвідомлення того, що відбувається, прийшло лише вранці 24 лютого", — ділиться Юлія.
У ту ніч вони були в аеропорту "Бориспіль": двійнятам виповнилося по два з половиною роки, і родина вперше за довгий час збиралася у відпустку до Єгипту. Вони вже пройшли інструктаж у літаку за кілька хвилин до злету, коли рейс скасували, а в терміналі утворився шалений натовп людей, що намагалися пробитися назад для скасування штампів. Працівник аеропорту провів багатодітну сім'ю до видачі багажу, але забрати валізи вони не встигли через оголошену евакуацію.
"Це, мабуть, і були найстрашніші години тієї війни: коли розумієш, що мусиш якось захистити дітей. Менших ледве тримаєш на руках, ще одну дитину ведеш за руку, чоловік тримає іншу, і ви біжите кудись у ліс, аби сховатися, не знаючи, що робити далі", — розповідає Юлія.
У руках залишилися лише рюкзаки з купальниками, шортами та документами. З аеропорту родина поїхала до друга в Київ, а за кілька днів рушила далі на захід України.
"Власної машини ми не мали, але друзі позичили свою, щоб ми могли їхати разом колоною, і так доїхали до Трускавця, де машину повернули друзям", — ділиться жінка.
Через комендантську годину та постійні пошуки безпечного місця для дітей дорога тривала три доби.
Одну з ночей родина провела на підлозі напівпідвального прихистку для переселенців в Тернополі. У Трускавці санаторій погодився прийняти лише Юлію з дітьми, без чоловіка. Тоді родина вирішила скористатися правом на виїзд за кордон для багатодітних сімей і їхати далі разом.
"Коли ти дорослий, можеш якийсь час побути на вулиці чи переночувати на вокзалі. Але з дітьми все інакше: ти маєш точно знати, куди їдеш і де вони будуть у безпеці", — пояснює Юлія.
Вирішальним у виборі країни стало повідомлення від приятеля, чиї батьки знайшли польську родину, готову прийняти українців у себе. Так Юлія з родиною оселилася в невеличкому селі. Старших хлопців одразу віддали до місцевої школи, де для кількох українських дітей виділили окремого вчителя польської мови. Про державну програму компенсації житла 40+ Юлія з чоловіком спочатку і не знали, а згодом почали платити оренду самі. Через рік родина свідомо переїхала до Щецина.
"Нам дуже пощастило, бо нас прийняла чудова родина. Ми були їм дуже вдячні, а вони навіть пропонували нам залишитися. Коли фінансування закінчилося, ми почали самі сплачувати оренду, а згодом переїхали до більшого міста, де було більше можливостей, насамперед для дітей. Щодо нас із чоловіком, то ми живемо досить скромно: майже не заводимо нових знайомств і тримаємося переважно родиною", — каже Юлія.
За три роки в Польщі хлопці вільно опанували мову й продовжили навчання — старший зараз закінчує ліцей та готується до вступу. Стабільність і безпека дітей дали Юлії можливість нарешті замислитися про власний простір і самореалізацію.
Від перших фарб до виставок
Потреба малювати виникла ще під час житла в селі на Підляшші, але там гурток збирався лише раз на три місяці. Знайти постійну групу вдалося після переїзду до Щецина: навесні Юлія записалася до художнього гуртка при будинку культури, де більшість учасників були пенсіонерами. Втім, саме там вона знайшла потрібну підтримку й віру у власний талант.
"Моєю ціллю було просто малювати. Я й досі ходжу туди — відчуваю близькість із цими людьми, бо саме вони подарували мені впевненість, що я можу це робити", — згадує Юлія.
За рік аматорських зустрічей прийшло усвідомлення, що живопис має стати професійною справою. Першим викликом став конкурс "Kobieca strona sztuki", для якого довелося самотужки вчитися оформлювати портфоліо та писати artist statement.
"Я взагалі нічого не знала про арт-світ. І я навіть зараз, як казала своїй подружці недавно, я як «сліпе кошеня», яке пробує тикатись-микатись і зрозуміти цей світ", — пояснює художниця.
Першою серією робіт стали зображення лисиць. Через образи диких тварин Юлія передавала людські емоції — вразливість, розгубленість і спробу адаптуватися до абсолютно чужого середовища після вимушеного переїзду.
"Для мене було важливо через тварину передати емоційний стан, у якому може перебувати людина. Саме ця емоційна серія стала першою", — пояснює Юлія.
Згодом художниця перейшла до глибших сакральних тем і створила серію "Тіні роду".
"Тема мотанок зараз дуже популярна в Україні. Це оберіг, а нам справді є що оберігати. Кілька місяців я думала, як намалювати мотанку так, щоб вона була не просто лялькою, а уособлювала частину кожної жінки. Так з’явилися п’ять моїх мотанок, п’ять захисниць. Серію я назвала «Тіні роду». Кожна з них уособлює одну з граней жіночності: захист, материнство, зцілення. Головною темою для мене став пошук власної ідентичності. Коли ти втрачаєш усе й не розумієш, що відбувається навколо, намагаєшся усвідомити, ким ти є і що в тебе залишилося. Саме цей пошук і привів мене до створення серії", — говорить вона.
Згодом серія почала розширюватися.
"Я стала додавати до картин трави Луганщини, які пам’ятаю з дитинства, коли багато часу проводила на природі. Я досі пам’ятаю їхні назви: звіробій, календула, мати-й-мачуха. Мене ніхто спеціально цьому не вчив, ці знання просто передавалися від мами чи бабусі. Тепер я хочу перенести їх у свої картини, щоб вони стали продовженням цієї пам’яті. Так я намагаюся знову відчути зв’язок із землею, яку втратила, бо поступово приходить усвідомлення, що, можливо, вже ніколи туди не повернуся", — пояснює Юлія.
Важливою частиною робіт стала й ручна вишивка на полотні, яку художниця поєднує з живописом — для неї це теж пов'язано з пам'яттю, традицією та українським корінням.
Зараз Юлія малює останню картину з серії "Тіні роду" й працює акрилом.
"Акрил – це мій найкращий вибір зараз. Коли в тебе четверо дітей, ти мусиш усе зробити якнайшвидше. Акрил швидко сохне, і я можу за короткий період зробити більше, ніж з олійними фарбами. Їм потрібно довго сохнути, а в мене немає часу чекати. Можливо, ми зараз просто поспішаємо жити. Мені подобається акрил і його консистенція, а олійні фарби я навіть не пробувала, бо знаю, що не зможу з ними працювати в даний момент. Зараз я малюю вдома, але дуже хочу податися на грант, щоб винайняти студію. Якщо я працюватиму в майстерні, де зможу залишати речі так, щоб їх ніхто не чіпав, тоді, можливо, спробую й олійні фарби", — ділиться художниця.
Після завершення "Тіней роду" Юлія планує нову велику серію на цей і наступний рік, про яку вже має кілька ідей у голові.
"Я завжди повертаюся до природи як частини нашого життя. Мені важливо показати жіночий інтуїтивний зв'язок із природою — жінку в лоні природи, її інтуїцію, енергію, як ми черпаємо сили з простих речей. Дуже хочу намалювати наш степовий ковил. Поки що в голові ця серія звучить класно, тепер хвилююся, якою вона буде на полотні", — підсумовує Юлія.
