- Окупована Кадіївка, місцеві патріоти передають вітання ватажку бойовиків Володимиру Полуполтінних (“Полтиннику”), фото “Східний”
8 років тому росія захопила значну частину Луганської області і ввела на її території окупаційну адміністрацію (“ЛНР”). Весь цей час кремль буквально ставив експерименти над місцевим населенням: "згодовував" агресивну пропаганду, придушував свободу слова і випробовував різні обмеження перед тим, як вводити їх на території РФ. Захоплені і розграбовані міста перетворилися на військові бази, а колишні заводи і фабрики подекуди стали концтаборами.
У лютому 2022 року ситуація стала ще гіршою - місцеве населення почали насильно мобілізувати на криваву війну проти України, а населені пункти, в яких всі ці роки було тихо, стали буквально вибухати, адже склади боєкомплекту росіяни розміщують поряд з житловими кварталами, а іноді взагалі на їх території. Крім названого, місцеві стикнулися з дещо новими реаліями - це безчинства російських військових і кадировців, потік біженців з новоокупованих міст, домовини з тілами близьких, які щоденно прибувають десятками, а то і сотнями.
Суспільно - політичний оглядач “Трибун” поспілкувався з людьми, що продовжують жити на окупованій Луганщині, та дізнався, які настрої у місцевого населення були всі ці роки і чи змінилися вони після початку повномасштабного російського вторгнення. Зі зрозумілих причин імена співрозмовників змінені.
Марк, м. Хрустальний (до декомунізації Красний Луч)
Для мене війна почалася ще у 2014 році, і я вважаю, що це важливо підкреслити. Детально, на жаль, поки що розповісти не можу, але це допоможе читачам зрозуміти мою позицію. Окрім мене, звичайно, в окупації є свої, проукраїнські люди, але визначити їх дуже важко, адже відкрито висловлюють погляди одиниці. Зараз таких людей стало більше, бо багато біженців зі зруйнованих міст відкрито ненавидять росію. Вони не бачили реалії 2014-го і наступних восьми років, коли за це можна було легко поїхати на підвал.
- м. Хрустальний/2014 рік, фото з відкритих джерел
На жаль, за 8 років окупації більшість людей, як мені здається, прийняли нові реалії. Не можу сказати, що вони - тупа вата, але змирилися з тим, що стали частиною так званого “русского мира”. У 2015-2016 роках ще зберігалася деяка невизначеність, бажання обрати стілець покраще, але люди пливли за течією та звикали до нових “порядків”.
Вже у 2016-му суб’єктивно ватних маргіналів було небагато. Навіть якщо люди йшли працювати на угрупування “ЛНР”, часто їх “владу” за спиною обкладали лайном. Робили це навіть бойовики. До 2019 року більшість людей навіть не мали “лугандонських паспортів”. Активно почали їх отримувати саме з цього року, бо бюджетників примушували це робити насильно. Російські паспорти активно більшість отримала у 2020-2021 роках, бо також змушували. Як не дивно, поки не було примусу, люди не поспішали ними обзаводитись. Виняток - діти: багато людей все-таки не виїжджали на підконтрольну Україні територію робити їм документи, тому у більшості, кому виповнилося 14 за ці 8 років, - лише “документи ЛНР”.
З 2020 року тут також сильно виросли заробітні плати. Перший тарифний розряд дійшов до 7-8 тисяч рублів РФ, станом на початок 2022-го він вже був 10 тисяч і середня зарплатня у бюджетників складає десь 20-25 тисяч. Зарплати у вчителів, працівників “мвд”, орків - військових була навіть більше, що спонукало людей йти працювати на цю “владу”. Тобто у порівнянні з, наприклад, 2017 роком, люди охоче тут залишалися і приймали нові правила гри, навіть плани почали будувати. Але, якщо об’єктивно, - це підвищення зарплатні не покращило рівень життя, бо ціни виросли астрономічно. Знаю точно, що у деяких торговців на ринках річний прибуток виріс з 500 тисяч рублів (2018 р.) до 2 мільйонів (2021 р.)
В цілому на початок 2022 року багато людей вже сприймали окупацію як більш-менш комфортне середовище для життя і менше кудись їздили на заробітки. Якщо коротко, то торговці, бюджетникі (не рахуючи біржовиків), працівники “відомств” стали жити набагато краще, ніж п’ять років тому.
Більшість місцевих випускників йшла саме до місцевих “вишів”. На підконтрольну територію мало хто їхав, на жаль. Також всі ці роки школи активно промивали дітям мізки. Можна сказати, що сутністю навчання стала пропаганда. Але це все було в пасивному стані, тільки у лютому цього року стало зрозуміло, для чого все це було. Якщо підсумувати, на початок 2022-го більшість людей просто змирилися.
Звичайно, було немало ватних неадекватів, але це або "промиті" пенсіонери (більшість з яких отримували пенсію в Україні), або діти, які підросли і вирішили будувати тут життя - пропаганда своє зробила.
24 лютого 2022 року змінилося дуже багато в гіршу сторону. Люди проковтнули "мобілізацію", коли чоловіків ловили в прямому сенсі на вулицях. Більш того, вони досі бояться про це публічно казати, інколи анонімно в групах пишуть лише. Суспільство різко радикалізувалося, все лайно знову, як у 2014, вилізло з-під плінтусу.
- Загальна мобілізація в окупованому Хрустальному, фото з соцмереж
Інколи реально важко зрозуміти, чи перед тобою справжня людина, чи бот (не тільки в інтернеті). Більшість людей в прямому сенсі переказують пропаганду з телевізора і навіть не розуміють цього. Прямо слово в слово переказують і вважають, що це їх думки.
Загалом зараз дві категорії людей: агресивна вата, що лайном обливається за росію, і вата менш агресивна, яка боїться, щоб реальна війна не прийшла сюди. Різко виросла ненависть до пенсіонерів, що досі отримують виплати на картки. Цей контингент дуже заздрісний. Якщо людина отримує пенсію в Україні, краще публічно про це не казати.
З мобілізацією зараз тихіше, але чутки ходять різні, є знайомі, що з лютого на вулицю не виходять. Загалом правильно кажуть, що росію треба перемогти на полі бою, бо більшість взагалі не вірить, що кремль може програти. Але сумніви у людей є і цим можна користуватися. Якщо відімкнути їм пропаганду, то вони точно будуть дезорієнтовані. В цілому життя з початком повномасштабної війни тут значно погіршилося, але продовжується, люди все проковтнули.
Володимир, Кадіївка (до декомунізації Стаханов)
Наше місто було окуповане росіянами за участю місцевих колаборантів ще у 2014 році, але важливо розуміти, що процеси підготовки до цього почалися за багато років до цього. Росіяни планували все це дуже ретельно і для багатьох це вже не таємниця. Ще на початку нульових було створено осередок т.зв. “донского казачества”. Спочатку на нього ніхто не звертав уваги і сприймали як місцевих божевільних, але коли ці “донские казаки” у числі перших захоплювали адміністративні будівлі міста - прийшло розуміння, що весь цей час вони працювали на кураторів з РФ. З часом невеличке формування цих “казаков” перетворилася на цілий полк (6-й окремий мотострілецький полк. ім. атамана Платова), що увійшов до 2-го армійського корпусу ВС РФ на Донбасі. Його очолив місцевий маргінал, що став "атаманом" - Павло Дрьомов. Що з ним сталося, думаю, знають всі. Це для тих, хто не знає, наскільки давно росіяни планували свою авантюру.
Тому в моєму розумінні війна розпочалась, звісно ж, у 2014 році, але це активна фаза окупації, а до цього роками йшли не особливо помітні тіньові процеси, що пізніше зіграли на руку окупантам.
- Кадіївка, 2014 рік
В цілому в 2014-ому році тоді ще Стаханов був одним з ключових міст в створенні т.зв. “ЛНР” через одіозних фігур. Той же Валерій Болотов (перший ватажок “ЛНР”, - Ред) та інші. Тому і “русская весна” у нас була дуже активною, із залученням великої кількості місцевих мешканців. Втім, незважаючи на це, ми змогли створити їм дуже активну опозицію, оскільки проукраїнських активістів було також дуже багато.
- Кадіївка, 2014 рік
Але склалося як склалося. Місто не дочекалося деокупації 2014-го, хоча все було близько. А далі... далі 8 років стагнації, фейкові вибори, безробіття, закриття будь-яких підприємств міста.
Наприклад, вагонобудівний завод за ці роки окупації випустив кілька контейнерів для сміття замість вагонів, і застиг повністю. Феросплавний завод практично неможливо запустити через охололі печі та нестачу енергоресурсів. Деяких робітників там таки тримали з приходом ВТС (Компанію «Внешторгсервис» пов’язували з олігархом часів Януковича Сергієм Курченком. Саме вона тривалий час "курировала" промисловість ОРДЛО, - Ред.), але зарплата виплачувалась десятками відсотків і з затримкою в місяці, а спочатку люди банально працювали за харчові пайки.
- Кадіївка, 2015 рік. Фото “Східний”
Якщо у 2014-му році був найактивніший і наймасовіший відтік населення, то з кожним роком існування квазідержави відсоток виїжджаючих жителів наростав. Якоїсь миті я помітив, що у нас просто фактично зникає населення віком 20-28 років навскидку. Молоді люди закінчували школу і тут же виїжджали, лише мала частина залишалася вчитися в місцевих навчальних закладах далі, але й по закінченню їх змушена була залишати місто у пошуках роботи. В основному, всі виїжджали на заробітки до росії, але десь після 2017-го року я почав дізнаватися все більше випадків, коли місцеві їздили, скориставшись українською біометрією, в ЄС.
В цілому вулиці міста являли собою ранкові потоки пенсіонерів - на ринок або на переведення в готівку пенсій в різні приватні фірми зі збагачення на чужому людському горі (банківська система після 14-го померла, а їй на зміну прийшли фірми, які представляють собою роль посередника між вами та централізованим банком України/рф). Не лукавитиму: тих, хто "піднявся" за ці роки, теж було досить багато. Золотою жилою стали пасажирські перевезення, особливо пенсіонерів, на підконтрольну Україні територію. "Обнальники" теж добре заробляли і продовжують. Але загалом, окрім як продавців у магазини чи вантажника на оптову базу – вакансії знайти було вкрай складно. Найбільше заробляли, звичайно, силовики - що дуже типово для росіян. Але треба розуміти, що зарплата слідчого у міськвідділ поліції становила 15-20 тис рублів - "шабашник" у Ростові отримував 30-35. Показово.
Чому я наголосив на ситуації з безробіттям? Та тому, що вона безпосередньо пов'язана і з військовими діями, у тому плані, що чоловіче населення від безвиході та небажання подорожувати шабашками до інших країн - почали підписувати контракти з так званою "народною міліцією ЛНР". Тобто йшли воювати за контрактом до того ж “6 ОМСП ім. Платова”. Жодної ідейністю там і не пахло, мало хто взагалі хотів воювати, але зарплата в 15-18 тис рублів здавалася надто привабливою (особливо поки війна була поза активною фазою). Після 24-го лютого багато хто з них, звичайно, пошкодував про підписані контракти, але в принципі їх і так насильно забрали на забій шляхом примусової мобілізації.
Після 24-го лютого (я не говоритиму ключову фразу "з початком повномасштабної війни" - для мене вона йде вже довгі роки) ціни на будь-які товари в місті злетіли в 3-4 рази, а перші місяці зовсім були великі проблеми з постачанням товарів та продуктів, бо банально водіїв та робітників мобілізували. Тільки в червні місто по-справжньому скуштувало гіркий присмак війни, бо раніше мало постраждало за всі 8 років. За останні два місяці лише у нас у Кадіївці було знищено 6-7 місць дислокації/складів БК російських окупантів. І тільки після цього місцеві почали боятися війни, багато хто навіть пускав фрази по типу: "а навіщо потрібна була ця СВО?". Але начебто порозумнішали? Та ні. Коли навесні місто заповнили тисячі російських військових, заселяючись у школи та у всі зручні для них будівлі, розміщуючи свою техніку та боєприпаси біля житлових будинків, – місцеві чомусь так сильно не переживали. Ось зараз відгукнулося, коли російські снаряди розлітаються від детонації складів по всьому місту. Щоправда, і тут більшість звинувачує не росіян, які розміщують свої бази в житлових районах, а біженців з нещодавно окупованої Попасної або того ж Рубіжного, яких росіяни самі ж примусово евакуювали до Кадіївки. Ці люди для більшості місцевих - "коригувальники і співпрацюють із українськими військовими". На перших етапах взагалі ходили розмови про біженців, які всюди кричать "Слава Україні", вивішують з балконів прапори України та ін. Маразм міцнів. Втім, я цього маразму за 8 років надивився вдосталь, мене вже нічим не здивувати.
- Знищені база та склад боєприпасів найманців з ПВК «Вагнера» в Кадіївці, червень 2022 року
Що мене справді дивує та радує – це все ще достатня кількість патріотів України, які з тих чи інших причин вимушено залишилися у Кадіївці. Їх складно визначати, бо про свою позицію там жодним чином висловлюватися не можна, але я особисто знаю багатьох. Та що там казати, ці люди за останні місяці провернули кілька проукраїнських акцій у місті з листівками, прапорами, написами.
- Листівки в Кадіївці, червень 2022 року / фото: Східний
Це справжній героїзм і часом розпач людей, котрі просто не можуть вже терпіти окупаційний режим росії у своєму місті. Сподіваюся, що наші люди таки дочекаються визволення, як і я сам. Повірте, колони українських військових у Кадіївці зустрічатимуть синьо-жовтими прапорами та гімном України.
- Кадіївка, 2014 рік
Автор: Олексій Артюх
«Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів».
