Дім – це місце сили, куди ти повертаєшся знову і знову, але що робити тим, чию домівку зробили небезпечною? Російська армія перетворила життя харківчан на квест: влучить сьогодні ракета в мій дім чи омине? Тому більше половини жителів Харкова виїхали до більш безпечних регіонів України.
Журналістка «Трибуну» поспілкувалася з харків'янкою, яка все ж таки вирішила повернутися додому попри загрозу обстрілів. Також ми поспілкувалися з психологинею про те, як можуть підтримати себе люди у такій ситуації.
Тетяна Савченко перший місяць війни майже весь час ховалася у підвалах.
«Найстрашніше було, коли над нами літали винищувачі та розривало касетні снаряди неподалік. В один з таких моментів я вже вирішила, що це все, кінець… В перших числах березня росіяни прорвалась в місто і танки вже їздили на сусідніх вулицях, це було вже страшніше за авіацію, тому що тоді вже було зрозуміло, які вони дикі звірі. Родичі дістали великий килим, щоб ми могли сховитись у підвалі та накритись ним зверху, якщо дійдуть до нас. На щастя, все обійшлося і наші захисники вибили цю нечисть з міста. І тоді ми вирішили, що потрібно їхати вже хоч кудись», - пригадує дівчина.
Потім довга дорога, величезні черги на евакуаційні поїзди, розгублені люди, які сідали в перший-ліпший вагон і не знали, куди їдуть, – аби тільки в безпеку.
Евакуація з Харкова. Фото: Тетяна Савченко
«8 березня ми поїхали до родичів хлопця у Вінницю. Пожили у троюрідної сестри. Загалом у Вінниці ми пробули до кінця травня, потім ще місяць жили у інших родичів в Миколаївській області», - розповідає Тетяна.
Головна причина, чому Тетяна вирішила повернутися додому до Харкова, – постійні переїзди. Пара не могла знайти постійне житло, виникали труднощі з родичами, в яких жили.
«Вирішили повернутись, тому що було дуже складно постійно переїжджати з місця на місце, складно знайти спільну мову з родичами. На жаль, люди, які не бачили особисто війни, дуже часто не можуть зрозуміти, що воно таке. Складно бути далеко від дому, не мати особистого простору, своїх речей. Тобі постійно здається, що ти комусь заважаєш, в якийсь момент просто не витримуєш», - розповідає Тетяна.
Наприкінці червня пара повернулася у Харків. Тетяна очікувала, що життя буде таке ж, як і у перші дні повномасштабної війни: обстріли, ворожа авіація, підвал та постійний тваринний страх.
«Як тільки ми повернулись, то одразу облаштували собі укриття в кладовці, де раніше був гардероб. Вона маленька, але досить надійна. З одного боку 4 стіни, а з іншого - декілька стін та два ліфти. З підвалом у нас погано, ненадійний. В підвалі особливого сенсу і немає зазвичай, бо ракети долітають за хвилину, спустись не встигнеш», - розповідає дівчина.
Своє ж імпровізоване укриття молоді люди облаштували так: поклали запас води та їжі, тривожні валізи та книжки, щоб зайняти себе під час тривог. Встановили лампу, протягнули туди подовжувач для розеток. На підлозі облаштували спальне місце.
За словами дівчини, росіяни запускали ракети за розпорядком – о 23:00, тому можна було навіть зберігати якийсь розпорядок дня. Так було приблизно тижні три. Потім обстріли почались хаотично, але частіше за все вночі, тому пара вирішила, спати у своєму укритті, щоб не бігати туди-сюди.
«Спочатку ми майже нікуди не виходили, продукти замовляли доставками, бо не хотілось ризикувати. Зараз іноді виходимо в найближчі крамниці, в аптеку та на пошту. Розпорядок дня особливо не змінився від довоєнного. Працюю, відпочиваю, займаюсь справами по дому, готую, читаю, вивчаю французьку. Хлопець зараз не працює, тому за власною ініціативою займається домашніми справами. Обстрілів зараз вже майже не лякаєшся, але інколи дійсно буває страшно, особливо коли прилітає в центрі, у нас дуже сильно чути. Найбільше лякає, коли це несподівано вдень без тривоги», - ділиться переживаннями харківчанка.
Людей, за словами Тетяни, на вулицях дуже мало, хоча до Харкова багато хто вже повернувся.
«Одного разу ходили подивитись на наступний день після прильоту в гімназію, де навчався хлопець. Нещодавно їздили в центр подивитись, що там як. Морально це було дуже важко: бачити скалічене місто», - каже Тетяна.
«Хто б там що не казав, Харків - це Україна. Ми любимо своє місто і віримо в перемогу. Харків'яни не втрачають оптимізму. Відкриваються кафе та магазини. Місто живе в новому, більш повільному ритмі. Я рада бути тут і переживати це разом з рідним для мене містом. На щастя, зараз ворожа авіація не має змоги кружляти над Харковом, тому стало значно легше, але все ж я нікого не закликаю повертатись, бо в місті все ще дуже небезпечно, від ракетних та артобстрілів нікуди не подітись», - наголошує дівчина.
Що спонукає людей повертатися додому в небезпечні міста та як вберегти свою психіку, якщо вже вирішили поїхати.
Психологиня Інна Аршулік розповіла нам, що робити у такому випадку.
«Війна - це неабиякий катаклізм і особливо вимагає здатності діяти, пристосовуватися: емоційно, побутово, зрештою, економічно. Цей процес вимагає часу, часто чимало. Чим гнучкіша ментально людина, тим легше і швидше це відбуватиметься у новому місті чи взагалі країні. Люди з активними та творчими копінг-стратегіями з меншою ймовірністю повернуться додому у небезпечні регіони. До копінгових стратегій відносять так само й здатність просити про допомогу та віра, що хтось її таки надасть. Це у свою чергу теж працює як аргумент залишитися», - розповідає психологиня.
З квітня українці чули чимало історій, наприклад, про літніх людей, що залишалися жити у зруйнованих російськими бомбами хатинках на Київщині. І це не випадковість, адже з віком люди частіше застосовують саме пасивні стратегії. Або ж, на жаль, про категоричні відмови евакуюватися з прифронтових регіонів Донбасу, які часто мали одне пояснення: “Нас ніхто там не чекає. Нам нема куди їхати”. Іншими словами, люди, які мають ресурси і досвід активного пристосування, з більшою ймовірністю приживуться на новому місці й не повертатимуться. Принаймні в видимій перспективі.
За словами психологині, людям, загалом властиво триматися за звичні місця, дім. Це підтримує ілюзію можливості "повернутися у довоєнне мирне життя", якщо не зараз, невдовзі, то принаймні за якийсь час. Тобто з одного боку люди вимушені звикати до життя у цілком новому місті, шукати роботу, житло, влаштовувати дітей у садок чи школу. При цьому ви відірвані від звичного соціального кола, друзів. Це, м'яко кажучи, може лякати. З іншого боку, вдома усе звичне, як-то кажуть, навіть самі стіни гріють. І це ситуація, так би мовити, між молотом і ковадлом. Цілком виправдано вимушеність кидати свій дім вважають одним із найбільш травматичних досвідів.
Психологиня нагадує деякі з них: зберігати тверезий погляд на небезпеку (недооцінка - ваш ворог), дотримуватися по можливості щоденної рутини, регулювати стрес (дихальні вправи, помірні фізичні, розслаблення м'язів), дбати про тілесні потреби (достатній сон, харчування, споживання рідини) тощо.
«Ну і останнє, не менш важливе: обов'язково звертатися по професійну допомогу, якщо самопідтримки недостатньо», - додає Ірина.
Авторка: Яна Романченко
