До невеликого містечка на півночі Луганської області росіяни зайшли третього березня 2022-го року. Це трапилось зненацька і розпочалось з перевірок, жорстокості та повного безладу.
Відсутність інформації, паніка та розгубленість – це все переживала Ганна (ім’я змінено), героїня нашого матеріалу, яка була вимушена відчути нелюдяність та жорстокість росіян.
«До цього було відчуття невизначеності та нерозуміння ситуації – не було українських військових, не було окупантів, не висіли ніякі прапори, – розповідає жінка.
Люди ходили вулицями, як привиди, з блідими обличчями, бо ніхто не розумів, що відбувається. Вже коли колони техніки заїхали в містечко та зупинились просто на центральній площі, ми зрозуміли, що потрапили в окупацію».
Російські військові, пригадує жінка, практично одразу розпочали агресивні перевірки населення. Одним із перших будинків, у який зайшли окупанти, був дім Ганни, де вона жила з чоловіком, шестимісячною донькою, молодшим братом та батьком. Росіяни були в повному спорядженні, з масками на обличчях та зброєю, вони шукали українських військових, які могли ховатись серед цивільних.
«Перерили практично все в будинку, передивились всі документи, створили безлад в господарських спорудах, але нічого не знайшли та нічого не забрали. Коли йшли, залишили декілька банок згущеного молока, привітали з «освобождєнієм» і сказали, що ще повернуться. Тоді я не звернула на це уваги», – пригадує Ганна.
Через два тижні після початку окупації, коли в місцевих магазинах практично закінчились українські продукти, а російські ще не почали поставляти в необхідних об’ємах, чоловік та батько героїні поїхали у сусіднє село для того, щоб придбати борошно, макаронні вироби та олію у локальних виробників.
Ганна залишилась вдома одна з шестимісячною донечкою та молодшим братом, якому на той момент було лише десять років. Чоловіки не встигли повернутись додому до початку комендантської години, тому залишились у родичів.
«Приблизно о другій годині ночі я почула стукіт у вікно, – розповідає жінка. – Відразу почала плакати дитина в колисці. В цей момент мене охопив страх, такий, який зазвичай називають первісним, звіриним. Я не могла навіть порухатись, настільки це мене заморозило. Здається, я навіть почала молитись, щоб вони просто пішли та не повертались, але стукіт ставав гучнішим та активнішим, тому йти вони не збирались», - додає жінка.
Зараз Ганна згадує цей момент і вважає, що не варто було відкривати двері окупантам. Але тоді, знаходячись в місті, де не було жодних правоохоронних органів, здатних її захистити, де практично на кожнійвулиці стояла техніка та жива сила росіян, вона не бачила іншого виходу. Ганна боялась, що вони почнуть стріляти по вікнах та можуть зачепити брата та доньку.
«Спочатку я намагалась докричатись до них через зачинені двері, але вони не припиняли бити по них, один з військових погрожував дістати зброю, – пригадує Ганна. – Тоді я привідчинила двері, почала тихо просити їх просто піти. Казала, що вдома є чоловіки і якщо вони прокинуться, то буде скандал. Казала, що, звісно, я рада звільненню, але відсвяткуймо це вже вдень, бо зараз пізно та треба спати. Вони були молоді, до тридцяти років точно», - ділиться Ганна.
Вмовляння жінки не подіяли. П’яні росіяни відкинули її від дверей та зайшли в будинок. Ганна впізнала в них саме тих окупантів, які перевіряли її будинок – рухались вони впевнено, знали, куди йти.
Жінка пригадує: «На щастя, не зачепили дитину. Якимось дивом вона просто замовкла, припинила кричати, тому, можливо, вони її не помітили. Можливо, вона була їм нецікава. Молодший брат також не зацікавив їх, але добряче перелякався. Він зачинив двері до своєї кімнати як тільки росіяни вийшли з неї. Ймовірніше за все, він розуміє, що було далі, – каже Ганна. – Можливо, й чув. Але ми з ним про це не говорили, у мене не вистачило сил на розмову з ним тоді, а зараз зв’язку з ним та батьком немає»
Окупанти оглянули будинок швидко, переконавшись, що ніяких чоловіків вдома немає, вони повернулись до Ганни. Один з них вдарив її по обличчю, почав кричати та принижувати, називати брехухою та хвойдою. Він почав детально описувати, що зробить з нею та її дитиною, що вб’є її чоловіка та батька, коли ті повернуться додому. Інший обійшов жінку ззаду та почав роздягати.
Ганна зрозуміла їхні наміри, почала просити зупинитись, не робити цього, пропонувала їм гроші, але вони вже її не слухали.
Найстрашніше жінка описує стисло і болісно: «Вклали на підлогу, наказали мовчати. Ґвалтували по черзі. Поки один був біля мене, інший або виходив надвір покурити, або просто стояв поруч і тримав руку на зброї.
Час від часу я втрачала свідомість, вони не зупинялись. Прокидалась з думкою, що маю захистити дитину. Мало що пам’ятаю з самого процесу, але точно знаю, що не реагувала ні на що, не відповідала, не давала їм зрозуміти, як я себе почуваю.
Коли все скінчилось, вони просто пішли. Було дуже багато крові всюди, здавалось, що довкола ціла калюжа. Я боялась, що мій зовнішній вигляд може злякати дітей. Саме ця думка змусила мене піднятись та піти до ванної, щоб змити з себе весь бруд. Просиділа там, мабуть, понад годину, намагалась стерти зі шкіри почуття близькості їхніх тіл.
Після прибрала кров та бруд в коридорі. Решту часу до ранку, поки приїхали батько та чоловік, я просиділа в тому ж коридорі. Не могла піти звідти».
Про те, що сталося, жінка розповіла тільки чоловіку і вже після того, як вони виїхали з окупації. Зараз Ганна відвідує психолога в Латвії, проходить терапію та з кожним днем відчуває себе краще. Хоча й визнає, це залишиться з нею на все життя. Жінка каже: «Жодного разу не подумала, що можу бути винна. Неважливо, який одяг був на мені, як я виглядала, якою я була. Це сталося, тому що вони не люди, вони не тварини, вони жорсткі, агресивні потвори. Сподіваюсь, що вони вже мертві. Або що покарання ще чекає їх попереду. Я хочу, щоб якомога більше людей знали, на що справді здатні окупанти».
Владислава Ш.
