Станиця Луганська, Кіндрашівка, Макарове, Нижня Вільхова — все це скоріше заново окупована земля, бо 18 серпня 2014 року її звільнили вперше. А тепер там є ті, хто чекають на звільнення вдруге.
Про життя в районі ТРИБУН поговорив з місцевою жителькою Світланою (ім’я співрозмовниці змінено з міркувань безпеки)
“Нам важко, але ми тримаємося. Нас менше”, — говорить пані Світлана з Макарового.
Вона вже літня пані, як сама жартує. Свій вік і називає головною причиною того, що залишилася вдома.
“Я вже не в тому віці, коли можу зірватися та кудись поїхати. Мені важко, вени на нозях болять. Тому вирішила, що залишуся вдома, а там хай як буде. Спочатку боялася. Минулого року, коли нас знову окупували, лячно було навіть виходили на двір. Тепер - виходжу у своїх справах, кому потрібна стара?”, — питає жінка.
Розповідає, що зробили об'їзний міст.
“До 2014 року його називали “новим”, по ньому було швидше з Луганська до Макарового доїхати. Коли тоді почалася війна, його ж теж підірвали. Тепер його луганська влада відремонтувала. Багато військових дуже. І їздять де хочуть, де заманеться, і живуть в хороших хатах. Вони там якось міняються: одні приїздять поспати, інші їдуть із зайнятих будинків. Але толку від цього? Автобусів ходить дуже мало, вони забиті якісь. Я до лікаря раз усього у Луганськ їздила за весь той час. Краще б не їздила, погано стало через дорогу. Тепер тільки по місцю вирішую”.
Її життя змінилося за рік й вона цьому не радіє.
“Раніше ми щось робили з однодумцями: то клуб книголюбів організували, то діточок якось задіювали на свята, а тепер таке… Інколи до мене друзі приходять яку книжку попросити, я даю. Але тільки своїм близьким, тим, хто чекає на Україну. Та плекаю надію на світле життя. Раніше ми не розуміли, як було добре жити, тепер зрозуміли. Не знаю, чи поживу ще добре”.
Пані Світлана вже давно на пенсії. Останні роки жила городом — зелень вирощувала, огірки, продавала на ринку в Макаровому.
“Зараз тільки для себе вирощую, аби себе прогодувати, от зараз консервацію роблю, взимку буде що їсти. Щось на насіння на наступний рік відклала сушити. В нас же як: хтось спочатку не виїздив, намагалися жити, приймати правила росіян, а потім, як вже припекло, зібрали дітей та родини в оберемок — й поїхали світ за очі. Хтось пішов на співпрацю — ледь не половину врожаю задарма перекупам на Луганськ віддає. Хтось як я, міняємося з ними. По бартеру — насінням, овочами”, — говорить жінка.
Вона додає, що багато тих, хто справді чекав в Станиці Луганській та навколишніх селах “луганську владу”.
“От вони ж чекали Луганськ — отримали. Їжте! Так хотіли зарплат московських, а тепер мають мізер якийсь. Добре живуть ті, хто в адміністрації був прилаштований й пішов одразу на співпрацю. Або ті, хто на себе працює. Повернулися ж деякі козачки, що виїздили в Луганськ чи у Росію в 2014 році. Тож оті магазини, перукарня працюють”.
Питання грошей теж неабияк обурює жінку.
“Ці рублі, курс скаче незрозуміло як. Як було з карбованцями колись. Сьогодні прокинувся - гроші є, а завтра на них хоч би хлібину купити. Я відкладала гривні на похорон собі, тепер збираюся міняти, аби на зиму дров купити та вугілля. Кажуть, курс один до одного. Це коли таке було?
Ділимося новинами по крихтах, що чуємо. В нас тут вакуум якийсь, тільки те, що по російських каналах кажуть
При всіх цих негараздах та поважному віці пані Світлана не втрачає надії.
“От приходить до мене сусідка, рюмсає, що дітей не бачила вже майже два роки, що війна ця надовго та все таке. А я кажу: “Зберися! Все буде Україна”. От так і живемо. Збираємося інколи тишком у когось в хаті, читаємо, підбадьорюємо один одного. Радіємо, коли через когось дізнаємося, як там справи в тих, хто виїхав. Ділимося новинами по крихтах, що чуємо. В нас тут вакуум якийсь, тільки те, що по російських каналах кажуть”.
Жінка також говорить, що серед її оточення є ті, хто дуже чекали повернення України, сподівалися, що зимові свята 2023 року вже з родинами відсвяткують, але зараз сильно зневірилися.
“Вони засмучені. Вже якісь… інертні. Стали в чергу за паспортами. Думають, де підзаробити, бо збереження під'їли. Воно й зрозуміло в принципі — жити якось треба. Я поки тримаюсь і намагаюся тримати всіх, кого можу”, — говорить пані Світлана.
Читайте також: “Звільнення Луганщини буде найскладнішою операцією” — боєць бригади "Лють" з Рубіжного.
