Існує багато стереотипів, пов'язаних з Луганською областю. Наприклад, багато хто вважає, що це тільки терикони та заводи, що в регіоні всі говорили виключно російською мовою або що Луганщина – сірий та похмурий регіон.
То ж ТРИБУН запитав у жителів області про їхнє бачення місця, де вони народилися.
Луганщина – промисловий центр, а люди не мали культурного життя
Протягом тривалого часу Луганська область була важливою частиною промисловості України. А саме вугільної та металургійної. Відповідно села та міста регіону розвивалися навколо шахт та заводів, які й були видимими об’єктами у місцевому пейзажі. А щодо інших сфер життя людей – вони були менш помітними у порівнянні із заводськими трубами та високими насипами териконів, які мешканці Луганщини називають горами Донбасу. З цього суспільство й може зробити висновок, що східний регіон потонув у заводах, а мешканці не мали культурного розвитку. Але це не так –зазначають герої у матеріалі.
Анастасія Літашова у Старобільську працювала бібліотекаркою, філологинею та була громадською активісткою.
“Шароварщина – одна з одвічних культурних проблем. Саме в СРСР виник стереотип про те, як виглядають українці, що вони їдять, як поводяться та як говорять. І за ці 30 років незалежності ми й досі в цьому полоні. Тому все, що ми робили і робимо зараз, – про здорову українську культуру. Про те, як можна перечитувати Тараса Шевченка без пафосного надриву, не будувати йому уявний п'єдестал, з якого його й не хочеться знімати після цього. Бо навіщо? Він майже канонізований. Шевченко – геній, але він і людина, чоловік, який кохав, думав, мріяв, заводив романи. У нас є антилекція «Сім чакр Тараса куна». У ній ми з командою розказуємо про Шевченка з іншого боку. Інколи «не красивого», не зручного, звичайного. Після чого його хочеться перечитувати, а не покласти на поличку і забути”, – коментує виникнення даного стереотипу Анастасія.
Активістка розповідає, що у людей є й однакове бачення бібліотеки. Книжковий пил, якісь полиці, непривітні люди навколо і традиційне питання, чи ходить ще хтось до бібліотек.
“Так, ходять. Бо в бібліотеках можна тусити. І ми даємо це людям. З 2016 року команда Луганської Обласної Універсальної Наукової Бібліотеки робить всеукраїнську акцію «Тиха вечірка ‘’Good Silent Party’’». Локації Good Silent Party – приміщення бібліотек. На платформі інтернет-радіо «SKOVORODA» грають DJ-сети, які транслюються по всій країні”, – стверджує філологиня.
Усе почалося у малому Старобільську. В переміщеній Луганській обласній бібліотеці або “Good library”. У 2016 році пройшла малопомітна пілотна тиха радіовечірка, яка об’єднала бібліотеки з 10 міст. Потім друга, у 2018 році, теж у Старобільську, але вже у статусі головного міста, де транслювалася вечірка від радіо Skovoroda і куди приїхав головний гість події — письменник Сергій Жадан.
“Тоді до ефіру приєдналися 25 бібліотек від заходу до сходу. З третьою вечіркою гайпанули вже у Києві 2019-го. Головним простором стала Наукова бібліотека імені М. Максимовича. Вечірка водночас проходила у 37 містах України, а на подію до Києва приїхали 350 гостей із різних регіонів країни. Четверта Good Silent Party (2021) – пройшла максимально гібридно та безпечно у час пандемії з головною локацією open air у Харкові. Гостями наших вечірок стали Сергій Жадан, гурти Фіолет і Козак Систем, Саша Кольцова, Ярослав Федорчук, Юлія Сливка.”, – згадує Анастасія Літашова.
Ідея створення бібліотеки – популяризувати український культурний продукт, підтримати творчість українських письменників, видавців, музикантів, знайти однодумців та об’єднати Україну від заходу до сходу, вийти за межі стереотипів, зокрема показати бібліотеку зовсім новим простором, що об’єднує навколо себе прогресивних та сміливих.
Отже, стереотип про Луганщину як регіон лише з териконами та заводами – лише стереотип, який є результатом історичних та економічних обставин.
В'ячеслав Бондаренко, більш відомий як Слава Бо, займався розвитком Луганщини, долучаючись до організації різноманітних заходів, та створив журнал "ПлюсМінусНескінченність", у якому пише про культуру українського сходу.
“Мені здається, що даний стереотип - не проблема Луганщини. Це загальнолюдський фактор. Тобто раніше всі думали, що життя вирує десь на Московщині, а інші населені пункти – промислові провінції. Так і впродовж років суспільство вважало, що культурний розвиток – десь у Києві чи Харкові. Але, чесно кажучи, поживши у столиці, я можу гордо сказати, що там я не бачив такого, що є у нас вдома”, – коментує В’ячеслав.
На Луганщині, каже Слава, проводили культурні заходи самі, запрошуючи гостей: музикальні гурти, співаків, артистів та інших.
“Коли до мене із Києва приїжджали друзі, то під впливом цього стереотипу також думали, що буде нудно. Але потім були в захваті від того, скільки всього цікавого у нас відбувається”, – додає активіст.
Чоловік розповідає про заходи, які вони з колегами організовували на Луганщині:
“ Три роки поспіль я робив виставку сучасного мистецтва під назвою “ПлюсМінус”. А зараз цю естафету прийняв Віталій Матухно з Лисичанська, який почав організовувати подібне в незвичних для суспільства місцях. Також у Сєвєродонецьку ми створювали фестиваль, куди запрошували музикантів із Києва, наприклад такий як “Хамерлан знищує віруси” та всі місцеві гурти. Часто можна було зустріти різні літературні угрупування. Якщо чесно, поки згадаєш всі культурні заходи у нашій області – промайне купа часу, адже було дуже багато всього. Прикро, що про це мало хто знав…”.
Слава Бо вважає, що стереотип про відсутність культурного життя на Луганщині ще й розганяли вороги, користуючись своїми потужними медіа, розганяючи думки про те, що у східному регіоні України немає нічого, окрім російських рухів.
Люди Луганщини завжди чекали на РФ: Чи були проросійські погляди?
Один із найгучніших стереотипів, яким і керуються росіяни, агрументуючи “звільнення” Луганської області, – люди чекали на РФ та мали проросійські погляди. Але мешканці регіону стверджують інше, доводячи своїми діями, що Луганщина – це Україна!
Про заходи, проукраїнські рухи та мету жителів східної області розповіла депутатка Сєвєродонецької міської ради 7-го скликання Ольга Лішик.
– На вашу думку, чим обумовлений стереотип, що на Луганщині чекали РФ?
– Цей стереотип не був безпідставним. Дійсно, є частина населення, яка свого часу була громадянами Радянського Союзу. І ці люди, піддавшись впливу пропаганди, “ностальгували” за молодістю, цінами, які були в той час, та за тоталітарною системою.
Також великий вплив мали російські радіо– і телеканали, які постійно транслювались на території Луганщини навіть після 2014 року, та з початком війни посилили свій вплив через соціальні мережі. Мешканці нашої області обирали в більшості саме ці канали, звідки й лилася ворожа пропаганда.
Розвиток соціальних мереж, таких як Однокласники чи ВКонтакті, також ніс пропаганду, але був вже націлений саме на молодь через специфічні для аудиторії лозунги, заклики та обіцянки.
Ще один приклад пропаганди та русифікації Луганщини у 2013 році: активно створювались агломерації міст-побратимів нашої області та Росії. Наприклад, Сєвєродонецьк став “містом-побратимом” з містом Шахти, що недалеко від кордону. І тоді всі наші населені пункти почали посилену “дружбу” із російськими містами. Власне, зараз ми можемо споглядати процес цієї “дружби”, коли окуповані міста Луганщини віддані під так зване “шефство” татарстана, бурятії та інших
Але з кожним роком супротив проукраїнських мешканців зростав.
– Розкажіть про них. Що це були за люди?
– Це ідейні люди, які не просто сиділи мовчки, маючи проукраїнські погляди, а вони говорили про це: проводили акції, інформаційні кампанії, безоплатні курси для підвищення обізнаності з української мови та заходи, які були спрямовані на те, щоб спонукати мешканців і мешканок громад, особливо молодь, долати стереотипи й нав’язані росією наративи і підкреслювати, що Луганщина – це частина України.
– На чому вони базували свої знання?
– Ці люди мали широку обізнаність в українські мові, літературі, культурі, а головне – історії. Це дуже важливий момент. Бо зміна поглядів у суспільстві починалася саме з її вивчення. Наприклад, багато фактів про голодомор 30-40 років в Україні, в тому числі й на Луганщині, було засекречено або знищено. І цю тему почали піднімати завдяки тому, що у вже незалежній Україні стали відкривати архіви і надавати доступ до інформації. А також завдяки державній політиці щодо визнання Росії винною в геноциді українського народу. І ще багато фактів, які Росія свідомо змінювала, ховаючи свої злочини. І знаєте, коли це почалося з’ясовуватися, то в людей дійсно “відкривалися очі” – вони змінювали свої погляди та ставлення до історії, до сьогодення… Приходило розуміння, що далі так не має бути..
Ну звісно, відомий стереотип, що “росія – це наші брати” і що “діди воювали” та багато інших руйнувались складно, але безповоротно.
– А щодо заходів, які організовували мешканці та мешканки на підтримку України. Який вони мали вигляд?
– Це були концерти, автопробіги, виставки, театральні вистави, рок-фести, дні міста, які обов’язково проводилися із традиційною українською символікою: співали гімн України, народні та сучасні українські пісні, робили виставки традиційних українських вишиванок і поробок. Важливо, що їх проводили свідомо! До речі, в Сєвєродонецьку всі 20 шкіл мали українську мову викладання. Коли люди відкривають для себе історію створення тих чи інших населених пунктів – у них розширюється обізнаність та вони дізнаються про реальні події на Луганщині. Ми також відкрили для себе цікавинку, що на Новоайдарщину поселення лемків було переміщено із заходу України в часи Сталінського террору. Тому купа аргументів щодо того, що Луганська область – це РФ, є безпідставними. Варто лиш вивчити справжню історію. Тоді все стане на свої місця.
– А хто, все ж таки організовував ці заходи? Молодь чи люди старшого віку?
– Це були жінки і чоловіки різного віку, різного соціального статусу, але єдині за вірою в Україну. Те, що старші люди лише проросійські, – також стереотип. Бо доволі велика їх кількість – україномовні, люблять Україну і не бачать себе у складі РФ. Але їх було менше у таких містах як Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Рубіжне. Бо більша частина населення при промисловому бумі минулого сторіччя була переселена із тодішніх республік радянського союзу. Звісно, у них не було українського коріння. Власне це і було політикою Росії – змішувати народи, щоб вони втрачали ідентичність. Інша картина була у селах Луганщини, де корінне населення розмовляло українською.
1 березня 2014 року в Сєвєродонецьку пройшов перший мітинг проросійсько налаштованих і спеціально завезених до міста людей під орудою “комуністів” з прапорами країни-агресорки. І тодішнє керівництво Сєвєродонецька підтримало ці рухи. В той час я очолювала відділ культури. І в ці дні всім начальникам відділів міської ради були надані анкети, які мали заповнити співпрацівники комунальних підприємств і посадові особи, де зазначалось, що вони підтримують російську мову як другу державну.. Я відмовилась розповсюджувати і підписувати ці папірці і повідомила про цей злочин тоді ще в міліцію. Але звісно, постійний тиск з боку влади на проукраїнськи налаштованих людей почав посилюватись.
Після цього почалась окупація наших населених пунктів сепаратистами за підтримки місцевої влади. Максимально швидко почали знищувати все українське на Луганщині. А мова та символіка була неформально заборонені, оскільки говорити або тримати при собі щось українське означало високу небезпеку чи навіть смерть.
Після звільнення частини області свідомість багатьох людей змінилась, особливо тих, які пережили окупацію. Наприклад, після одного із заходів моя знайома сказала: “Раніше я відчувала себе тільки сєвєродончанкою, а зараз ідентифікую як українку”. Відмінність зміни поглядів відчувалась дуже сильно, якщо чесно.
А під час окупації Сєвєродонецька у 2014 році у нас був рух під назвою “Очищення”. Це був підпільний рух на підтримку України. І власне це був кістяк громадських лідерів, який потім об'єднав активних громадян регіону, і деякі з представників навіть стали депутатами міської ради.
– А яку мету мали люди, долучаючись до проукраїнських рухів?
– Мета – жити в демократичній, правовій і розвинутій державі із можливістю вільно висловлювати свої думки, брати участь у всіх процесах розвитку своїх громад і головне – жити в свідомому суспільстві, яке визнає свої помилки і не повторює їх, долає стереотипи та живе без росії. Принагідно дякую захисникам і захисницям України за подвиг і нашу свободу.
Луганщина – похмурний регіон, який не має гарних місць
Дуже часто вважають, що Луганщина – “сіра” область. Цьому можуть сприяти декілька причин. Перша була вже згадана вище – історично обумовлений розвиток вугільної та металургійна галузей. Цей фактор призводить до забруднення атмосфери, що й створює враження похмурості через промисловий смог. Звісно воно так і є, але лише у частині, де є великі заводи. В інших випадках область наповнена різноманітними барвами природи та архітектурних витворів.
Друга причина може бути пов'язана з кліматичними умовами. Східний регіон часто піддається довгим та суворим зимам. Через це й може здаватися похмурим. Але це і є особливістю Луганщини. Чому? Тому що взимку вся природа – ліси, поля, річки – покриваються снігом, який мерехтить та створює дивовижну красу навколо.
А третя причина зумовлена військовим конфліктом, який й досі не полишає Луганщину. Війна створює негативне враження та призводить до такого ж сприйняття всієї області.
Будь-яке сприйняття того чи іншого є суб’єктивною думкою кожної людини. То ж ми запитали у творців прекрасного - фотографів Луганщини, яким вони бачать рідний дім, та чи є місця в області, які варті уваги.
Луганщина очима місцевих фотографів:
Фотограф зі Старобільська Денис Черв’як
“Стереотип про сірий регіон для мене звучить трохи дивно. Я зі Старобільська і він для мене зелений, аж ніяк не сірий. Завжди любив його природу. Любив гуляти біля "п'ятої купальні", на крейдяній горі, споглядаючи на місто. Зустрічати світанки і проводжати сонце”.
Фотограф із Сєвєродонецька Сергій Удовенко
“Я фотографував не тільки Сєвєродонецьк, але й трохи Рубіжне, Лисичанськ та Новопсков. А в рідному місті обожнюю Льодовий палац. Це – серце та місце сили Сєвєродонецька, я вважаю. Маю звідти світлини у всі пори року. Пам’ятаю концерти, хокейні й футбольні матчі. Та як з дитиною і дружиною гуляли поряд. А ближче до фонтанів ми з друзями влаштовували всілякі вечірки. Льодовий завжди був “козирним” місцем. А коли дізнався, а тим більш, побачив фото після того, як росіяни нещадно його розбили, – тривалий час відчував занепад. На Луганщині – неймовірна природа: терикони, поля, ліси, в яких я полюбляв гуляти. У столиці такого не побачиш. Вдома почуваєш себе вільним”.
Фотограф із Лисичанська Павло Алейников
“Лисичанськ, Сєвєродонецьк та прилеглі міста – надзвичайно мальовничі. Зараз, звісно, коли дивлюся новини, та особливо коли бачу відео з боїв у Кремінських лісах – стає дуже гірко. Бо це місця, в яких я проводив вільний час та насолоджувався моментом. А зараз вони збереглися лише на «плівці» фотоапарата. Також Павлоградський міст – це унікальна фотозона: 20 кроків вліво, 20 - вправо – і з усіх боків перед тобою відкриваються абсолютно нові краєвиди. Також мій улюблений маршрут починався від Старої Краснянки. З Лисичанська тоді о пів на шосту йшов дизель-поїзд, на якому ми туди їхали, як зараз пам’ятаю… І пішки йшли по правому берегу Сіверського Дінця. Там безмежна кількість дивовижних та незабутніх місць. А нашою кінцевою точкою було місце, де річка Борова впадає у Сіверський Донець. Також багато надихаючих місць біля хутора Синецького. Звідти у мене також достатньо світлин. У цих локаціях можна на цілий день загубитися”.
Фотограф із Сєвєродонецька Олександр Суховєєв
Наш регіон дуже багатий на шикарні локації. Це поля з пшеницею, терикони замість гір, ріки, озера, соснові вікові ліси, які загортають у своїх долонях чистою первородною красою. Так само індустріал додає фантастичний пейзаж своєю глибиною і світлом. Просто бери та твори, головне довіритися своїй фантазії.
Фотограф та веломандрівник Микола Скурідін
“Я проїхав всю Луганщину на велосипеді. Кожен раз обираю новий шлях, якщо їдемо у напрямку, яким вже мандрував, та кожного разу з’являється щось нове та неймовірно красиве. Все залежить від шляху, якими я збираюся їхати. Можна вирушити по прямій, а можно звернути бугристими доріжками. Тоді відстань буде довша та цікавіша. Дуже чудові у нас річки – Сіверський Донець та Айдар. Мілові гори, Кремінські ліси. Катався і в Донецьку область, зокрема в Часів Яр, Білокузьминівські гори та Святогірськ. Бо природа там дивовижна”.
Фотохудожник та ретушер Андрій із Сєвєродонецька
“Луганщина – це край контрастів. Тут можна знайти і величні гори Донбасу, і безкраї степові простори, і густі ліси, і бурхливі річки. Лисичанська гора – це одна з найвищих гір у Луганській області. З її вершини відкривається чудовий вид на місто Лисичанськ та його околиці. Костянтинівський водоспад – це один із найвищих водоспадів на Донбасі. Він розташований у селі Костянтинівка Новоайдарського району. Величний і потужний… Вражає своєю красою. Луганський природний заповідник – це один із найстаріших природних заповідників України. Він розташований у північній частині нашої області. Тут можна побачити різноманітні види рослин і тварин, а також насолодитися мальовничими пейзажами. Поміж сосен і дубів ховаються дикі кабани, а вдалині видніється велична панорама заповідника. Я хочу, щоб люди побачили: Луганщина – не сірий регіон, а край краси та контрастів”.
Отже, можна зробити висновок, що стереотип про похмуру Луганщину так і залишається стереотипом, адже мешкані регіону, які прожили там багато років – стверджують зворотнє.
