Студентка з Лисичанська Анастасія Пелих встигає волонтерити, допомагати батькам бавити молодшого брата й вже опановує професію мрії у галузі цивільної безпеки.
Про свої здобутки у навчанні та плани на майбутнє дівчина розповіла виданню ТРИБУН.
Двічі наздогнала війна
“Повномасштабне вторгнення почалося для мене, як і для більшості мешканців рідної Луганщини, з усвідомлення того, що треба виїжджати просто зараз”, — говорить Анастасія.
Дівчина зазначає, що цього разу вони виїхали родиною 24 лютого 2022 року.
“Справа в тому, що це вже вдруге. В 2014 році я була дитиною, молодшого брата ще не було, я не цілком розуміла, що відбувається — все було на батьках. А цього разу брала себе в руки заради родини й молодшого брата. І тоді, і зараз ми евакуйовувалися на Харківщину”.
На момент повномасштабного вторгнення Анастасія саме мала випуститися зі школи.
“Школу ми закінчували онлайн. Пам’ятаю, як нам написала класна керівниця про те, що почалася війна. Всі роз'їхалися, хтось довго не виходив на зв'язок. Але зрештою ми закінчили школу віртуально, документи отримували поштою”.
“Ми досі спілкуємося зі своїми однокласниками, з подружкою, яка наразі перебуває у Фінляндії. Якщо є в когось можливість, ми приїжджаємо один до одного в гості”.
Анастасія зазначає, що там, де мешкає її родина нині, в Лозовій на Харківщині, більш-менш спокійно, на її думку. Сама вона вчиться очно в Кременчуці, там і живе більшість часу. До рідних приїздить у вільний від занять час.
Навчання мрії
“Я — студентка Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, навчаюсь на другому курсі за спеціальністю 263 «Цивільна безпека». В нас є два напрямки: пожежні та інженери з охорони праці”, — розповідає дівчина.
Вона також відзначає, що мріяла саме про цей фах близько п'яти років, вступала цілеспрямовано.
“Моя старша подружка вивчає національну безпеку, вона багато ділилася своїми враженнями й в якийсь момент мене це сильно зацікавило, я зрозуміла, що це - моє. Відчула, що мені цікаво й у подальшому зможу стати хорошим фахівцем”.
Анастасія стала головою студентської ради факультету та старостою своєї групи, окрім того виграла стипендію від благодійного фонду імені Олени Миколаївни Борщ. Зазначимо, що фонд засновано в липні 2022 року.
“Олена Миколаївна Борщ має власний гіркий досвід: вона не змогла здобути вищу освіту через те, що жила в роки Другої світової війни. Саме тому метою її життя стало створення максимально сприятливих умов для навчання онуків в університеті. Завдяки їй двоє онуків закінчили університети й стали успішними бізнесменами”, — зазначається на сайті БФ.
На її честь онуки заснували благодійний фонд.
“Моя викладачка Ольга Олександрівна, знаючи мою історію: що я переселенка і як старанно я вчуся, порадила заповнити анкету благодійного фонду. Я написала все як є, надала документи. І згодом отримала відповідь, що мене обрали та підтримають — стипендія надається на семестр”, — розповідає Анастасія.
Вона вже в роздумах про майбутню наукову діяльність.
“В університеті можна займатися наукою тільки з середини другого курсу, тож я чекаю, коли зможу розпочати. З другого семестру у мене буде перша наукова робота. З темою визначилася — вона пов'язана з першою допомогою”.
Волонтерство як частина життя
Ще у Лисичанську, у 2019 році Анастасія розпочала свій волонтерський шлях в організації Товариства Червоного Хреста України.
“На той момент я навчалася у школі. Мені було 14 років. Якраз з цього віку можна потрапити до організації, про яку я дізналася у школі. Пам’ятаю, як прийшла до мами й під враженням розповідала їй про те, як хочу допомагати людям. Вдячна, що вона мене підтримала”, — говорить дівчина.
В Лисичанську вона мешкала у районі ГТВ. Саме там і допомагала місцевим.
“В місті було два офіси організації, в центрі та на ГТВ, де я жила до повномасштабної війни з родиною. Отже, ми організовували заходи для дітей, для людей. Влітку проводили кіновечори.Також видавали гуманітарну допомогу, а ще в нас був банк одягу. Тобто якщо у людей були якісь потреби, вони могли до нас звернутися. Ми допомагали їм з цим. Піклувалися про маломобільних, коли до нас зверталися із запитом”.
Анастасія говорить, що допомога людям давала їй можливість краще зрозуміти потреби суспільства та подорослішати.
“Інколи, коли чула про їхні проблеми, не знала що робити. Як підтримати людину? Було дуже складно”.
Говорячи про Лисичанськ, Анастасія зазначає, що з перемогою не хотіла б повернутися жити додому, бо хоче спробувати пожити в різних містах і далі розвиватися у професії.
“Я розумію, що місто вже не пристосоване для комфортного життя. Потрібно буде багато часу для його відновлення до того стану, який був раніше і який знищила російська армія. Мені хочеться далі розвиватися, в нових містах шукати себе, знаходити якесь нове покликання, займатися чимось новим”.
Нещодавно дівчина була у Львові, їй там дуже сподобалося.
“В нас було зібрання волонтерів зі всієї країни від організації Товариства Червоного Хреста України. Мені було так комфортно у місті, тепер хочеться туди повернутися”.
Анастасія говорить, що сильно подоросліша за останні майже два роки.
“З моменту повномасштабного вторгнення мені довелося навчитися жити окремо далеко від родини, дбати про себе, багато вчитися. Я дуже змінила своє ставлення до навчання з моменту закінчення школи. Розумію, наскільки це важливо — не байдикувати. Освіта зараз в пріоритеті”.
Дівчина також зазначає, що й подумати не могла про те, що доведеться дорослішати у війну.
“Насправді я зараз мрію про те, аби нарешті закінчилася війна. Мені шкода дивитися на понівечене війною дитинство брата та інших дітей”.
