Сєвєродонецьк на Луганщині — одне з найбільш молодих міст регіону. Мешканці не встигли відсвяткувати ювілей у 90 років, як його зруйнували та окупували росіяни після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Попри всі труднощі місто має цікаву історію та заслуговує, щоб її знали.
Про це виданню ТРИБУН розповів дослідник архітектури та історії Семен Широчин.
Початок розбудови Сєвєродонецька заклало селище Лисхімбуд, зведене у 1932 році на лівому березі Сіверського Дінця для робітників Лисичанського азотно-тукового заводу.
Спочатку була ідея поселити усіх хіміків в Лисичанську, біля Лисичанського хімкомбінату. Але з початком зведення азотно-тукового заводу робітникам було далеко ходити на роботу і вони, природньо, хотіли мешкати поряд. Відтоді майбутній Сєвєродонецьк почав розростатися та з кожним роком все більше набував обрисів міста.
У 1934 року в селищі почали зводити перші бараки. За словами дослідника, їх побудували на перетині вулиць Леніна (зараз — Дружби Народів) і Заводської (зараз — Богдана Ліщини). Пізніше з’явилися й двоповерхові будинки. Але нормальних комунікацій для життя так і не було. Воду возили волами із річки Борової або з криниці, яка розташовувалась за селищем.
У 1935 році з’являється перша школа, яка налічує 150 учнів. Серед них були й дорослі, які навчалися вечорами. В тому ж році почався розвиток ще деяких комунікацій: була побудована залізниця довжиною 8 км, яка з’єднувала Лисхімбуд та Рубіжне, вийшов перший номер газети під назвою “За Стаханівське будівництво”, під експлуатацію здавалися двоповерхові будинки та був побудований завод силікатної цегли.
28 жовтня 1938 року Президія Верховної Ради УРСР видає указ про відділення Лисхімбуду та побудову окремого селища міського типу. Після чого воно почало активно розвиватися та вже за кілька років налічувало 47 будинків і 9 бараків, а також школу, клуб, дитсадок і ясла, універмаг і адміністративні споруди.
У 1947 році планувалося, що селище стане обласним центром, коли добудують Лисичанський хімкомбінат. Отже, постало питання назви. Пропонувалося п’ять:
-Донецк
-Красно-Донецк
-Северо-Донецк
-Ново-Лисичанск
-Светлоград
Але для отримання статусу міста, селище повинно було відповідати певним характеристикам. Найголовнішим пунктом, на який рівнявся Лисхімбуд, - промислові підприємства. Саме це стало на заваді, адже зведення заводів було нелегким та повільним.
“Місто було побудоване за централізованим планом, проте згодом виявилось, що очікується й подальше зростання - більше, ніж думали спочатку”, - каже Семен Широчин.
За деякий час до вже загаданих назв додалася ще й Комсомольськ-на-Дінці. Але зрештою місто все ж було перейменоване на Сєвєродонецьк у 1950 році.
“В урбаністичному плані Сєвєродонецьк став другорядним щодо заводу. Якщо у підприємства є вихід до води, то в самого міста — немає. Як немає і власного пасажирського вокзалу, а залізниця, прокладена у 1930-х роках, веде на завод. Саме тому вокзал Лисичанська обслуговує одразу два міста”, - коментує дослідник архітектури.
Після 1950-х років Сєвєродонецьк почав набувати вже звичного нам вигляду. Із хімкомбінату (нині “Азот”) був отриманий перший продукт - аміачна селітра. Пізніше отримали продукцію й від цеху слабкої азотної кислоти.
Була створена Сєвєродонецька філія Державного інституту азотної промисловості, підписано акт прийому в експлутацію першого цеху хімкомбінату, пізніше, - й цеху міцної азотної кислоти та цех синтезу метанолу. А ще за рік було закінчено будівництво першої черги Сєвєродонецької ТЕЦ. На той час у місті проживало 27 тисяч людей. Почалося будівництво міської ради.
Проєкт Сєвєродонецька було розроблено у харківському інституті Містбудпроєкт.
“За початковим планом місто було розплановане у характерній на той час структурі прямокутних кварталів площею від 3,5 до 7 га. Між ними були прокладені вулиці 25-30 метрів завширшки та магістралі 50 метрів завширшки з бульварами. Ключові магістралі зв’язували центр міста з заводом”.
У 1959 році почалося будівництво відомого сєвєродончанам Палацу культури хіміків. Будівля стала найпізнішою неокласичною будівлею Сєвєродонецька після того, як у 1955 року почалась боротьба з надмірностями в архітектурі.
“Палаци культури споруджувались з самого початку. На вулиці Дружби народів, 21 ще у 1950-х роках було побудовано кінотеатр (пізніше - Луганський обласний український музично-драматичний театр), а на межі 1950-х - 1960-х років - палац Будівельників на проспекті Хіміків”, стверджує дослідник історії
За словами доктора історичних наук, професора Олександра Набоки, будівлю, де працював театр у Сєвєродонецьку, було побудовано на початку 1960-х роках ХХ ст. як будинок культури Сєвєродонецького заводу “Склопластик”. Це була типова проєктна будівля для закладів культури тієї епохи - відголосок стилю "радянський ампір", який склався за сталінські часи. З 1994 року тут було розташовано Міський драматичний театр, а після капітального ремонту у 2017 році він став базою обласного театру.
На кінець 1970-х років Сєвєродонецьк налічував близько 100 тисяч населення. Тож почалося розширення території.
Раніше квартали були менші (3,5-7 га), а структура вулиць - щільнішою. Починаючи з 1960-х років замість кварталів приходять значно більші мікрорайони. Головною перешкодою розростанню міста було те, що промисловість відрізала його від річки. Отже місто могло рости тільки на схід і на південь. При зростанні з'являлася потреба в нових магістралях, що й було зроблено
Були побудовані Гвардійський та Центральний проспекти.
“Площа Перемоги є композиційним вузлом частини міста, що почала активно забудовуватись вже в 1960-х років. Тут перетинався центральний проспект та нова магістраль - Гвардійський проспект. Саме тут була споруджена низка інфраструктурних об’єктів, зокрема відомий Льодовий палац. Його будували у 1970–1974-х роках та урочисто відкрили 5 травня 1975 року. В основу було взято вже реалізований проєкт. Як правило, такі споруди були досить лаконічні в оформленні. А ось екстер’єр містив ще й панно на спортивну та театральну тематику. Палац був найбільшим в Україні та проіснував до 2022 року”
Будівлі поруч Льодового палацу були переважно житловими будинками, які займали периметр площі. Навпроти було побудовано торговельний комплекс, а центральна частина площі була відкритою для створення ефектної перспективи.
Розширення на схід, у бік лісу, велося вже із більшою побудовою зелених зон, а на зміну двоповерхівкам прийшли триповерхівки, за ними п’яти, а після - дев’ятиповерхівки.
Місто щосили намагались озеленювати, привозячи чорнозем із заплави Сіверського Дінця та насаджуючи рослини. Бо у минулому Лисхімбуд будували промисловим селищем на піску і його розвиток не передбачався. Семен Широчин каже, що такий спосіб насипу виконував ще й грунтозахисну функцію.
Так Сєвєродонецьк з кожним роком процвітав, аж поки після повномасштабного вторгнення у 2022 році його не спіткала важка доля. Окупанти зруйнували більшу частину та майже всі будівлі-візитівки міста: палаци, церкви, концертні зали, університет, площі та багато іншого. Це стало справжньою трагедією для всіх сєвєродончан.
