Все своє життя пані Людмила з родиною прожила в місті Ровеньки Луганської області. Як і вся її рідня, працювала на шахті. Аж ось у 2014 році, з початком бойових дій в Україні, життя повністю перевернулося. Ровеньки, як і половину Луганщини, окупували непрохані “гості”, а син вступив до лав Збройних сил України.
Про життя в окупації та про те, як двічі втратила дім, жінка розповіла у монолозі кореспондентці суспільно-політичного оглядача ТРИБУН.
Окупація Ровеньків
У 2014 році мій син став на захист України, а я з донькою та старенькою мамою залишилася в місті.
Тоді в Ровеньках було багато проросійськи налаштованих людей. На нашій вулиці, здається, тільки ми та родина однієї вчительки підтримували Україну. Дехто одразу після початку бойових дій у 2014 році виїхав у Росію, дехто, в свою чергу, побіг служити ворогу.
Спочатку ми чекали, що ось-ось все закінчиться і Україна повернеться. Я не хотіла залишати стареньку маму, тому ми не збиралися їхати. Донька пішла навчатися в коледж. Син продовжував службу в ЗСУ.
Весь цей час ми знаходилися в пригніченому стані. Відмовлялися сприймати цю реальність. Не могли дивитися, як наші друзі та родичі на очах “перевзувалися” та бігли вислужитися перед новою “владою”.
Ми розуміли, що довго так жити не зможемо, але все ще не наважувалися виїхати. Згодом померла моя мама.
Одного разу до нас прийшли наближені до “прокуратури” люди та “попросили” продати їм наш будинок. Бо поряд з ним була їхня дача. Нам тоді сказали: ви все одно тут жити не будете, тому погоджуйтеся на те, що вам пропонують зараз. Почали погрожувати через те, що син – військовий ЗСУ. На той момент про те, що він служить, ще мало хто знав.
Нас просто вигнали з дому. Ми віддали свій дім за безцінь, при цьому нам не дозволили забрати те, що наживали все життя. Та що там говорити, нам ледь вдалося винести з власного будинку білизну та інші особисті речі. Тішуся, що врятувала дитячі фотографії сина й доньки. Це єдина памʼять про минуле мирне життя вдома. Також вдалося забрати всі документи.
Життя в окупованому Луганську
Так, ні з чим, ми опинилися в Луганську. Жили на зйомних квартирах. Донька навчалася, а я через проблеми зі здоровʼям вийшла на пенсію. Син отримав контузію та завершив військову службу. Згодом він відкрив власну справу у сфері будівництва в Києві.
Плинув час, спілкуючись з різними людьми, ми все більше розуміли, що жити на окупованій території та мати адекватну психіку – нереально. Люди просочені проросійською пропагандою, вони відмовляються слухати іншу сторону та сприймати реальність. Загалом суспільство там живе у якомусь “своєму світі” й не знає, що відбувається за його межами.
У 2020 році син вмовив нас виїхати з Луганська на підконтрольну Україні територію. На щастя, на кордоні з РФ на нас навіть не спрацювала база: росіяни не дізналися, що син колишній військовий.
Сєвєродонецьк та життя в статусі внутрішньо переміщених осіб
Приїхали в місто Сєвєродонецьк, бо не хотіли їхати далеко. Орендували з донькою квартиру, стали на облік та отримали довідки внутрішньо переміщених осіб. Згодом вирішили йти працювати: я – на ринок, донька – в лікарню.
Ми були приємно вражені Сєвєродонецьком. Після скількох років життя в окупації ми вперше дісталися цивілізації. Широкий асортимент товарів, відносно низькі ціни, чистота та добрі люди – такими були перші враження від міста. І найголовніше – там ми нічого не боялися.
Звичайно, хотілося придбати власне житло, однак накопичувати з наших двох зарплат було нереально. Тому донька поїхала на заробітки в Польщу, а потім вирушила і я.
Нам дуже сподобався Сєвєродонецьк, хоча прожили ми там не так і довго – лише один рік. Ми хотіли придбати власне житло та будувати життя спочатку в новому місті.
На момент повномасштабного вторгнення ми були в Польщі, а син знаходився в Сєвєродонецьку. 24 лютого він сів на потяг у Київ, де вже зранку наступного дня пішов до військкомату, став добровольцем та дотепер захищає нашу Батьківщину. У 2022 році він отримав поранення, але після недовготривалого відновлення знову повернувся на фронт.
На питання, чи хотіла б я після перемоги повернутися додому, ймовірно відповім, що ні. Саме в Ровеньки я не хочу повертатися. Через людей, які там живуть зараз, і які ж залишаться й після повернення України. Вони будуть підлаштовуватися під будь-кого, а для мене це неприйнятно. Я більше ніколи не хочу з ними спілкуватись. Як і з родичами, які виїхали в Росію і називають мене “нацисткою”.
Водночас Сєвєродонецьк став нашим рідним містом. Я назавжди запам’ятаю його красивим, затишним, чистим та комфортним. Дуже вірю, що ще повернемось туди.
А поки ми з донькою отримали тимчасовий прихисток у німецькому місті Кіль та готуємося до мовних курсів, щоб потім знайти роботу. Донатимо, допомагаємо сину та віримо в перемогу!
Нагадаємо: жителі тимчасово окупованого міста долучаються до проукраїнських акцій від руху громадського спротиву окупації "Жовта Стрічка" та нагадують, що Ровеньки – це Україна.
