Чи знаєте ви, що кожного року тисячі людей по всьому світу стають жертвами насилля та незаконних ув’язнень? В Україні ця проблема особливо актуальна в контексті російсько-української війни. 30 серпня відмічають Міжнародний день жертв насильницьких зникнень – це зайвий привід нагадати про людей, які були позбавлені своїх законних прав.
Коли було започатковано Міжнародний день насильницьких зникнень?
Міжнародний день жертв насильницьких зникнень відзначається щорічно 30 серпня. Його було започатковано у 2010 році за ініціативи Латиноамериканської федерації асоціацій родичів затриманих-зниклих (FEDEFAM), яка працює в країнах Латинської Америки над розшуком зниклих безвісти, захистом їхніх прав та допомогою їхнім сім'ям.
У 2011 році Генеральна Асамблея ООН офіційно проголосила 30 серпня Міжнародним днем жертв насильницьких зникнень. Метою цього дня є привернути увагу до проблеми, вшанувати пам'ять загиблих та висловити солідарність з їхніми родинами.
Насильницькі зникнення часто застосовуються як інструмент політичних репресій та залякування. Люди зникають з політичних мотивів, через етнічну чи релігійну приналежність, через свою правозахисну чи журналістську діяльність. Це порушує фундаментальні права людини та завдає величезних страждань не лише самим жертвам, але і їхнім близьким.
Полонені українці в російсько-українській війні
В Україні проблема насильницьких зникнень особливо загострилася з початком російської агресії у 2014 році. За даними правозахисних організацій, з 2014 по 2021 рік на окупованих територіях Донбасу в полоні проросійських бойовиків перебувало понад 3000 українських громадян. Деякі з них були звільнені в результаті обмінів, доля інших досі лишається невідомою.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року ситуація ще більше погіршилась. Станом на грудень 2022 року в російському полоні перебувало понад 3300 українських військових. Ще близько 15000 людей, як військових, так і цивільних, вважаються зниклими безвісти.
На жаль, перебування в російському полоні часто супроводжується жорстокими тортурами, нелюдськими умовами утримання, відмовою в медичній допомозі. За свідченнями звільнених бранців, понад 90% з них зазнавали катувань. Зафіксовано численні випадки страт та вбивств військовополонених. Такі дії Росії є грубими порушеннями міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій. В той же час Україна демонструє світові людське ставлення до російських військовополонених.
Одним з найвідоміших випадків незаконного утримання бранців Росією стала історія військової льотчиці Надії Савченко. У червні 2014 року вона потрапила в полон до проросійських бойовиків на Донбасі, а потім була вивезена до Росії, де її засудили до 22 років ув'язнення за сфабрикованими звинуваченнями. Лише у 2016 році після тривалого міжнародного тиску Савченко вдалося звільнити.
Інший резонансний випадок – арешт українського режисера Олега Сенцова. У травні 2014 року він був затриманий російськими спецслужбами в окупованому Криму за звинуваченнями в підготовці терактів. Попри відсутність доказів і протести міжнародної спільноти, російський суд засудив Сенцова до 20 років ув'язнення. Режисера звільнили лише у вересні 2019 року в рамках обміну утримуваними особами між Україною і Росією.
Ще більш трагічна доля українських військових, які досі перебувають в російському полоні. Одним з них є Олександр Афонін на позивний "Мюнхен" – уродженець Дебальцевого на Донеччині, який попри окупацію рідного міста зберіг вірність Україні. Патріотизм Олександра підживлювала любов до донецького "Шахтаря", що об'єднував проукраїнських жителів сходу. У 2017 році він переїхав до Києва, а згодом став бойовим медиком в "Азові". Під час повномасштабного російського вторгнення "Мюнхен" героїчно захищав Маріуполь, а 16 травня 2022 року разом з побратимами потрапив у полон на "Азовсталі". Зазнавши контузій, він пройшов через Оленівку і СІЗО в Донецьку. Нині місце перебування Олександра невідоме, та друзі й кохана невтомно борються за його визволення.
Скільки дітей Росія викрала з України?
Ще однією страшною гранню російських злочинів є викрадення та насильницька депортація українських дітей з окупованих територій. За різними оцінками, з початку повномасштабного вторгнення Росія незаконно вивезла до себе від 13 до 30 тисяч дітей з України. Самі росіяни називали набагато більшу цифру – 730 тисяч. Якщо їм вірити, більшість з цих дітей перетнули кордон країни-окупанта у супроводі своїх родичів.
Перелік порушень росіянами прав українських дітей просто жахає: дітей розлучають з батьками, примусово передають на всиновлення російським родинам, піддають політичній індоктринації в спеціальних таборах.
Викрадення дітей є воєнним злочином і порушенням Конвенції ООН про права дитини. У березні 2023 року за це Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової.
Українські дисиденти, які постраждали від Росії
На жаль, політичні переслідування і насильницькі зникнення українців з боку Росії мають давню історію. У радянські часи жертвами репресій стали тисячі українських дисидентів, які боролися за права людини, свободу і незалежність України.
Один з найтрагічніших прикладів – доля поета і правозахисника Василя Стуса. За свою дисидентську діяльність він провів 13 років у радянських таборах, де і загинув у вересні 1985 року за загадкових обставин. Вже в незалежній Україні Стусу посмертно присвоїли звання Героя України.
У 1970-80-х роках переслідувань зазнали багато учасників кримськотатарського національного руху, які вимагали повернення свого народу на історичну батьківщину в Крим після сталінської депортації 1944 року. Один з лідерів цього руху Мустафа Джемілєв провів в ув'язненні в цілому 15 років. Зараз Джемілєв продовжує відстоювати права кримських татар, які знову опинилися під російською окупацією.
Ще один видатний український дисидент – Левко Лук'яненко, співзасновник Української Гельсінської групи. У 1961 році радянська влада засудила його до розстрілу за "антирадянську агітацію і пропаганду", який потім замінили на 15 років таборів. Лук'яненко став одним з авторів Акту проголошення незалежності України і присвятив решту життя розбудові української державності.
Висновки
Міжнародний день жертв насильницьких зникнень – це нагода вшанувати пам'ять усіх, хто став жертвою цього жахливого злочину, висловити підтримку їхнім родинам, які роками шукають своїх зниклих рідних і не полишають надію знайти їх живими. Це також привід замислитися над тим, як викорінити практику насильницьких зникнень і притягнути винних до відповідальності. В Україні ця проблема, на жаль, лишається вкрай актуальною через триваючу російську агресію. Подолати її можливо лише спільними зусиллями українського суспільства та міжнародної спільноти.
