Спецпроєкт "На межі" спільно з журналом Playboy Ukraine випустив матеріал про Гліба Лисицького — піхотинця, пораненого в Бахмуті.
Про це повідомляє 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса .
31-річний старший сержант з позивним "Фокс" родом з Лисичанська. Закінчив Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет транспорту. Міг бути викладачем автомобільної справи, але пішов працювати в заклади харчування. Починав офіціантом, потім потрапив на кухню й крок за кроком дійшов до шеф-кухаря.
"У 2017 році вчергове вийшов на роботу і вирішив, що хочу повністю змінити своє життя. Робити щось корисне для своєї країни. На той момент Лисичанськ побував в окупації та повернувся. Не хотілося, щоб таке повторилося, тому вирішив захищати свій дім, сім’ю, друзів", — каже Гліб.
Тоді він пішов на строкову службу, вчитися військової справи. Після навчального центру потрапив до артилерійської бригади. Потім підписав контракт із Державною прикордонною службою.
Після початку повномасштабного вторгнення серед перших бойових завдань була оборона Кремінної, згодом — Святогірськ і Бахмут.
Я був зв’язківцем, але це не моє — сидіти в штабі, приймати доповіді. Коли чув по радіостанції, що десь починається бій, не міг стриматися: хотілося поїхати, допомогти.
Пізніше в Бахмуті почав працювати з протитанковим гранатометом. Виконував різні завдання — від підриву моста в Святогірську, щоб не допустити просування ворожих груп, до евакуації поранених.
"14 січня 2023 року десь по обіді надійшла команда відбити важливу втрачену позицію. Ми висунулися двома групами. За одним із пагорбів виявилися новостворені позиції ворога, з яких вони по мені й вдарили. Почув автоматну чергу, а потім… прийшов до тями вже на землі, поранений у ліву руку. Почав передавати по рації, що я «трьохсотий», але нас закидували гранатами, стріляли з РПГ. Уламки потрапили мені в обличчя, щелепу, язик, шию, м’які тканини. В роті було місиво з присмаком заліза, та болю я чомусь не відчував, зовсім", — розповідає військовий.
Його життя врятували побратими Хмель і Живчик. Ризикуючи життям, підхопили, сховали за пагорбом. Гліб згадує, як важко було дихати, бо в нього були пробиті легені. Але дивом, постійно відстрілюючись, вони вийшли до своїх.
Пам’ятаю, я згадав сина, подумав, що хочу повернутися додому, побачити, як він росте. Це додало сил зробити необхідну кількість кроків до порятунку.
На жаль, дрібну моторику руки майже неможливо відновити, але основні функції збережені. Найважче — з обличчям. Говорити важко: наслідки інсульту, пластини в щелепах, немає шматка язика.
"Мрію колись повернутися до свого дому, рідного Лисичанська. Це місто, у якому я народився, виріс. Тут поховані мої предки, це моя земля. Ще хочу побачити світ, подорожувати з родиною в будиночку на колесах. Та важливіше за будь-які міста чи подорожі — можливість жити в незалежній, сильній країні, що робить все для своїх громадян. Серед людей, які не здалися і до останнього билися за себе та рідних, за свою Україну", — підсумував військовий.
Гліб Лисицький нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня, медалями "За сприяння Збройним Силам України", "Ветеран військової служби", "Ветеран війни" (учасник АТО), нагрудними знаками "Відмінний прикордонник" від ДПСУ та "За відвагу в службі" від МВС.
Читайте також: “Я звикаю жити без сина”. Монолог батька загиблого пілота з Луганщини Владислава Рикова.
