385 бойових вильотів, незліченна кількість ліквідованих росіян та спаленої ворожої техніки. Владислав Риков, льотчик та командир родом з Луганщини, на долю якого з самого дитинства випало нелегке випробування, загинув 7 лютого 2024 року у небі над Донеччиною. Він жив літаками та небом, любив та шанував свою родину, мав співчуття до кожної живої істоти.
Про це журналістці видання “ТРИБУН” розповів його батько Юрій Покусай. Ми не знайшли в собі сили редагувати та змінювати його розповідь, тому публікуємо її у форматі монологу – саме так читачам вдасться познайомитися з особистістю Владислава та сильним зв’язком між батьком та сином якнайкраще.
Я – військовослужбовець, на той час проходив службу в підрозділі Служби безпеки України в Луганській області. І там ось так по службі я дізнався про історію Владислава.
Все дуже просто: був скоєний злочин. Єдиний, хто лишився в живих – це Владик. У нього було поранення у ліву ніжку та під серцем. Його також намагались вбити. Але він вижив. Загинула мама, загинув його менший братик.
А мій Владюха, як він потім розповідав, ця маленька шестирічна дитина, прикинувся мертвим, щоб його не добили. І лежав просто в крові, а потім вийшов з помешкання і його вже відправили до лікарні. Коли я дізнався про цю історію, у мене виникло відразу бажання всиновити цю дитину. Мені хотілося закрити його від всього поганого, усього злого. Я оберігав його все моє життя як найбільшу цінність. Я казав йому, що Господь врятував його життя і подарував мені сина. І я дуже боявся його втратити.
Родина зустріла це рішення позитивно і правильно. По-іншому бути не могло. Рішення було прийняте миттєво, тому що дитину треба було забирати в родину. А далі я виховував понад двадцять років цього хлопчика. Він дійсно став мені сином, зараз без нього дуже важко.
Я зараз сиджу, дивлюсь на його фотографії, згадую, яким він був маленьким.
По-перше, це була така дитина – сонячний промінчик, бо коли я кудись по службі їздив, а потім повертався, він зустрічав мене з такою неймовірною радістю. Він відразу заплигував на руки, обіймав, цілував, “ой, мій тато приїхав, мій татусь, ти у мене найкращий”. Є такі діти, знаєте, і Влад був одним з них, у яких є унікальна можливість радіти будь-якому подарунку. Шоколадку йому привезеш – він так дякував, за все. По-друге, він був дуже жалісливим, мав дуже тонку натуру.
Коли він був маленьким, то якось влітку був у моїх батьків, у бабусі з дідусем в Харківській області та пішов гуляти і на луках знайшов козеня. Якраз пройшла злива і все навкруги було у воді. І це так його вразило, що та тваринка може потонути, що він зняв з себе сорочку, закутав те козеня і приніс його додому. Ось такою він був дитиною жалісливою.
Вчив я його водити машину з десяти років. І одного разу ми їхали ввечері, він був за кермом, я поруч. І він не помітив на дорозі їжачка, наїхав на нього, Влад сказав, що треба зупинитися, подивитися, може там йому допомогу треба надати. Їжачок, на жаль, загинув, і ви не уявляєте, яка у дитини була істерика. От настільки у нього ніжна душа була, він просто розплакався. Я його обійняв, намагався заспокоїти, а Влад тоді сказав, що більше за кермо не сяде. Ще й їжачка довелося похоронити.
Мені всі казали, що мені дуже пощастило з сином. Йому дуже легко давалось навчання у школі, був дуже розумненькою дитиною. Десь у віці 12-13 років він захопився авіамоделюванням, ми тоді жили на восьмому поверсі багатоповерхівки у Харкові, він тоді сказав, що хоче сам робити літаки зі стельової плитки. А наша родина у всьому його підтримувала.
“Хочу робити літаки з плитки” – все, ми їдемо в “Епіцентр”, накуповуємо там тієї плитки, клеїмо, влаштовуємо майстерню на балконі, він робить там ці літаки, запускає їх. І ми якось побачили, як вони літають, а внизу стоїть купа його друзів…
Це була дитина, яка могла закохати у себе все оточення. Наш день починався зі дзвінка у двері, за якими звично стояло хлопців чоловік п’ять.
– Добрий день, Владік вийде гуляти?
Все, Владька побіг гуляти. Така дитина була дуже талановита у всьому.
Коли він був у школі, всі сміялися, казали, що я був татом класу. Я був у батьківському комітеті. Влад каже – організуймо поїздку – все, ми організовуємо ту поїздку, якісь заходи. І так — усі шкільні роки…
А ще Владька був такою дитиною, яка дуже любила дарувати подарунки. У мене день народження 27 квітня, а відео датоване 25 квітня. Він мені там готував якийсь подарунок.
У нас була традиція, ми на Новий рік один одному робили подарунки, і всі це робили таємно, щоб ніхто не знав. І, уявіть, він увесь рік збирав кошти, щоб зробити подарунки всій родині – мені, мамі, бабусі, дідусю. І ми зараз дивимося на ці подарунки, наскільки у нього була витончена душа. Наприклад, він міг подарувати якусь статуетку дуже красиву. І як він радів, коли він дарував, а всі були здивовані цим подарунком – Влад казав, що йому можна навіть нічого не дарувати, головне, щоб він всім подарунки зробив.
А потім з такою радістю роздивлявся подарунки від кожного з нашої сім'ї! На Новий рік, який ми обов'язково зустрічали всією нашою великою родиною, тільки-но на годиннику було 12 година ночі – ми усі вітали один одного та бігли витягати зі своїх схованок подарунки один одному. Така традиція у нас була до останнього – з Новим, 2024 роком, Владя нам зателефонував та привітав рівно о 00:01.
Зазвичай батьки дуже контролюють те, як навчаються їхні діти. У нас була зовсім інша ситуація. Я навчання Владислава не контролював взагалі з п’ятого класу, він займався цим повністю сам. Був він у класі сьомому, я підійшов до його столу, дивлюся, а у нього така схема якась на півстіни, стоять оцінки, якісь написані простим олівцем, а якісь наведені ручкою. Влад пояснив:
– Через місяць закінчення семестру. Мені треба вийти на такі оцінки, від 8 до 12. Щоб ці оцінки отримати, мені треба по цьому предмету зробити скількись десяток, скількись вісімок. Підійшов до вчительки, дізнався, коли буде контрольна, яка буде тема, почав готуватися, і якщо здам, то отримаю потрібну оцінку.
Ви уявіть, дитина – семикласник.
А коли був в десятому вже класі, прийшов і сказав, що у нього дві новини – хороша і погана. Поганою новиною виявилося те, що я пів року не підписував його щоденник, класна керівниця була незадоволена. А хорошою – він розписався у щоденнику сам за мене, про що й сказав вчительці. Знаючи Влада – та була не проти.
Мій шлях в авіацію почався зі школи юних авіаторів при Харківському авіаційному загоні. І коли я про це розповів Владу, він запропонував з’їздити в аеропорт і дізнатися, чи діє та школа. Але, як виявилося, давним-давно вже тієї школи немає, наш викладач поїхав в Ізраїль на постійне місце проживання. Син засумував, сказав, що з радістю б займався у такій школі.
На той момент я літав в одному підрозділі, розповів про це нашим пілотам – мовляв, у нас у всіх діти приблизно одного віку, зробимо школу юних авіаторів для наших дітей на базі нашого підрозділу! Ідея усім сподобалась: як нашим пілотам, так і директору школи №155 м.Харкова Олександру Степановичу, в якій навчався Влад. Ну от ми і зробили, перший наш набір юних авіаторів був 20 вихованців.Тож шлях Влада в авіацію почався саме з нашого авіаційного навчального кадетського центру. Заняття проводили у школі, в якій Влад навчався. Спочатку просто теоретичне навчання, ми робили для них вимоги – всі, хто хочуть стати льотчиками, мають навчатися на оцінки 7 і вище. Ті, у кого оцінка нижче 7 – на аеродром не їдуть.
Потім Влад сказав, що діти хочуть, щоби у них також була форма, як у пілотів. Тож ми замовили їм льотні комбінезони, які були у нас самих.
Так наші діти і зростали — поруч з нами, на аеродромі. А потім Влад закінчив школу, вступив до ХНУПСу, а наш авіаційний навчальний кадетський центр продовжив працювати. Працює й зараз, на базі Цивільного Повітряного Патруля. Починаючи з 2008 року, за майже 17 років він став першою сходинкою до опанування професії пілота для багатьох хлопців та дівчат з Харкова. Так, нашим кадетом також був пілот МіГ-29, Герой України Андрій Пільщиков, на позивний “Джус”, легендарний “Привид Києва”.
Наші колишні вихованці - зараз бойові пілоти, літають на літаках та гелікоптерах МіГ-29, СУ-27, Су-24, Ан-26, СУ-25, Мі-8, Мі-24, опановують славнозвісний F-16. А перший раз вони усі здійснили свій перший політ у житті як наші кадети, у віці 12 років. Слід зазначити, що наші вихованці бували в усіх значущих авіаційних місцях в Україні, навіть кожен з вихованців побував у легендарному літаку Ан-225 “Мрія”. Наші іноземні партнери були відверто здивовані, коли дізнались про наш авіаційний навчальний кадетський центр. А з'явився він завдяки Владу та його закоханості в небо…
У нас доволі віруюча родина, ми з Владом завжди ходили до церкви і ставили свічечку за покійну його рідну маму та братика. І Влад до цього відносився дуже щемно. У нас було своє місце у церкві, куди ми підходили. У цій церкві була недільна школа, а влітку був православний табір, куди син їздив кожного року.
І найперша його нагорода, я зараз дивлюсь на неї – грамота “За врятоване життя”. Якийсь хлопчик шестирічний тонув, а Владька кинувся його рятувати і врятував. Вихователі казали, що перший, хто кинувся у воду був саме Владислав. Дуже пишався він цією грамотою.
Він ніколи не казав, що хоче бути льотчиком. Це якось так було органічно і зрозуміло, що коли виникло питання, коли вступати, ніяких обговорень навіть не було.
Закінчення школи, одинадцятий клас, я запитав:
– Що зі вступом?
– В ХНУПС, звичайно льотчиком.
– А якщо не вступиш?
– Вступлю на наступний рік.
– А якщо і на наступний рік не вийде?
– Піду в армію, після неї вступлю.
Він виріс зі мною на аеродромі. Навіть авто Влад вчився водити на злітно-посадковій смузі! Всі вихідні проводив зі мною там. Мені один товариш якось сказав, що мене неможливо уявити без Владьки поруч. Всі сміялися, що він мій перший заступник, так і було….
Він літав на пілотаж з інструкторами, хоча був маленькою дитиною. Влад виріс у цій атмосфері, і якщо для когось льотчики були чимось недосяжним, мовляв, такі серйозні дядьки, пілоти, то для нього вони були дядя Сергій, дядя Вова, дядя Коля. Він іншого для себе не уявляв, Влад дуже хотів бути таким, як я.
І виявилося, що він став набагато крутішим, ніж я. Знаєте, всі батьки хочуть найкращого для своїх дітей, щоб вони стали кращими, ніж ми. Так, у Влада це вийшло.
Коли син отримав паспорт, він сказав, що хотів би мати моє прізвище. Може, й варто було так зробити… Але ж у мене не було цілі змусити його забути про його минуле. Дитина прекрасно знала про те, що трапилося з його мамою, з братиком, з сім’єю. Хоча він дуже комплексував через те, що у нас були різні прізвища, хтось у нього здуру запитав: “це що, не твій рідний батько?”. То Влад цьому хлопцю ледь у горло не вчепився. Він сказав, що ріднішого батька у світі для нього не було… Якось я купив йому футболку з написом: "Найкраща дитина у світі". Для мене ж це дійсно була найкраща дитина у світі.
Коли син вступав, подзвонили з приймальної комісії і запитали, чи є у нього статус сироти. Як опікун дитини, я не отримував ніяких грошей, ніяких статусів, бо не хотів, щоб для малого це було травмуючим фактором. Все моє оточення знало, що він – мій син і крапка. Але цей статус сироти давав йому зайвий бал для вступу, конкурс був важким. Ми з ним тоді поїхали у Перевальськ на Луганщині, звідки він родом. Я дуже боявся, як він відреагує.
Ми зайшли в той будинок, в якому було скоєне вбивство, поїхали на цвинтар до його мами, постояли на могилці. І цей хлопчина, він у мене в одинадцятому класі був спортивний, ви уявляєте, у нього трапилася така істерика, як тоді, коли він у дитинстві задавив їжака. Істерика просто така, що він не міг йти – я його, як маленького, ніс на руках в машину….
Тож після закінчення школи він вступив до Харківського Національного університету Повітряних Сил, проходив курс молодого бійця. Зателефонував мені начальник курсу, сказав, що мене і в батьківський комітет курсу обрали. Таке відчуття було, наче син школу і не закінчував. Тоді я вже став “татом курсу”.
Потім згадую його перший самостійний політ на літаку в якості курсанта. Вони літали в Харківському аероклубі, виконували польоти на легких літаках, у нього був ХАЗ-30. На цей виліт приїхала вся наша сім’я – були поруч, Влад подзвонив, сказав, що його самостійно випускають. І от коли приїхали, пам’ятаю, як він злітав, а моя мама – бабуся Владика, молилась та хрестила услід літак Влада, як потім хлопці його у повітря підкидали, вітали.
Такий був у мене синуля. Не вірю, що був. Мені здається, що він десь на задачі. На якійсь точці працює.
Дуже за нього хвилювався у перший рік повномасштабної війни. Ще до початку вторгнення він перевівся до Чугуєва, хотів був ближче до рідних: жінки Анастасії та дочечки Мирослави. Він рано став батьком, у нього Мирославка народилась у 2016 році, коли Владя був на 4 курсі ХНУПСу. Перевівся він з 299 бригади тактичної авіації в навчальну авіаційну бригаду. Ту саму, яка тепер має його ім’я. Відверто скажу, як пілот я був проти – все ж таки бойова бригада, серйозна техніка… Але він перевівся. Напередодні великої війни ми планували зібратись нашою родиною у Харкові – у мого брата день народження у лютому, тож приїхали батьки.
Владя передзвонив мені 23 лютого 2022 року ввечері, ми якраз сиділи з нашими батьками. Сказав: “не зможу приїхати, завтра вранці виводимо з-під удару авіаційну техніку, починається…”.
Почалася війна, він вивів техніку, ракета прилетіла прямо на злітну смугу, коли він працював, ще одна ракета прилетіла на стоянку. Він відзвонився, сказав, що все в порядку, у мене аж від серця відлягло.
Потім син мені передзвонив, ми спілкувалися кожен день, повідомив, що загинули хлопці, з якими він служив – Олександр Щербаков, Олександр Корпан, Олександр Жибров, Геннадій Матуляк. І він сказав, що не може просто сидіти і навчати курсантів, коли гинуть його хлопці. Влад написав рапорт і добровільно повернувся у 299 бригаду. Він вийшов на відеозв’язок уже з кабіни штурмовика СУ-25 під час польоту.
Після початку повномасштабного вторгнення Влад залишався таким, яким і був. Таке саме миле дитя. Я зберігаю листування з ним, він щовечора писав мені “добраніч” і присилав смайлик котика.
Але водночас він, було видно, дуже сильно подорослішав, змужнів. Дуже сильно його вражало, коли гинули хлопці. Для нього це було морально важко.
Він щиро ненавидів росіян. Влад родом з Луганщини, і Харків досить русифіковане місто, тож з друзями він розмовляв російською, хоча в сім’ї ми розмовляли українською. А після початку повномасштабної війни син перейшов виключно на українську мову, для нього це було принципово і важливо, мова для нього мала значення.
Ми працювали деякий час з однієї точки — Владя в складі 299 ОБрТА, я — в складі окремого авіаційного загону. Він бачив, знав, де ми літали, дзвонив мені і таким дорослим голосом питав: “Папа, ну нащо ти це робиш? Ти що, не розумієш, що тебе зіб’ють? Мене завжди строїш, щоб я був обережним, а сам? Всі ракети на себе зібрав? Я бачив!”.
Десь тиждень у 2022 році я жив разом з ними. Я тоді приїхав на аеродром – тих хлопців, всю його бойову родину, багатьох з них я пам’ятаю ще курсантами. І всі вони літали на тому аеродромі, де базувався наш Цивільний Повітряний Патруль. На своєму літаку я, мабуть, тоді майже всіх курсантів перекатав. І Сашу Кукурбу, і Андрія Пільщикова, той, який привид Києва – він вперше, як я згадував, зі мною піднявся у повітря.
“Джус” прийшов на аеродром років у п’ятнадцять – такий хлопчина з фотоапаратом у камуфляжі. Сказав, що захоплюється авіацією, попросив пофотографувати. Бачу, що хлопчина закоханий у небо. Кажу йому: “Андрюха, хочеш політати?”. А літали ми тоді на літаку Х-32 Бекас харківського виробництва. Він сказав, що хоче. Ну я його і взяв до себе на літак, на якому ми тренувалися – і на тому літаку я його підняв у повітря. Бачу, малий загорівся, каже: “буду льотчиком”. Так він тоді й став нашим кадетом авіаційного навчального кадетського центру. Хто ж знав, що цей хлопчина – майбутній привид Києва?
До речі, коли Андрій загинув, я з ним спілкувався за годину до його смерті. Перший, хто мені сказав, що він загинув – це був мій син, мій Владик.
Коли загинув побратим Влада, майор Даня Мурашко, Герой України, я поїхав до хлопців, щоб і Влада, і всіх інших підтримати, бо це було дуже важко морально. І пам’ятаю, як приїхав, а багато хто з хлопців мене пам’ятають як “тато курсу”. Ми тоді з сином поїхали в магазин, закупили продуктів, а я тоді на всіх приготував шаурму, для всіх-всіх-всіх хлопчиків підрозділу. Дуже захотів тоді зробити їм усім щось приємне, трішечки їх відволікти від війни…
Такі хлопчики, наші маленькі дітки, які дуже швидко стали дорослими, зараз поруч з нами стали в один стрій, захищають нашу Батьківщину. І, на жаль, ми втрачаємо наших дітей.
Влад знав моє ставлення до його роботи, як ми хвилюємося за нього. Про якісь небезпечні ситуації він не розповідав, він завжди казав: “папа, ти у мене директор паніки”. Але коли перевівся, подзвонив мені і таким радісним голосом сказав:
– А знаєш що? А ти вже з паном майором розмовляєш!
А потім почалася бойова робота – отримав Орден за Мужність, потім другий, а потім ще й третій. Я тоді, знаєте, дуже пишався сином і таємно дуже хвилювався за нього. Як кажуть, щоб не зглазити, не дай Бог. Три ордени за мужність! А потім — орден Богдана Хмельницького третього ступеня, потім другого, потім першого ступеня! Три ордени За мужність і три ордени Богдана Хмельницького, повний кавалер! Тоді дивлюся – уже в Вікіпедії про нього стаття з’явилася – “майор Владислав Риков”. Достроково звання підполковник, у 28 років! У нього був позивний “Magic”, через його віртуозний стиль пілотування. Холодна зброя від Головнокомандувача ЗСУ, двічі — нагородна вогнепальна зброя! Нагородний годинник, а за два тижні до загибелі його нагородили орденом Юрія Переможця від Православної церкви України.
Я не знав цього, але хлопці розповіли: на бригаду прийшов орден від Православної Церкви України, і постало питання, кому його вручити? Треба обрати найбільш гідного з кандидатів, який відповідає, так сказати, вимогам церкви: справедливий, чуйний, добрий, православний християнин. Вони вирішили провести таємне голосування, хто гідний цієї нагороди? Уявіть собі, всі до одного написали прізвище і ім’я мого сина – Владислава Рикова. Така він неймовірна людина.
У Влада була його власна традиція, він завжди перед вильотом викурював цигарку, хлопці-техніки йому для цього навіть стільчик з ящиків з-під боєприпасів збили. Потім мені цей стільчик передали, він зараз у мене.
У льотчиків є традиція – не питати про кількість бойових вильотів. Ми всі дуже забобонні люди, я також не розповідаю. І у Влада боявся питати. Чому? Щоб наступний не став останнім.
Тому про ту кількість бойових вильотів і кількість знищених росіян ми дізналися вже тоді, коли Влад загинув.
Все було дуже просто. В цей день у мене була ротація з тієї точки, на якій я працював. Я повернувся у Харків, моєму татові якраз зробили операцію, ми забирали його з лікарні п’ятого лютого, а з Владиком я розмовляв четвертого. Мабуть, хвилин сорок, якщо не більше – про все, він якраз перенавчався на інший тип озброєння, про простуду, якою перехворіли його дівчатка — Настя та Мирослава, про онучку, просто розмовляли про все-все-все. Знаєте, зараз думаю, що він ніби прощався зі мною. П’ятого лютого забрали тата, ми з Владом спілкувалися повідомленнями.
Сьомого лютого вранці я прокинувся, все було спокійно, не було ніякого передчуття, написав йому “доброго ранку”, він мені відповів.
Ми сіли снідати, це було близько одинадцятої години ранку. Була вся сім’я. І дзвонить телефон, дивлюся: командир Влада, Ростислав Лазаренко. У той момент щось йокнуло, взяв на автоматі і відійшов в іншу кімнату. І перші слова, які почув: “Борисович, Влада збили”.
– Як, де це трапилось?
– В районі Курахового.
– Вижив?
– Ще не знаю, ведений ще не повернувся. Я наберу.
Почули це мої батьки, тато і мама, вся родина – ви не уявляєте, що відбувалося. Істерика була у всіх. Я тоді не міг усвідомити, що я втратив сина. Реально не міг усвідомити цього. Десять хвилин очікування, знову дзвонить Ростик: “Не вижив”.
Дивлюся на телефон, а мені приходить повідомлення від сина. Аварійне повідомлення від айфона – “я потрапив в аварію”, згенероване автоматично. О 10:52, коли він вже загинув. Я почав одразу телефонувати на його телефон, виклик йшов, але… Смутно все пам’ятаю, як у тумані.
Далі зібрався, сів у машину, поїхав на точку, сказав, що хочу зустріти сина. Коли приїхав, сказали, що він уже в морзі у Дніпрі. Мене не хотіли пропускати, мовляв, тіло у поганому стані. Я сказав: “та йдіть ви всі… це – моя дитина, я хочу побути з ним”. Відкрили двері, викотили цей візок, на ньому лежав великий чорний пакет. Я його розстебнув, і там був мій синочок. Мій Владя. Моя найкраща дитина у світі..
Отак це було.
Потім я подзвонив додому, стоячи прямо біля Владика. Увімкнув гучний зв’язок, ми прочитали молитву над ним. Як у дитинстві. Коли він хворів, він завжди любив, щоб я тримав його ручку, а він казав, що буде швидше одужувати через це… От я точно так тримав його ручку, але чуда не трапилось. Я зняв його бойові шеврони, пішов до директора морга і попросив, щоб вони зробили все можливе, аби поховати його у формі, щоб він був як льотчик – у комбінезоні. І вони його дійсно одягнули.
Через півтора місяця після загибелі Владислава помер мій тато. Він не зміг цього витримати, для нього це була дуже велика втрата. Батько також був полковником у відставці, йому було лише 71 роки.
Як рік минув? Як в тумані. Тепер літаю за себе і за сина. І випалюю цю мразоту, і буду нищити їх стільки, скільки й житиму. Отак рік і минув – у боротьбі. Гордість і сум – те, що я відчував.
Мене трошки тригерить, коли кажуть – це ж не рідний ваш син.
Золоту зірку Героя сім’ї вручали якраз в той день, коли помер мій тато. Я запитав: “а чого ж про вручення не повідомили?”. І один відповідальний офіцер на автоматі відповів: “ну ми подумали-порадились, це ж не ваш рідний син”. Потім вибачився і каже: “Хоча я все розумію…” Різні люди є, по-різному усе оцінюють.
Дуже сумно, я не знаю, як далі. Протягом цього року я намагаюся звикнути жити без сина і без тата. Коли кажуть, що час лікує – нічого він не лікує. У мене досі стоїть сумка з його речами, я не наважуюсь її розібрати. У нас є група з родичами льотчиків з 299 бригади, які загинули. Я розумію прекрасно, що не тільки у мене таке горе. У всієї країни таке горе. Але коли загинув Владька, загинув увесь мій всесвіт.
Жодного разу він мені не наснився дорослим. Завжди уві сні приходить отією малою дитиною. Може, то через моє відношення до нього, як до маленького. Чомусь згадуються всі події, коли Владюнька був маленький.
У нього лишилася маленька доця Мирослава, яку він любив безмежно. От, мабуть, так, як я його любив, він так любив доню. Я коли приїжджаю до Мирослави, починаю з нею гратися, відчуваю інтонацію Влада, її стиль спілкування сильно нагадує його.
Зараз я літаю з маркером. Чому? На всіх авіаційних бомбах, на всьому озброєнні я пишу цим виродкам “За сина Влада, за батька Бориса”. За наше зруйноване щастя, за наші зруйновані долі.
Читайте також: “Моя мрія – звільнити Брянку”, – військовослужбовець Михайло Лукашенко
