25-річний Іван Артюх — з Сіверськодонецька Луганської області, боронив Україну у складі бригади "Лють". Навесні 2024 року на Донеччині під час виконання бойового завдання отримав поранення і втратив ногу: російські військові скинули з дрона гранату.
Історію Івана Артюха розповіло Суспільне.
Іван був у важкому стані та боровся за життя. Допомогла та й зараз допомагає, каже, — підтримка родини. Чоловік постійно тренується, грає у ампфутбол та виховує дворічну доньку. За звитяжність у боях Іван нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
У рідному місті Іван здобув вищу освіту і працював за фахом — слідчим. Коли почалось повномасштабне вторгнення, доєднався до батальйону "Луганськ-1".
Спершу воював на Луганщині, потім брав участь у деокупації Харківщини, боронив Донеччину. Там неподалік Часового Яру у квітні 2024 року дістав поранення.
"Коли з дрона йде "скид", то ти не маєш тієї навіть секунди зреагувати, тому я теж не встиг. Одразу здетонувала вона, я зрозумів, що я "300". Два дні я лежав ще у мене нога там щось бовталася. Вони кожного дня приходили, чіпали великий палець і казали: "Ти щось відчуваєш". Але я вже нічого не відчував ногою", — згадує Іван.
Через інфекцію вже після ампутації, каже Іван, було з півтора десятка операцій під загальним наркозом. Та як тільки з'явились сили, почав шукати можливості повернутися до спорту, без якого не уявляє свого життя. Так потрапив до команди з ампфутболу "Шахтар Сталеві".
"Коли я грав у футбол у дитинстві з друзями, то я завжди більш технічні дії виконував правою ногою вочевидь, тому що вона у мене основна. Мені треба пристосуватися до того, що це тільки ліва нога, це незвичні рухи якісь. І треба так натренуватися та адаптуватися так, щоб ліва нога дозволяла мені робити те, що я робив, наприклад, до поранення правою ногою", — пояснює Іван.
Готується Іван розпочати кар'єру вчителя: викладатиме школярам патріотичне виховання. Його опора і підтримка — дружина Яна, з якою разом навчалися в університеті, та дворічна донька Таїсія. З ними, каже хлопець, його життя залишається не менш насиченим і щасливим, ніж до поранення.
"У мене є родина, дружина, дитина. З ними я ще до повномасштабного вторгнення. Вони мене на кожному етапі підтримували. І мені нормально. У мене все вже у житті, я всього досяг".
