Вона вистояла завдяки людям поруч – родині, друзям, лікарям і зовсім незнайомим, які збирали для неї кров, тримали за руки й не давали впасти у відчай. Сьогодні Оксана сама стає для інших тією, хто простягає руку, коли світ валиться, і доводить: все можна подолати, якщо ти цього прагнеш.
У 2014 році життя Оксани Нежальської ледь не обірвалося внаслідок вибуху. Вчителька з Луганщини везла продукти у віддалене село, коли її авто підірвалося біля залізничного переїзду. Подруга загинула, Оксана втратила ноги. Вона пройшла крізь штучну кому, десятки операцій і реабілітацію, переїхала з рідного Донбасу до Львова – і зуміла почати з нуля. Не як жертва, а як жінка, яка знайшла в собі нову силу й тепер ділиться нею з іншими.
– Ви були серед тих, хто одразу кинувся допомагати іншим, коли 11 років тому на Луганщину прийшла війна. Що змусило вас сісти за кермо і поїхати, коли всі боялися вийти з дому?
– Усе почалося влітку 2014-го, ми жили тоді у Іванівці Антрацитівського району. Навкруги панувала анархія. Зарплати та пенсії перестали виплачувати, з магазинів зникли продукти першої необхідності, довкола – порожнеча і невідомі озброєні люди. По роботі я стикалася зі старенькими людьми у віддалених селах: без магазинів, без ліків, без світла і зв’язку – і намагалася їм допомагати. Усі лякали – мовляв, навкруги бойовики – у тебе заберуть машину, жінці за кермом небезпечно. Але я не могла покинути тих людей на призволяще. Просто сідала за кермо і їхала. Страх зникав, коли бачила їхні вдячні перелякані очі.
– Яким було ваше життя до цього, чим ви займалися на той момент?
– Я народилася на Луганщині, працювала вчителькою початкових класів, вела гуртки з екології та валеології, очолювала профком. А ще мала маленький бізнес – виїзну торгівлю. По вихідних їздила у віддалені села, де не було магазинів, привозила продукти і найнеобхідніші речі. Люди мене дуже чекали. Голова сільради просила не кидати ті села. «Вони без тебе пропадуть», – пам’ятаю її слова. І я не могла інакше, хоча мені теж було моторошно від того, що діялося навкруги. Не тому, що це була робота, а тому, що мені було шкода цих бабусь і дідусів, які лишилися самі.
– Як на практиці виглядали ваші поїздки у той час, коли вже почалися бої?
– Ми їздили за продуктами через блокпости – у Краматорськ, навіть у Харків. Бували моменти, коли поруч проїжджали танки, а над головою свистіли кулі. Але тоді це не здавалося страшним – мабуть, нас тримали ентузіазм і віра, що все скоро стабілізується. Я не думала про себе, головне було допомогти тим людям, що нам довірилися. У нас у селищах не було навіть зв’язку та електрики – я забирала телефони і вдома заряджала, купувала ліки, розвозила. Люди знали, що якщо приїжджаю я – значить, буде хоч трохи життя.
– Аж допоки все раптово змінилося…
– Так, це було 23 серпня, напередодні Дня Незалежності. Ми зібралися везти продукти в село Ковпакове. Білий «Мерседес-транзит» було видно здалеку і нас у районі всі добре знали. Я взяла з собою зятя Сашу – він був за кермом, і Лєну – мою подругу з того села. Перед залізничним переїздом нас зупинили військові, перевірили документи: «Знаємо, куди ви їдете – туди й назад, сорок хвилин вистачить». Ми так і планували.
– Ви пам’ятаєте сам момент вибуху?
– Пам’ятаю тільки білий спалах, який летів у нашу сторону. Наче сонце впало з неба. Я не вважаю, що це була міна, скоріше – постріл. Але хто зараз вже розбере… А потім – тиша. Коли отямилася, вже була в лікарні п’яту добу. Мені сказали, що ми підірвалися біля залізничного переїзду. Лєні відірвало ноги – її навіть ховали у закритій труні… Мені одну ногу відірвало, другу дуже сильно пошкодило. Сашу хвилею викинуло через лобове скло, але він залишився живий.
– Як вам взагалі вдалося вижити після такої трагедії, у таких умовах?
– Мені допомогли люди. Абсолютно різні, з мого села і зовсім незнайомі. Я втратила дуже багато крові і лікарі прогнозували летальний кінець. Коли я була в комі, мама буквально ходила по вулицях і просила здати кров, адже я маю рідкісну групу з негативним резус-фактором. І люди прийшли. Батько з донькою – дівчинка в нас у школі працювала, обидва здали кров. Хтось підвіз, хтось допоміг домовитися з переливанням, хтось просто тримав маму за руку. Лікар у надскладних умовах районної лікарні під час загострення бойових дій шив моє обличчя, рятував руку, лікував опіки, збирав мене буквально по частинах. А ще була донька – їй було тоді двадцять один. Вони з мамою по черзі доглядали за мною у лікарні, коли я вже прийшла до тями. Думаю, саме вони втримали мене на цьому світі.
– Хто допоміг вам виїхати з тоді вже окупованої території і як це взагалі було можливо у вашому стані?
Допомогли хлопці-волонтери з Харкова, які погодилися вивезти мене з лікарні в Антрациті. Приїхали бусом, поклали просто на ковдру на підлозі, бо на ношах не виходило, і повезли. Без них я б, можливо, так і лишилася там. Далі були операції, апарати, нескінченні перев’язки й біль. Дуже допомогли професор Зайцев та медсестри – я досі пам’ятаю, як вони заходили навіть у вихідні, бо не могли залишити мене одну. Усе це тримало більше за будь-які ліки. Вже у Харкові мені ампутували другу ногу. Після стабілізації мене перевели до Інституту протезування. Досі пам’ятаю турботу протезиста Сергія та медсестри Наталії, які надзвичайними зусиллями вперше після вибуху «поставили мене на ноги».
– Як проходила реабілітація?
– Це був дуже довгий шлях. Мене вчили сидіти, потім вставати, потім ходити на протезах. Кожен сантиметр – як марафон. Дуже допомогли мої друзі Сергій та його дружина Наталія, які знайшли волонтерів мені на допомогу. Так сталося, що поруч завжди були люди, які вірили в мене навіть тоді, коли я сама не вірила. Після Харкова я потрапила до центру протезування «Галичина» на Львівщині. Потім була реабілітація у Словаччині та школа ходіння в Австрії.
Спочатку важко було не тільки фізично, а й морально. Бо в Україні, на жаль, люди з інвалідністю часто опиняються в ізоляції. Зазвичай немає доступу навіть до елементарних речей – пандусів, транспорту, лікарів. Але найгірше – не це, а погляди. Тебе або жаліють, або не помічають. І коли ти щойно вижив, коли ледве зібрав себе, дуже важко щодня доводити, що ти не «зламаний», а просто інший.
– Що допомогло не втратити віру в себе?
– Не падати духом – це найголовніше. І не шукати жалості. Бо коли тебе починають жаліти, стає ще гірше.
Я завжди намагаюся зустрічати людей з усмішкою і відкритим серцем – і вони це відчувають. Якось у 2015 чи 2016 році у Львові на виставці я випадково зустріла волонтерку Олену Розсказову з Харкова. Вона потім сказала мені: «Коли я побачила твої усміхнені очі, я більше нічого не бачила – ні твого візка, ні інвалідності. Лише людину, яка щиро радіє зустрічі».
Це для мене дуже важливо. Я знаю, що покладатися треба насамперед на себе, але й допомогу від людей треба вміти приймати. І просити її – не соромлячись. Я з тих, хто може прямо сказати: «Допоможіть мені, будь ласка». І мені ніколи не відмовляли.
– Де ви зараз живете і працюєте?
– Працюю з молоддю з інвалідністю у Центрі соціальних послуг та реабілітації «Джерело» у Львові. Там я вперше побачила, що підтримка може бути не про жалість, а про гідність. Як із дітьми та молоддю з інвалідністю працюють не з жалем, а з вірою в їхні можливості. І зрозуміла, що хочу робити те саме – щоб інші не почувалися самотніми і «зайвими», як часто буває в нашому суспільстві.
Бо найбільша проблема – це не протези, не відсутність транспорту, навіть не брак грошей. Найбільша проблема – це самотність. Коли людина після травми залишається одна, без підтримки і без голосу. І дуже важливо, щоб ми це змінювали.
– Із початком повномасштабної війни для вас щось змінилося?
–Коли почалася повномасштабна війна, на третьому поверсі центру облаштували щось на зразок хостелу. І почали приймати людей з інвалідністю – з Бучі, з Гостомеля, з Маріуполя, з Донецької області.
Часто приймали просто переселенців, яким було ніде переночувати. Вони приїжджали з-під обстрілів, перелякані, закриті. Їм було страшно навіть просто зайти до кімнати. Іноді мене закликали на допомогу – і я виходила до них: у візку, без ніг – і вони заспокоювалися. Я могла з ними поплакати, бо знаю, що вони відчувають. Я ж через усе це вже пройшла. І ми починали потроху повертати їх до реальності…
– Ви подарували писанку Анджеліні Джолі. Як це сталося?
– Вона приїжджала із благодійною місією до Україні і відвідала, у тому числі, наш центр. Привезла подарунки для діточок з інвалідністю, спілкувалася з усіма. Я трохи розповіла свою історію, ми навіть обнялися, поплакали. Усе було дуже душевно. Ми хотіли їй подарувати щось на згадку про нас, про нашу зустріч. Вона взяла маленьку дерев’яну пташку у кольорах нашого прапору – як символ.
І тут мене наче осяяло, адже я мала писанку теж у жовто-блакитних кольорах – хоч я її не робила спеціально для цього заходу. І ми їй також подарували цю писанку. «Найкращий подарунок для мене – це те, що я зустріла ваш дружній колектив і побачила все це», – запам’яталися мені тоді її слова. Ми сфотографувалися – і все вийшло так щиро, тепло, по-людськи.
– Чи держава підтримує вас як людину, що постраждала від війни?
– Ні. У мене немає жодного статусу – ні як людини з інвалідністю внаслідок війни, ні як постраждалої. «Побутова травма» в епікризі. Хоча я втратила ноги саме через бойові дії. Тому жодних виплат чи пільг від держави я не маю – усе тягнули самі: мама, донька, друзі, лікарі, волонтери. Усе, чого я досягла, – це завдяки людям, а не завдяки системі, адже за 10 років боротьби не маю ані гідної пенсії, ані житла і продовжую поневіряння реабілітаційними центрами та гуртожитками. І саме тому я вважаю, що нам необхідно залучати тих, хто пройшов через таке, до розробки змін та реформ – щоб більше ніхто не залишався наодинці зі своїм болем та своїми проблемами.
– Часто кажуть, що саме ті, хто пережив війну, найкраще розуміють, що треба змінювати?
– Звісно, адже ми з середини бачимо, що спрацювало, а що – ні. Знаємо, чого не можна допустити знову. Ми знаємо, як важливо не залишати людину саму з її болем. Досвід таких жінок, як я, які пережили біду, але продовжують займати активну життєву позицію, може бути корисний не для формальності, а щоб нагадувати: за кожною цифрою в звіті стоїть живе життя.
І ще – щоб змінювати ставлення. Бо поки суспільство сприймає нас як «трагедії», а не як людей, нічого не зміниться. Нам потрібна не жалість – нам потрібна рівність. А тим, хто складає руки і ставить на собі хрест, просто хочу привести свій приклад. У 42 роки я втратила ноги. Після цього я стала на протези та пішла далі. Я побачила Париж і доторкнулася до океану. І це – тільки початок!
Інтервʼю створено в межах співпраці з Українським жіночим фондом за підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади і за сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики
