Історія Ірини Сельницької – це історія тисяч жінок, які, пройшовши через вимушене переселення, втрату близьких і випробування війною, приходять до громадської діяльності. Їхній досвід болю перетворюється на ресурс для суспільства: вони створюють простори підтримки, документальні театри, адвокаційні кампанії, відстоюють пам’ять про загиблих і право на гідне життя для тих, хто залишився. Саме такі приклади доводять: жіночий активізм у час війни – це не лише про допомогу іншим, а й про відновлення власної сили та творення нових смислів для громади.
–Пані Ірино, часто кажуть: «ніхто краще не зрозуміє, ніж той, хто сам пережив». Наскільки мені відомо, ви - двічі переселенка, яка пережила втрату чоловіка внаслідок російської агресії. Як цей особистий шлях сформував ваше рішення працювати з іншими людьми, які постраждали від війни?
–До Лисичанська, куди я перемістилася з родиною після окупації у 2014 році рідного Первомайська (перейменовано на Сокологірськ), я займалася бізнесом і громадська діяльність була достатньо далека від мене. Оговтавшись трошки від вимушеного переміщення, я почала думати про відновлення діяльності, адже не могла сидіти на місці (підприємці мене зрозуміють). Але коштів не вистачало, рахунки були заблоковані і треба було шукати якусь фінансову допомогу. У Інтернеті я натрапила на конкурс від ПРООН щодо фінансування на відновлення бізнесу. Так у Лисичанську народилося кафе-коворкінг «Капітошка».
Це був соціальний бізнес. На той момент соціальне підприємництво не було таким розвинутим, як зараз. Тим більше, що лінія зіткнення – не найкраще місце для бізнесу, тому через деякий час він закрився з цілком зрозумілих причин. Пропрацювали ми трошки більше року, але в ході роботи я познайомилася з багатьма людьми. Наше кафе стало певним осередком активності і дало мені поштовх до відновлення громадської діяльності, якою я займалася ще у студентські роки.
Ми почали гуртуватися і допомагати усім, хто цього потребував: особи з інвалідністю, ВПО, діти. Я усвідомила, що допомагаючи іншим – допомагаю собі. Я намагалася передати досвід, щоб люди дивилися і не повторювали тих помилок, яких я робила.
Далі був вже 22-й рік, знову переїзди – і тепер болюча втрата у родині. І знову я проводжу ту громадську діяльність, допомагаючи людям. Я цим відволікаюся від всього того, що навалилося на мене особисто.
Десь у 2019 році в нас був спільний проєкт з німцями. І до мене підійшов представник Німеччина і задав те ж саме питання. Я йому розповіла цю історію. Натомість він відповів: а ви знаєте, що Берлінська стіна впала саме 3 жовтня? Тоді ми ще більше переконалися, що назву обрали правильно.
–Зараз ви очолюєте громадську організацію «Міст 3.10» і нині представляєте Луганську область у Раді родин загиблих. Що означає «3.10» у назві? Це якийсь символізм?
–Насправді відповідь дуже проста. Ще коли працював у Лисичанську наш коворкінг «Капітошка», то вже була ідея якось організаційно згуртувати нас, переселенців. Ми зібралися колом однодумців, вже розуміючи, що нам треба для цього створювати громадську спілку. Коли дійшли до питання, як же її назвати – майже всі запропонували «МІСТ». Тобто об'єднання чогось, минулого з майбутнім і так далі. Основна ідея ж – об'єднання.
Але коли ми подивилися в реєстрі громадських організацій, то така ініціатива вже існувала. Тобто зареєструвати під цією назвою було неможливо. А збиралися ми 3 жовтня. І так виникла ідея додати «3.10». Так і вирішили.
Про іншу паралель ми дізналися пізніше, і вона реально дуже символічна. Десь у 2019 році в нас був спільний проєкт з німцями. І до мене підійшов представник Німеччина і задав те ж саме питання. Я йому розповіла цю історію. Натомість він відповів: а ви знаєте, що Берлінська стіна впала саме 3 жовтня? Тоді ми ще більше переконалися, що назву обрали правильно.
Ми допомагали гуманітаркою, особисто розмовляли з людьми, сприяли чим могли. За той період, з лютого 2022 по червень 2023 , нам вдалося допомогти близько двом тисячам людей…
–На чому зараз зосереджені ваші зусилля?
–Спочатку ми обрали собі вектор донесення людям інформацію про можливість захисту своїх прав саме через культуру. На основі нашої організації був створений майданчик документального театру, який діє дотепер. Ми створюємо п'єси на основі реальних подій, які збираємо, а потім перетворюємо на вистави. Так сталося, що в 2018 році я познайомилася з відомою драматургинею Іриною Гарець і з того часу ми співпрацюємо. Створюючи ці життєві п'єси і показуючи вистави людям ми намагаємося допомогти усім нам зрозуміти, як діяти далі.
Особисто я розповідала у своїй постановці про те, як «боролася» з пенсійним фондом. Як через рік нашої комунікації мені все ж вдалося довести свою правоту і установа підвищила пенсію моєму чоловіку. Це було обіграно художньо, дуже цікаво слухати. Не просто звичайні розмовні монологи, а з мистецькими моментами.
З 2022 року і дотепер ми також займаємося психосоціальною підтримкою переселенців, вже переїхавши в Червоноград Львівської області, він зараз називається Шептицький. Ми переїхали, релокувалися на самому початку вторгнення і одразу відновили свою діяльність. З Шептицького ми намагалися допомагати лисичанам, аж допоки місто не окупували росіяни у липні, і потім уже у Шептицькому вимушеним переселенцям з інших регіонів країни. Ми допомагали гуманітаркою, особисто розмовляли з людьми, сприяли чим могли. За той період, з лютого 2022 по червень 2023 , нам вдалося допомогти близько двом тисячам людей…
Приклад моєї діяльності, роботи нашої організації стає поштовхом для тих людей, які в чомусь сумніваються або бояться.
–Актори в цих виставах, де ви їх знаходите? Це ж не професійні актори, це такі ж люди, як і ми всі?
–Звісно. Це як різновид арт-терапії. Навколо багато людей, які хочуть розповісти свою історію, або поділитися своїм досвідом, щоб його розповіли через наш театральний майданчик. Це життєві історії цивільних і військових… Ще до 2022 року ми збирали ці сюжети. Військові нам просто розповідали, а втілювали це у п'єсу. Потім ще у нас була постановка на тему захисту довкілля, називалася «Голоцен». Це ми зробили разом з діточками, учнями шкіл Донеччини. Тобто намагаємося залучати до творчості молодь.
–Як ви думаєте, що суспільству дає досвід таких людей, як ви та ваші однодумці?
– Нажаль, не всі люди активні. Є така статистика, що всього 5% активних людей. Наскільки це вірно – я не знаю, але така статистика є. І якщо людина хоче чогось добитися або щось змінити, не знає з чого почати – наш досвід і наше бачення відкриті для них, можуть стати напрямком або підказкою. Приклад моєї діяльності, роботи нашої організації стає поштовхом для тих людей, які в чомусь сумніваються або бояться.
– Ви є членкинею дорадчого органу при Міністерстві ветеранів. Наскільки реально там враховують пропозиції родин?
–На жаль, це довгий та складний бюрократичний процес. Я намагалася впровадити День Пошани Родин загиблих Захисників на рівні держави. Ми збирали підписи, ініціювали петицію на сайті Президента. Це було ще у минулому році. Напевно, тоді ще не настав час суспільного усвідомлення і це було зарано. Але нам вдалося досягти того, що День Пошани Родин загиблих Захисників цього року вже впроваджено на рівні Шептицького. Вода точить каміння, тому продовжуємо роботу в цьому напрямку, крок за кроком.
Крім того, зараз Рада родин загиблих Захисників підтримала момент адвокаційної кампанії по землі. Ми направили до Мінветеранів листа з прохання розібратися в цьому. На що отримали відповідь- відписку, в якій не було ані порад, як нам діяти, ані чогось корисного. Просто відписка, відсилка до законів, які ми і так знаємо. Просто я не розумію таку позицію Мінвету. Я ще пропонувала змінити деякі закони в напрямку того, щоб пам'ять про загиблих була рівною. Результат поки мінімальний. Тому є, за що і з чим боротися.
– Що, на вашу думку, слід змінити, щоб участь людей із таким досвідом була не «для галочки», а справді впливала на рішення?
–Я не маю якогось «універсального рецепту». У своїй діяльності ми намагаємося використовувати інструмент адвокаційних компаній для відстоювання наших цінностей та бачення громадських інтересів. Зокрема, у Дніпрі є кладовище Краснопільське, де поховані наші Захисники – саме з Луганщини. І в тому числі ті, які не мали родин або їх сім’ї залишились на окупованих територіях. Їх могили стоять занедбані, деякі ще з 2014 року… І до того нікому немає діла, адже не зрозуміло, хто має цими могилами опікуватися. Просто це питання якось загубилося та затерлося у вирі війни.
Це питання я озвучила на першому брифінгу голови Луганської ОВА Олексія Харченка. Перший раз це було питання «в лоб» – він тільки заступив на свою посаду і ще не був обізнаний із ситуацією. І вже на другому брифінгу я питання це задала знову. Завчасно, щоб посадовці підготувалися.
Тому, що я не мовчу і кожен раз піднімаю це питання – то намітився прогрес у його вирішенні. Зі мною вже зв'язалися представники департаменту ЖКГ та Олеся Грановська з управління ветеранської політики. Вони розпочали складання реєстру цих могил аби забезпечити за ними догляд. І вже є перші кроки, і надія на те, що ці могили будуть упорядковані. Рівноправне встановлення пам'яті буде так, як має бути.
Багатьом «приїлася війна», хтось не відчув, хтось не бачив її. Це, напевно, страшне – коли зіштовхуєшся зі стіною нерозуміння, породженого байдужістю. Але і з цим можна і необхідно боротися.
– Чи є у вас ще якісь яскраві приклади, коли громада врахувала ваші рекомендації і це реально змінило життя людей?
–Звісно, ми проводимо багато адвокаційних робіт. Зокрема, адвокація зараз триває в напрямку ремонту дороги у Шептицькому. Дороги, якою мешканці громади проводжають в останню путь своїх Захисників. Це від самого початку моя ініціатива.
Ідея започаткування Дня Пошани Родин загиблих Захисників яка теж вже на рівні громади Шептицького впроваджується, бо міська рада вже прийняла це рішення. І ця ідея була від мене – переселенки, яка переїхала. Я думаю, що для місцевих – це важливий фактор того, що можна мовчати, а можна діяти. Буде складно, але ти можеш добитися змін.
Водночас, зараз триває адвокаційна кампанія щодо передачі гортожитку Міносвіти на баланс громади. Цей процес триває з 2018 року, однак завдяки нашій активності справа зрушилася з місця і є вже є рішення про передачу, вже підписуються документи.
Дуже важлива кампанія зараз триває за підтримки Ради родин загиблих Захисників при Мінветі щодо недопущення передачі в приватну власність землі у Берегівській громаді Закарпаття. Там дуже складний процес і треба відстояти цю землю. Там є звуження прав військових, прав родин загиблих на оздоровлення. Тобто не тільки через культуру, але і багато адвокаційних кампаній ми реалізуємо в рамках своєї громадської діяльності.
– Коли ми говоримо про безпеку, більшість уявляє фронт. Але ви працюєте з громадами. Які «невидимі небезпеки» відчувають переселенці, родини загиблих, люди з інвалідністю?
Знаєте, як на мене, це – байдужість. Байдужість з боку посадовців і людей, які на собі не відчули момент переселення. Взагалі, мені здається, момент війни відчутний у кожній громаді. Але саме близькість тої небезпеки, яка є в громадах на лінії фронту – це найстрашніше. Утім багатьом «приїлася війна», хтось не відчув, хтось не бачив її. Це, напевно, страшне – коли зіштовхуєшся зі стіною нерозуміння, породженого байдужістю. Але і з цим можна і необхідно боротися.
– Ми говоримо про відбудову. Але відбудова — це не лише стіни, а й безбар’єрність, доступність, можливість працювати і навчатися. Які проблеми ви бачите найгостріше?
–Окрім байдужості, я думаю, що не треба втрачати віру. Віру у все. У перемогу, у людяність, у те, що ми маємо змінюватися. Перемога буде за нами. Однак нам вже зараз треба готуватися до повернення військових до цивільного життя. Хлопців і дівчат, які безпосередньо були на війні, які багато бачили, багато пережили. Їм потрібна підтримка та допомога в повторну інтеграцію до мирного життя.. І це повинна бути система, державна політика, але в першу чергу треба готувати суспільство, тому що це дуже важливо. І про це треба вже зараз говорити і готуватися.
– Якщо б ви могли звернутися до родин, які зараз тільки переживають втрату, що б ви сказали їм у першу чергу?
–Біль втрати у кожної родини своя. Тут неможливо щось радити. Просто треба включатися в життя. Пам'ятати, що життя одне. При цьому, завжди пам'ятати про втрату, пам'ятати обов'язково. Тому що тільки сім'я може донести свою біль суспільству і зберегти пам'ять про загиблого Героя.
Головне розуміти і усвідомити, що ці Захисники і Захисниці, які загибли – вони загибли задля того, щоб життя тривало. Заради дітей, заради майбутнього.
Я спілкуюся з багатьма родинами, які мають втрату… Якщо вони включаються в роботу, допомагаючи іншим – вони допомагають, у першу чергу, собі. Це може бути тим містом, щоб повернутися до життя.
З стану скорботи нелегко вийти, тому що біль – вона нікуди не йде. Але я пам'ятаю, що мій чоловік загинув заради того, щоб я жила, щоб жили наші діти і онуки, було продовження і було майбутнє!
