Географія евакуації з прифронтових територій змінюється разом із інтенсивністю бойових дій, а Донеччина залишається одним із ключових напрямків виїзду цивільних. Водночас зростає навантаження на гуманітарні місії та загострюються дискусії довкола примусової евакуації дітей. Про те, як сьогодні організована адресна евакуація, з якими викликами стикаються команди і де правозахисники бачать потенційні ризики законодавчих новацій, кореспондентка ТРИБУН поговорила з евакуаційником Благодійного Фонду “Схід SOS” Романом Бугайовим та старшим юристом організації Ярославом Таранцем.
— З яких регіонів України ви зараз найчастіше здійснюєте евакуацію і як змінилася географія звернень за останні місяці? Звідки нині надходить найбільше заявок на евакуацію — які області та громади зокрема, і з чим ви пов’язуєте цю динаміку?
— Благодійний фонд “Схід SOS” здійснює адресну евакуацію за заявками на гарячу лінію організації. Під час звернення оператори фіксують інформацію про медичний стан людини, наявність у неї документів та можливості для подальшого розселення. Далі ми плануємо логістику — маршрут, безпекові умови, склад екіпажу для виїзду. Евакуаційна команда приїжджає безпосередньо під дім людини та допомагає з евакуацією. Самостійно приходити в певне місце не потрібно.
Також гуманітарні місії, які не мають броньованого транспорту, зокрема і БФ “Схід SOS”, працюють на так званій другій лінії евакуації, забираючи людей з точок стикування і доставляючи в транзитні центри в Донецькій, Дніпропетровській та Харківській областях.
Найчастіше зараз отримуємо заявки на евакуацію із Донецької області — з Дружківки, Краматорська, Слов’янська та наближених сіл. Фонд здійснює адресну евакуацію з тих громад, де це дозволяє безпекова ситуація (зокрема наразі зі Слов’янська, Краматорська та ближніх сіл), тоді як, наприклад, із Дружківки евакуація відбувається у форматі другої лінії.
Також рятуємо людей із Дніпропетровської області, зокрема сіл: Покровське, Левадне, Дебальцеве, Зелений Гай та інших. Крім того, в січні місяці ми розгорнули евакуацію із прифронтових громад Запорізької області, а саме отримували заявки із cіл: Новомиколаївка, Таврійське, Терсянка, Київське, Софіївка та міста Вільнянськ. У лютому отримували заявки з Херсонщини, зокрема з села Коханівка та міста Херсон.
Люди активніше виїжджають, коли війська РФ активніше починають обстрілювати цивільне населення та знищувати критичну інфраструктуру. Наприклад, суттєвий сплеск евакуації на Донеччині відбувся після того, як 30 січня Донецькоблгаз повідомив про обстріл магістрального газопроводу в Краматорському районі. Люди виїжджали в найхолодніший місяць зими через відсутність електропостачання й тепла.
Російська армія прицільно обстрілює цивільну інфраструктуру керованими авіабомбами, застосовує FPV та інші ударні дрони, зокрема на оптоволокні, проти мирного населення. Такі атаки створюють пряму загрозу життю людей і стають однією з ключових причин, через які мешканці ухвалюють рішення про виїзд.
Постійні обстріли, рух лінії фронту, руйнування доріг і мостів змушують команду оперативно коригувати маршрути та працювати в умовах підвищеного ризику. Кожен виїзд потребує ретельного планування: враховується інтенсивність обстрілів, доступність населеного пункту та можливість безпечного доїзду екіпажу безпосередньо до оселі людини.
Станом на зараз потік евакуації стабільний – через кожен транзитний центр проходить близько 100 людей на день. Благодійний фонд “Схід SOS” проводить інформування про можливість евакуації у прифронтових громадах у співпраці з місцевою владою та поліцією, щоб діяти злагоджено й безпечно. Команди працюють безпосередньо з мешканцями: пояснюють маршрути виїзду, умови розміщення, доступну підтримку та подальші кроки після переїзду.
Частина заявок на евакуацію надходить на гарячу лінію саме з населених пунктів, де проводиться таке інформування: коли людина розуміє, куди їхати і на яку допомогу може розраховувати, вона наважується на евакуацію вчасно.
— Чи змінилася поведінка людей у прифронтових громадах: чи стали вони охочіше погоджуватися на виїзд, чи навпаки — зростає кількість відмов?
— Ми здійснюємо саме адресну евакуацію за зверненнями на гарячу лінію. Тобто людина ухвалює рішення про виїзд ще до того, як ми плануємо маршрут і надсилаємо екіпаж. Тому випадки відмов трапляються вкрай рідко — це добровільна евакуація, і ми працюємо лише з тими, хто вже готовий виїжджати.
Загалом можна сказати, що рішення про евакуацію найчастіше пов’язане з погіршенням безпекової ситуації: посиленням обстрілів, руйнуванням житла або критичної інфраструктури, відсутністю світла, тепла й базових послуг. У таких умовах люди вимушені ухвалювати рішення про виїзд.
Водночас частина населення залишається до останнього — через прив’язаність до дому, господарства чи рідних, за якими доглядають. Також великою проблемою є питання розселення самотніх людей старшого віку та з інвалідністю після евакуації.
Ці люди самостійно не можуть виїхати з небезпеки та потребують стаціонарного догляду після переїзду до більш безпечного місця. Непоодинокі випадки, коли до виїзду вони жили самостійно, ними опікувалися соціальні працівники чи сусіди. Проте через тривалу відсутність доступу до медичних послуг у прифронті, а також пережитий стрес, часто – поранення внаслідок обстрілів або загострення хронічних хвороб, пережиті інсульти, стрімкий розвиток деменції, погіршення зору та слуху, стан цих людей різко погіршується і вони втрачають самостійність.
Державний механізм розселення евакуйованих до МТП не підходить для людей, що несамозарадні. Сьогодні БФ “Схід SOS” є провідним фондом, який займається розселенням людей старшого віку та з інвалідністю, евакуйованих з Донецької, Запорізької, Херсонської та Дніпропетровської областей.
Від початку повномасштабного вторгнення наш фонд у співпраці з локальними партнерами облаштував чотири транзитні шелтери для евакуйованих у Харкові, Дніпрі та Запоріжжі.
Водночас потреба у таких центрах залишається актуальною і на сьогодні їх недостатньо, щоби забезпечити безперервну евакуацію та дати людям достатньо часу на пошук довгострокового варіанту проживання. У разі переповнення транзитних центрів це фактично призводить до призупинення евакуації представників найбільш вразливих категорій населення.
— Як ви оцінюєте ризики примусової евакуації дітей без супроводу батьків, про які говорять правозахисники після ухвалення Закону №4775-ІХ? Чи бачите потенційні проблеми на практиці?
— Перше, на чому важливо наголосити та підкреслити, — ми не виступаємо проти обов’язкової евакуації в примусовий спосіб як такої. В умовах активних бойових дій держава має право застосовувати виняткові заходи для захисту життя і безпеки людей, зорема дітей. Однак ми наполягаємо, що такі заходи повинні бути чітко, детально й недвозначно врегульовані на кожному етапі реалізації. Від підстав і процедури прийняття рішення до гарантій прав людей, механізмів реалізації, подальшого супроводу евакуйованих та відповідальності держави.
Читайте також за темою: Закон про примусову евакуацію: правозахисники закликають накласти вето.
Водночас ми бачимо у Законі № 4775-ІХ низку критичних ризиків, оскільки модель примусової евакуації дітей допускає їх переміщення без супроводу батьків і фактично створює умови для необґрунтованого розлучення сімей. Закон пов’язує відмову або неможливість супроводу з механізмом “відібрання” та подальшим ризиком звернення органу опіки до суду щодо позбавлення батьківських прав після спливу шести місяців у разі, якщо батьки або законні представники не звернулися з клопотанням про повернення дитини.
Крім того, в умовах обмеженої спроможності системи сімейних та наближених до сімейних форм виховання існує реальний ризик масової інституціалізації дітей. Фактичне переміщення дітей без супроводу батьків або законних представників створює ситуації, у яких діти можуть бути повторно переміщені, тривалий час залишатися без індивідуальної підтримки та належного представництва їхніх інтересів, а також наражатися на додаткові ризики для безпеки, психоемоційного стану та розвитку. За відсутності гарантованих механізмів оперативного возз’єднання сім’ї такі діти можуть бути фактично вилучені з родинного середовища та спрямовані до дитячих будинків, що посилює практику розлучення дітей із сім’ями не з мотивів захисту дитини, а внаслідок процедурних і організаційних рішень державних органів. Такий підхід суперечить державній політиці реформування системи догляду та підтримки дітей, спрямованій на деінституціалізацію та розвиток сімейних форм виховання, і не відповідає євроінтеграційним зобов’язанням України.
Окрема червона лінія — це відсутність визначення поняття “примус” і процедурних гарантій його застосування. Закон не встановлює чітких меж, умов, механізмів та оскарження, хоча на практиці реалізація норми відбуватиметься за участі поліції, яка має передбачені законом заходи примусу. Як правозахисна організація, ми наполягаємо на тому, що евакуація має здійснюватися без застосування сили і тим паче спеціальних засобів або зброї.
— На вашу думку, яким має бути баланс між необхідністю рятувати дітей із небезпечних територій і правом сім’ї залишатися разом під час евакуації?
— Баланс полягає не у виборі між безпекою дитини та сімейною єдністю, а в правильному юридичному налаштуванні механізму, який дозволяє забезпечити і те, і інше. Держава має безумовний обов’язок рятувати дітей із небезпечних територій, це випливає як із Конституції України, так і з міжнародних нормативно-правових актів. Але водночас і національне законодавство, і міжнародні стандарти виходять із презумпції збереження сімейної єдності. Варто наголосити, що переміщення дитини без батьків може бути лише винятком, а не правилом.
Тому ключовим принципом має бути: евакуація сім’ї, а не окремо дитини.
Другий елемент балансу — це належні умови після евакуації. Якщо держава не забезпечує доступ до житла, соціальних і медичних послуг, освіти та підтримки сім’ї, то примусове переміщення перетворюється на формальне “вивезення”, а не на реальний захист. Усунення причин, через які родини не хочуть евакуюватися (відсутність житла, роботи, підтримки), є частиною цього балансу. За 4 роки повномасштабної війни в умовах переміщення мільйонів людей всередині країни держава мала б пріоритетно займатися розбудовою системи не тільки тимчасового, але й соціального житла. Коли у родин із дітьми буде чітке розуміння, куди їхати і як жити на новому місці, вони добровільно ухвалюватимуть рішення про порятунок.
І третє — це пропорційність і правова визначеність. Будь-який примусовий захід має бути чітко врегульований, із визначенням меж, процедур і гарантій оскарження. Саме так можна досягти балансу: захищаючи життя дітей, не руйнувати сім’ї там, де цього можна уникнути, і не перетворювати механізм безпеки на інструмент надмірного втручання в приватне життя.
Читайте також: Антидронові сітки над Слов'янськом: чому з'являються тільки зараз.
