Спортсменка з міста Рубіжне Руслана Кравченко прославляє Україну за кордоном. Вона взяла участь у змаганнях в Латвії та Польщі. За їх результатами виборола золоту медаль на відкритій першості з військово-спортивного багатоборства в Латвії та здобула чотири нагороди: три золота та одне срібло – на чемпіонаті світу з військово-спортивного багатоборства в Польщі.
Журналістка «Трибуну» поспілкувалася з дівчиною та дізналася про її спортивне життя, переїзд та мотивацію.
- В якому віці ти почала займатися спортом?
- Я почала займатися спортом у 6 років, зараз мені 17.
- Чому саме військово-спортивні єдиноборства?
- Спочатку мене хотіли віддати на танці чи гімнастику. Потім батьки замислились про військово-спортивні єдиноборства, тому що були переконані, що дівчинці треба вміти за себе постояти. Тато дізнався, куди краще піти тренуватися і таким чином я почала займатися спортом. Я вважаю, що у шість років дитина сама не може визначити, чим їй займатися, – це відповідальність батьків. Ніхто не думав, що я довго буду ходити на тренування. Навіть екіпіровку купили лише через півтора роки, коли я вже почала показувати результат.
- Розкажи про змагання, яке запам'яталося тобі найбільше?
- Насправді я пам'ятаю усі змагання починаючи з 6 років. Це дуже важливі моменти у моєму житті, тому щось забути просто неможливо. Момент, який запам'ятався мені найбільше, – це мої перші змагання. Це були перші два бої та перші перемоги. Мене тоді нагороди за найкращу техніку і мені аплодував увесь спортзал. Також дуже запам'яталися мої перші виїзні змагання у 7 років. Я була здивована, коли побачила величезну залу та багато людей. Тоді мене поставили спарингуватися з дівчинкою вище за мене на дві голови. Мені було 7, а їй – 11, різниця була катастрофічною, але без поразок немає перемог.
- Чи не було в тебе бажання залишити спорт?
- Років у 10 я хотіла кинути, бо було важко. Замість прогулянок із друзями я ходила на тренування. Це був важкий момент для мене. Знову ж таки – все залежить від батьків. Мені не дали зробити помилки, за що я дуже вдячна. Коли минув цей момент, я просто «летіла» на тренування.
- Пригадай ранок 24-го лютого, за яких обставин ти дізналася, що в Україні розпочалася повномасштабна війна?
- Я дізналася, мабуть, як і всі, зі звернення нашого Президента. Але тоді просто не розуміла, наскільки це страшно та жахливо. У мене навіть залишилося відео, де я кажу, що сьогодні – перший день війни, але тоді ще не так серйозно це сприймала.
- Чи відчуваєш ти підтримку від людей в Латвії. Що вони думають про події в Україні?
- Чесно кажучи, я вражена тим, як Латвія, маленька країна, допомагає Україні. За цей рік я побувала у різних країнах, але ніде не бачила стільки прапорів України, як тут. Вони висять буквально на кожному другому домі. Я дуже вдячна латишам за таку підтримку. Щодо людей, які мене зараз оточують, – усі підтримують Україну, всі співчувають. Багато людей допомагають нам. Дуже дякую за це. Раніше я навіть не могла подумати, що звичайні люди, яких я майже не знаю, будуть мені так допомагати. Не думала також, що взагалі ця поміч мені буде потрібна.
- Як ти змінилася за цей рік?
- Я дуже змінилася, бо раптово мені прийшлося подорослішати. Трохи більше року тому я ще жила безтурботним життям, де все, як мені тоді здавалося, повинно бути легше та радісніше. До 24 лютого я була щасливою, радісною та безтурботною. У мене було багато планів на майбутнє і в моїй голові це виглядало зовсім інакше, ніж зараз. Я стала нечасто посміхатися, мені важко дивитися на, те як складно моїй родині «підніматися з колін». Раніше в нас був свій дім, бізнес. А тепер немає нічого. Я стала цінувати їжу, воду, навіть повітря … Це так страшно. Тепер я кожен день дякую Богу за життя! Кожен день сумую за минулим, хочеться заплющити очі та прокинутися, наче це все страшний сон. Але треба жити далі та йти вперед.
- Коли ти вирішила, що потрібно продовжувати тренуватися, брати участь у змаганнях?
- Я й не збиралася припиняти займатися спортом. Але тоді думала тільки про те, як вижити Коли нам вдалося виїхати, я спочатку намагалася займатися спортом сама, але моя шкіра, як тільки мені ставало спекотно, дуже сильно пекла, наче на вогнищі. Це через підвал, де не було ніякої гігієни. Але через декілька місяців все стабілізувалося. Тому як тільки ми приїхали до Латвії, я одразу пішла займатися спортом. Мого виду спорту тут немає, але я обрала найбільш схожий, – кікбоксинг. Зараз я тренуюсь у найсильнішому клубі на всі країни Балтії – Ballistic Boxing club. Я всі попередні роки займалася у звичайному підвалі, обладнаному власноруч. І завжди мріяла займатися у крутому залі на березі моря. І мені дуже шкода, що моя мрія здійснилася саме таким чином, а не іншим шляхом. Спочатку було дуже важко переключитися зі свого виду спорту на кікбоксинг, бо все ж таки різні стилі та манери, але зараз вже звикла. Сьогодні я вже майже у своїй формі. Дякую тренеру, у якого я зараз тренуюся, вже 8 місяців займаюся абсолютно безоплатно. Це дуже велика підтримка для мене. Я вже брала участь у деяких змаганнях. Планувала поїхати на Кубок Європи з кікбоксингу у Хорватії, але й тут у життя інші плани – через певні обставини я не мала змоги поїхати. Але й далі продовжую готуватися до змагань, які мають відбутися найближчим часом.
- Ти взяла участь у змаганнях у Латвії та Польщі й здобула перемогу, вигравши золоті та срібну медалі. Як відбувалися змагання? Чим ці перемоги були особливими для тебе?
- Так, я брала участь у змаганнях. На мою думку, вийшов непоганий результат. Я була рада знову опинитися у цій атмосфері – атмосфері змагань, адже була досить довга перерва. Зі зрозумілих причин наразі я виступаю та представляю Латвію (країну, яка прихистила мою родину, за що я їй дуже вдячна), але душею та серцем я завжди буду з Україною. І коли зараз я виходжу на п‘єдестал, то поруч з прапором Латвії завжди прапор України.
- В інстаграмі ти написала про те, що хтось вкрав твої медалі. Як це сталося? Та чи вдалося їх повернути?
- Так, вдома у мене вкрали все, що вціліло. Навіть забрали ношені речі (шкарпетки, білизну, не кажучи вже про більш цінні речі). Також шкода сімейні світлини, які для мене є пам’яттю про дитинство та мирне життя. Тепер залишилися тільки ті, що є на телефоні. І вкрали медалі. Мабуть, найбільше шкода саме їх, бо це – моя пам‘ять, мій піт, моя велика праця завдовжки в 10 років. Їх так важко було здобувати! 250 медалей – і всі вкрали. Якась людина просто забрала, мабуть, думала, що вони золоті. Просто немає слів. Повернути їх так і не вдалося. І хоч надія вже майже зникла, але може хтось побачить їх. Тому, будь ласка, якщо щось знаєте, –повідомте.
- Як ти підбадьорюєш себе у складні моменти?
- Чесно кажучи навіть не знаю, що тут і відповісти. Зараз майже кожен день – це боротьба за краще життя. Дуже важко зараз, але коли мені сумно, я думаю про свою родину, про те, що їм ще важче, і що потрібно тримати себе в руках.
- Що для тебе означає Україна та бути українкою?
- Україна – це моя Батьківщина. Я – українка і пишаюся цим. Кожного разу, починаючи з дитячих років, коли я виходила на п‘єдестал, то робила це з прапором України. Для мене це й означає бути Українкою, прославляти свою країну.
- Чи вдалося бодай частково реалізувати ті плани, які в тебе були рік тому?
- Планів у мене було багато, але буквально в один день все змінилося. Все ж таки я закінчила школу із золотою медаллю. Хоча це зробити було дуже складно, бо 4 місяці у мене не було змоги навчатися. Навіть без підготовки я досить гарно склала НМТ (спочатку це було ЗНО). Але в український університет, як я планувала, так і не вступила, бо довелося б навчатися дистанційно, а я не вважаю це якісним навчанням. Зараз я вчу латиську, бо вважаю, що треба поважати та знати мову країни, в якій ти живеш. Я вступила до Лієпайського національного університету на факультет бізнесу та туризму. Тут це було зробити непросто, адже школу в Латвії закінчують приблизно в 19 років, я ж зробила це в 16. Мені дуже важко навчатися, бо тут треба вивчати три мови: латиську, англійську та німецьку. Але хочу зазначити, що усі викладачі з розумінням ставляться до моєї ситуації і допомагають, за що їм я дуже вдячна.
- Як змінилися твої цілі та мрії після повномасштабного вторгнення РФ?
