Моя бабуся Людмила Панасівна пані Карп'юк (з дому Безкоровайних) з 1996 року, коли помер дідусь, до 2011, відколи і вона сама спочила у Бозі, себто 15 років поспіль жила сама.
Але у неї вдома було два холодильники. І третій - на дачі, де вона бувала щовихідні. І всі три холодильники були забиті їжею, зокрема особливо огидним м'ясом трирічної давності. Кухонні шафи були забиті крупами, мукою, цукром сіллю.
І підвал квартири, і льох на дачі були забиті консервацією й підстаркуватим салом. "Андрійчик, іди в льох і принеси огірки, я хочу їсти огірки, я за ними скучила..." - і Андрійчик пиздує в льох, де важко не вбитися, за огірками, які не набагато молодше за нього. Знаю, що важко повірити, але на своі очі бачив, пішовши у підвал в 2007 році, варення 1992 (!) року.
Людмила Панасівна кілька разів заледве не спричинила терористичний акт. Гріючи воду у турці, завжди наливала води до самого краю. Трішечки перекипить - і окріп може загасивши воду, погасити газ. Розумієте, чим це може закінчитись...
А ще пані Карп'юк повсякчас купляла буханку чорного хліба. Цілу. Хліба вона їла мало. Тому цієї буханки їй вистачало на тиждень. Куплена в понеділок хлібина до п'ятниці вже зеленіла. Скільки разів просив її: "Бабуню, купляйте четвертинку чи бодай половинку. Краще частіше, але їжте свіжий!". Вона дивилась на мене з відвертим нерозумінням. А я був надто молодий, щоб зрозуміти її...
На роботі в Рівному їй - між іншим, заслуженому лікарю України - вдячні пацієнти постійно носили цукерки і алкоголь. Коробки та пляшки лежали у неї вдома роками. Зазвичай - сховані серед пожовклої білизни часів Олександра ІІІ. Пам'ятаю, як років у 13 вкрав у неї пляшку "Мартіні" і коробку "Рафаелло", щоб догодити дівчинці, яка мені подобалась. Вона навіть не помітила. А мені - досі соромно.
На дачі в селі Новоукраїнка люди її називали "врачиха" і постійно звертались за порадою і допомогою. Приносили свіжі пиріжки, курей, яйця, масло, сир, сметану, молоко. Останнє зазвичай скисало. Але врачиха ніколи і таке не викидала. Немов бальзаківський Гобсек, накопичуючи скарб. Точніше провіант, більша частина якого була неїстівним.
А знаєте чому?
Бо вона пережила пекло Голодомору 1947 в Синельникове на Дніпропетровщині, звідки з рідними втекла на Волинь. І ця страшна травма психіки не лишала її до останніх хвилин.
Я дуже любив бабусю. Хоча не міг зрозуміти манію накопичення їжі. Тепер, усвідомивши, що вона пережила, зрозуміти її можу. На відміну від тих, хто сьогодні істерить, скупляючи цукор і т.д.
Андрій Лозовий,
Народний депутат України,
заступник лідера Радикальної партії Олега Ляшка
