- напишеш про мене, коли мене не стане?
- ні, я не зможу!
- Тоді просто напиши про квіти.
Спогади Вікторії Ковальової
Ми познайомилися у 2015 році, коли Валерій Куліков був заступником Попаснянської районної ВЦА, а я була журналісткою, якій доводилося ставити дурні запитання. Тоді в Попаснянському районі недалеко від фронту загинули військові, редактори вимагали офіційних підтверджень інформації. Тим часом генштаб офіційно повідомив про їхню загибель, але не уточнював обставин. Телефонувати військовим було безглуздо. Мені дали номер Кулікова.
Пам’ятаю як зараз ту розмову:
- Валерію, Вітаю! Загибель військових не пов’язана з обстрілом?
Пауза… У відповідь пролунало прямолінійно
- Ви адекватна?
- Більше, ніж Вам здається…
- ДТП, - сухо й спокійно відповів він. – На цьому все?
- Сподіваюсь, так! На сьогодні!
Той телефонний дзвінок подарував мені друга. Валерій принципово не давав інтерв’ю, проте нічого не приховував і завжди сприяв отриманню інформації. В 2017 році, коли змінився голова Попаснянської РВЦА, Кулікова звільнили. За пару місяців по тому зокрема й мене запросили до Валерія Івановича в гості. Я щойно вилізла з окопної багнюки і не мала настрою на відвідини, але й відмовити не могла. Коли переступила поріг… здивувалася не на жарт… колишній чиновник відкрив квітковий салон. Уявіть, Куліков сам робив букети!
- А міліція? – спитала я. До посади у ВЦА, в міліції він дослужився до майора.
- Міліція під час реформування мене загубила. Радили судитись, але я не хочу. Мені подобається заробляти гроші, я від того кайфую!
Попасна пахла його квітами! В прифронтовому місті з’явилася доставка — спочатку він сам розвозив букети, а потім його студія квітів та декору «Romantik» роширилася, він винайняв людей. Незабаром з’явилася ще турфірма.
А потім прийшла велика війна. Валерій втратив геть все. Він вивіз сім’ю та повернувся ближче до Попасної. Жив спочатку десь в Бахмуті, евакуював людей. Влітку 2022 заїхав до мене в гості вже в Дніпро.
- Я на пару днів тут. Потім знову поїду в Бахмут.
- Для чого?
- Не знаю! Тягне чомусь. Відчуваю, що потрібен людям.
Тепер я сапер! – написав мені Валерій у березні 2023-ого, вітаючи з днем народження. - Проводжу тренінги з мінної безпеки, а в квітні їду вчитися на демінера. Треба ж Попасну буде розміновувати.
А у вересні прислав фото і спитав:
- Знаєш, який в мене позивний?
- Ні!
- У тебе багато знайомих «Флористів»?
- Тільки ти вочевидь… Ти де зараз?
- В піхоті! Відправили на курси офіцерів. Командиром взводу буду.
- Страшно!
- Мені теж! Але тобі буде що написати про мене, якщо що…
- Навіть не думай! Не писатиму я нічого!
- Тоді напиши про квіти! Мені здається, це краще, що я зробив у житті.
- Дурний! Я реву!
- Пам’ятаєш, Карлсон казав, «Не реви!»? Я нікому нічого не говорив. Та й зараз, буде як буде. Ти одна з небагатьох, хто знає. Ти ж трошки рада, що я так зробив? Я хочу спочатку в самісіньке пекло - на фронт. Якщо живим залишуся, то не соромно буде, а якщо ні, теж непогано. Таке собі підбиття підсумків життя. Мене влаштовує, і сину за мене не соромно буде. Мені ж 44 роки вже, нормально пожив. Тепер намагатимусь не осоромити Луганську землю. Чоловікам місце зараз тут! Та й ти потім красиво напишеш… Про квіти!
А ще, я б хотів першим зайти в Попасну. Сфотографуватися біля свого магазину… А далі? Хтозна, що далі.
- Сфоткаємося!
- Побачимо! Я хочу швидше на передову!
Минув місяць після тієї розмови.
- Привіт від командира кулеметного взводу!
- Як ти? Де ти?
- Та живий, на Авдіївському напрямку.
- Влип ти, Валєра!
- Влип! Проте я бачу, що таке війна! Справжня! Окопна! Може, мене потім радником Залужного візьмуть? То все смішки, Вік! Якось буде вже! Може, пронесе.
- Тримайся, Валєр! Я не знаю, що казати в таких випадках.
- Дякую! І цього достатньо! Готуйся до Нового року, все добре буде, я ж тут.
