- Жанночка, собирай колосочки, а если услышишь топот конских копыт - беги быстренько в лес, меня не жди, иначе дядя на коне будет бить тебя плеткой по спинке очень больно... - згадує іноді моя бабуся Жанна Іванівна Голодомор 1947 року. Як вони з мамою тишком-нишком збирали колосочки на її рідній Луганщині. Як маму зловив дядя-енкаведист і звіряче бив до втрати свідомості. Згадує і плаче ридма...
_______
Невинно убієнних жертв Голодоморів, організованих совєтською владою, зі слізьми на очах згадує вся країна.
І моє Рівне - теж, звісно. Разом з рідними та побратимами, інтелігенцією, духовенством, головою обласної ради Володимиром Ковальчуком, керівництвом міста і області, рівненською громадою запалили лампадки незгасимої пам'яті на поминальному заході біля стін Храму всіх Святих землі Волинської.
А далі пішли на молебен у Свято-Покровський собор. Проповідь архієпископа Рівненського і Острозького Владика Іларіон - від неї тремтіли кістки, бо кожне слово ловиш із розумінням жаху Голоду...
_______
Потім бабуся з мамою Пелагеєю Андріївною Караваєвою (з дому Бондаренків) втекли від Голодомору на Західну Україну - в Рівне, де Жанна Іванівна живе і нині, дай їй Боже здоров'я і душевного спокою.
Вже дорослою бабуся дізналася від свекрухи - моєї іншої прабабці Поліни Євстахіївни Лозової (в дівоцтві - Лунгор), як та в 1933 році поховала трьох своїх маленьких дітей, котрі померли від Голоду... А вона нічим не могла зарадити...
Витримати цю трагедію баба Поля не змогла - і затим її певний час лікували у психіатричній лікарні.
Затим її життя налагодилось. Вона народила мого діда Валерія, його брата Віктора та сестру Тетяну, дочекалась з тюрми репресованого чоловіка Івана Костянтиновича, прожила майже до 90 років - і мені пощастило бачити, як прабабуся співає і танцює...
Та все життя їй часто снились дітки, які помирали від страшної голодної смерті...
_______
Інша моя бабуся Людмила Опанасівна Карп'юк (з дому Безкоровайних) так само під час Голодомору 1947 року поїхала з рідного Синельникового на Дніпропетровщині, на Захід - у Ковель на Волині. Потім доля закинула її у Рівне, де вона все життя пропрацювала гематологом у обласній лікарні і спочила у Бозі у 2011 році.
Відколи у 1996 помер дід Василь Федорович, вона жила сама. Їла мало. Але у неї вдома навіщось було два холодильники. Третій холодильник - на дачі в Новоукраїнці. Усі три - забиті вщент. Заморожене м'ясо могло лежати два-три роки (!). Запах навіть у морозилці м'яса такого поважного віку був, м'яко кажучи, чудернацький.
Підвал був забитий консервацією так, що не можливо було просунутись. На свої очі бачив варення, якому по 13-15 років (!). Але викинути щось теоретично їстівне - зась!
Вона любила оселедець чорний хліб. Завжди купляла цілу буханку. Хоч їла ну зовсім мало. Буханки їй вистачило на тиждень - на сьомий день шкоринка хлібчика була вже зеленою. Колись малим спробував викинути скибку зеленого хліба - ледь не отримав паском по одному місцю.
Відправляє Андрійчика до крамниці, а я й кажу:
- Баба Люда, ну, навіщо Вам ціла хлібина? Давайте я куплю четвертинку - на два дні Вам точно вистачить. А потім - знову куплю четвертинку. Краще ж смакує свіже!
Чи хоча б половинку?
Відповідає:
- Ні, я сказала, купи цілу!
Людмила Панасівна була лікарем від Бога. Ніколи нічого не просила у пацієнтів. Але їй, звісно, приносили.
Коробки цукерок і шоколадки, без сумніву, так само лежали б роками, сховані в квартирі дуже ретельно. Але я ж дитинства любив хорошу кримінальну літературу, а вона розвиває дедуктивні здібності - тому все знаходив оперативно.
Баба Люда дуже любила каву (підсадила, от лихо, і мене). Сама смажила зерна. Коли її не стало - крізь сльози страшної втрати - я неймовірно її любив і був прив'язаний, як ні до кого іншого - несамохіть помітив, що запасів кави їй вистачило б десь до 2020 року.
Воду підігрівала у турці. Води наливала так багато, що трошки перекипить - і може вилитись. Сусідки агітували припинити таку хуліганську практику, адже раптом залиє конфорку плити - і може бути біда.
Але відучити Панасівну від того не зміг ніхто до самого скону.
Вона втекла від Голоду у 1947 році, а померла у 2011.
64 роки страх Голоду не давав їй спокою жодного дня...
Тепер розумієте, що пережили наші люди від сталінських Голодоморів?..
Як глибоко і як боляче цей кошмар катував їхні душі і не відпускав ні на мить?..
________
Не лише мої рідні тікали від Голоду на Західну Україну.
Сторожові собаки, кулеметні черги, звірячі побиття - ніщо не спиняло тисячі людей, які воліли жити хоч трошки по-людськи і не бачити голодної смерті.
Один з переходів був в урочищі Шитня Корецького району на нашій Рівненщині.
Ще в ті роки патріоти у Рівному, Дубно, Острозі підпільно створювали повітові комітети допомоги голодуючим - волонтери збирали кошти і провізію на допомогу українцям, які на Сході боролися за життя із ненависним Голодом.
Багатьом врятували життя.
Та мільйони людей таки віддали Богові душу, в предсмертних агоніях мріючи про крихту хліба...
Господи, пом'яни їх у Царствії Своїм...
Андрій Лозовий, Народний депутат України,
Заступник лідера опозиційної фракції Радикальної партії Олега Ляшка
