Для когось із нас революційні події в Україні почалися з всеукраїнського студентського страйку, який «вибухнув» через те, що уже екс-президент нашої держави Віктор Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію з Європейським союзом. Дехто вважає початком революції ніч, у яку працівники спецпідрозділу «Беркут» за вказівкою колишнього керівництва держави жорстоко розігнали демонстрантів на Майдані Незалежності у Києві. Адже наступного дня сотні тисяч людей вийшли на центральну площу столиці. Для мене, як і для багатьох моїх співвітчизників, революція розпочалася 19 січня – у день відзначення Святого Водохреща під час сумнозвісних подій на вулиці Грушевського у Києві. Мені випало за честь стати свідком деяких із них.
З 19 січня, після Віча, на вулиці Грушевського розпочалися жорсткі сутички між демонстрантами та силовиками. Упродовж кількох днів у гарячій точці Києва було поранено десятки учасників протесту, бійців внутрішніх військ та «Беркуту». Коли в Україні відзначали День соборності, у бойових діях на Майдані загинуло декілька учасників Євромайдану, серед яких, зокрема, вірменин Сергій Нігоян, білорус Михайло Жизневський та житель Львівщини Роман Сеник. Тоді ж було викрадено та жорстоко вбито львів’янина Юрія Вербицького.
Мені вдалося прибути до Києва тільки 23-го січня. Серце столиці нагадувало розтривожений вулик. З усіх сторін територія Євромайдану була оточена барикадами зі снігом, лавками, шинами та всяким залізяччям. Біля вузьких проходів стояли воїни-афганці та охоронці з «Народної самооборони». Навколо сцени було розміщено кілька десятків наметів, на більшості з яких були закріплені жовто-блакитні, червоно-чорні прапори та транспоранти. У палатках та поруч з ними перебували українці чи не з усіх областей України. Серед них тернополяни, львів’яни, донеччани, дніпропетровці, полтавчани… У різних точках Майдану Незалежності були розташовані польові кухні, на яких жінки з чоловіками дружньо готували для протестувальників чай, супи, канапки із салом та сиром. Поруч чергували медики-волонтери, готові будь-якої миті прийти на допомогу потерпілим.
За лічені хвилини я опинився у чи не найгарячішій точці України – на вулиці Грушевського. Навколо розгорнулася гнітюча картина. Колонада стадіону була у кіптяві. Поруч стояли залишки обгорілих міліцейських автобусів, барикади із залізяччя, автомобільних шин та дерев’яних конструкцій. У епіцентрі подій знаходилося кілька тисяч переважно молодих людей у мотошоломах, металевих військових та будівельних касках із палицями та щитами. Час від часу із натовпу лунали гасла: «Слава Україні! Героям слова! Слава нації! Смерть ворогам! Україна – понад усе!»
За кілька десятків метрів на території Маріїнського парку та по периметру вулиці стояли бійці ВВ у шоломах із щитами. За ними заховалися кілька десятків бійців спецпідрозділу «Беркут». Мені стало шкода як протестувальників, так і силовиків. Я усвідомлював, що патріоти знали, заради чого тут стоять. Однак правоохоронці цього очевидно не розуміли. Більшість із них, залякані своїм керівництвом, були змушені стояти на захисті злочинної влади!
Увечері на Майдані були десятки, а можливо й сотні тисяч людей. На сцені виступали політики, священики, громадські діячі. Вони, зокрема, повідомляли про захоплення облдержадміністрацій у регіонах. Того дня, люди взяли під свій контроль ОДА у Сумській, Полтавській, Житомирській, Хмельницькій областях. Під опікою протестувальників на той час уже були й усі галицькі облдержадміністрації.
Вулицю Грушевського було оголошено територією Євромайдану, а на вул. Інститутську було скеровано загони народної самооборони, аби розширити межу барикад до вул. Ольжича. Відтак активісти шеренгами попрямували у бік Жовтневого палацу.
Мені вдалося поспілкуватися з десятками мітингувальників, які перебували на Майдані Незалежності та вулиці Грушевського. Серед них – жителі Тернополя, Київщини, Полтави, Івано-Франківська та Львівщини. Практична більшість із протестувальників була невдоволена діями лідерів опозиції. Всі очікували більш рішучих дій. Один із моїх співрозмовників навіть висловив думку, що сил Євромадану вистарчило, щоб швидко витіснити силовиків із вул. Грушевського.
У ніч після переговорів опозиціонерів з Януковичем народні депутати Віталій Кличко та Олег Тягнибок прибули на вул. Грушевського. Протестувальники намагалися переконати нардепів повести людей у рішучий наступ. Втім, останні відмовилися це робити.
Наступного дня я знову прибув на вул. Грушевського. Тут знову розгорнулися бойові дії: палали шини, та було чутно вибухи світло-шумових гранат.
На підході до епіцентру подій я помітив кілька наметів. В одному з них мені вручили червону будівельну каску, яку я одразу одягнув на голову.
Зустрівши своїх земляків Остапа та Олега, я дізнався, що уночі бійці «Беркуту» порушили перемир’я. Вони повідомили, що хтось із силовиків вистрілив у бік протестувальників гумовою кулею. Відтак у хід знову пішли каміння, коктейлі Молотова та світло-шумові гранати.
Біля входу на стадіон «Динамо» мою увагу привернув смуглявий чоловік середнього віку із жовто-блакитним прапором на плечах.
– Ти б не зміг допомогти мені піднести шини до барикад? – поцікавився він.
– Звичайно! – відповів я.
Настромивши чотири покришки на палицю, ми подалися до поля бою. Поки ми носили шини, я дізнався, що мій співрозмовник мешкає у селі Іванковичі Васильківського району, що на Київщині, а звати його Радж Цибенко. Мати революціонера – українка, а батько – родом із африканської країни Гана.
– Чому ти тут? – запитав я у нього.
– Я прийшов сюди, бо мене серце болить за Україну! Я не міг вчинити інакше! – чистою українською мовою констатував Радж.
Спілкуючись з Раджом, ми подалися у бік Європейської площі, куди люди звозили шини. Проходячи повз намет Євромайдану, я переконав мого побратима скористатися захисною каскою. Відтак ми знову заповзялися зносити шини до епіцентру подій.
Невдовзі сутички протестувальників з силовиками припинилися. Вулицю Грушевського заполонив густий дим. Бійці внутрішніх військ намагалися погасити полум’я за допомогою водомета. Однак це їм не вдавалося, оскільки люди продовжували підносити шини.
Згодом ми з Раджом приєдналися до активістів, які почали будувати барикади на території стадіону Лобановського та прилеглому провулку. Набираючи сніг у мішки, ми зносили їх до входу у спорткомплекс. Поруч з нами час від часу з’являлися сміливі симпатичні киянки, котрі пригощали нас чаєм та канапками.
Ближче до вечора я попрощався із Раджом, оскільки прийшов час рушати додому. За декілька хвилин я повернувся на Майдан Незалежності й, окинувши центральну площу столиці поглядом, спустився у метро...
Згідно офіційної статистики з початку масових протестів у гарячих точках Києва та регіонах нашої держави загинуло понад 100 людей! До списку загиблих потрапили жителі з різних куточків України: від Львова до Харкова, від Луцька до Краматорська. А це свідчить про те, що патріоти по всій Україні об’єдналися у боротьбі проти злочинної влади. Нехай пам’ять про них назавжди залишиться у наших серцях! Слава Україні! Вічна пам’ять загиблим героям!
Юрій СКОБАЛО
Невдовзі світ побачить авторська книга учасника події на Майдані, присвячена учасникам бойових дій та волонтерамhttps://www.facebook.com/34jur/posts/1629056557355995,
===========================================
"Невигадані історії боротьби" (https://www.facebook.com/IstoriiBorotby) – інформаційно-освітній проект Благодійного фонду «НАРОДНА ПІДТРИМКА ВОЇНІВ АТО». Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на БФ «Народна підтримка воїнів АТО» https://www.facebook.com/VoinamATO/
===========================================
Друзі, заходьте на нашу сторінку https://www.facebook.com/IstoriiBorotby, читайте, коментуйте, ділиться з друзями - ми хочемо, щоб якомога більше українців прочитало ці розповіді! Пишіть нам свої історії на адресу: istorii.borotby@gmail.com.
===========================================
Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044 р/р в ПриватБанк 26009053704694, МФО 325321 Email: nafront@i.ua. Тел.: +38 (098) 361-90-73.
Facebook: https://www.facebook.com/VoinamATO,https://www.facebook.com/ArmyForKids
