Чотири роки тому Україна стала на межу загибелі. Чотири роки тому на територію Донецької і Луганської областей, при підтримці важкої артилерії і систем залпового вогню “Град” та “Смерч” без оголошення війни вдерлися російські війська.
Загальну чисельність російських підрозділів, які було зведено у 8 батальйонно-тактичних груп оцінюється до 12 тисяч солдат і офіцерів. Ще до 20 тисяч складав резерв, що очікував на команду безпосередньо біля кордону.
Російські генерали розраховували на те, що українські віськові частини, ненавчені, малочисельні, без тилу, без боеприпасів, ПММ і харчів; озброєні іржавою бойовою технікою, коли з 3 БМП міг стріляти лише 1, розваляться під першими ж ударами .
Сувора реальність розбила вдрузки сподівання росіян. У жорстоких зустрічних боях, завдяки несподіваним маневрам; завдяки рейдам наших десантників та мотопіхоти по тилам противника; завдяки потужним ударам наших артилеристів і ракет “Точка У” і просто завдяки величезнй мужності солдат і фіцерів, росіян було зупинено.
Чотитри роки тому, 12 серпня 2014 року підрозділ 30-ї ОМБР під командуваням старшого лейтенанта Артема Абрамовича прийняв бій з чисельно переважаючим противником на висоті біля м. Міусинськ Луганської області.
Прикриваючи відхід товаришів, український танк Т-64, вступив у бій з російськими Т-72. Останні слова, які чули побратими від Артема по радіо: “Пацаны, на меня идут “семьдесят вторые”, прощайте”.
Під час бою один російський танк було знищено. Другий йшов напролом. Очевидно, з українською машиною щось сталося – танк не міг стріляти. І тоді екіпаж прийняв рішення йти на таран. Ревучи й піддминаючи під себе соняхи, українська “шістдесятчетвірка” рвонула навперейми загарбникам.
Величезна хмара вибуху від зіткнення бойових машин піднялася над жовтим від соняхів полем у блакитне небо – здетонував боєзапас…
Вони й досі стоять там, серед поля, два танки, що зчепилися в останніх смертельних обіймах – машина українських хлопців, що захищали свою землю, і танк російських загарбників. Досі місцеві жителі носять до них квіти…
Рівно чотири роки тому росіяни зрозуміли: ніякої прогулянки до Києва не буде. І навіть вони визнають: втрати особового складу українських та російських підрозділів у тих боях – приблизно рівні. А місцевих зрадників-поліцаїв… Хто їх рахує?
Фактично ті бої в районі Лутугіно та Іловайська стали переламними. Путін так і не наважився кинути всю масу військ у бій – страшні втрати та мужність українців, які таранили своїми танками російські; які підривали себе і ворогів гранатами, але чомусь, як розраховували у Москві, не розбігалися по домівках – стали для декого холодним душем.
І Україна встояла.
І стоятиме.
Бо бувають такі поразки, що насправді стають стратегічними перемогами. Як тоді, 4 роки тому…
Аби лиш Україну не розірвали ізсередини. Численні “експерти” та журналісти за викликом, котрі вважають Іловайськ поразкою українців. Котрі не бачать далі свого носа, або просто відпрацьовують гроші з Кремля.
Котрі воюють з Україною й нині.
Тож давайте згадаємо поіменно хлопців, які пішли у вічність того гарячого 12 серпня і яких увіковічив у своїй знаменитій уже картині словацький художник Радо Явор:
командир танка старший лейтенант Артем Абрамович; сержант Ярослав Антонюк — механік-водій; солдат Петро Барбух — навідник.
12 серпня – день памяті Героя України Артема Абрамовича…
Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.
