Поетесу, музиканта та педагога Яну Ладику війна застала, як і більшість українців, зненацька - у рідному домі, коли під ранок в її рідний Краматорськ влучила ворожа ракета. Яна залишила Україну та переїхала до Франції, де попри все, займається творчістю, пише вірші та пісні, виступає на різноманітних заходах, працює зі студентами та допомагає іншим переселенцям.
Свою історію Яна Ладика розповіла журналістам “Трибуну”.
Жінка поділилась, що вранці 24 лютого, коли почула вибухи, ніби вже була готова морально, тому що багато обговорювала події в країні зі знайомими. На відміну від свого чоловіка, який, аналізуючи ситуацію наполягав на терміновій евакуації, Яна нікуди їхати не збиралася, навпаки - пішла до одного з волонтерських штабів в Краматорську, дуже хотіла допомагати людям.
“Я заздалегідь наповнила свій рюкзак згідно з методиками безпеки, навчилася виживати під час обстрілів, створила телеграм групу “Даманський”, де допомагала долати стрес всім бажаючим. Але на 13 день війни чоловік не витримав і поставив мене перед фактом щодо евакуації на поїзді, які ще часто ходили. Приблизно в той час почалися перші обстріли залізничних шляхів. Він дав нам з донькою гроші, адреси у Франції та Львові для ночівлі, буквально впхнув валізи в поїзд і все. До Львову ми їхали разом з подругою, що значно полегшило мій моральний стан”, - додає поетеса.
Зізнається, що під час евакуації їй було тяжко. Гроші були, але не так багато, а в Європі потрібні ресурси. За кордоном донеччанка ніколи не була, літаками не літала, тим більше з нею була дитина, нехай і підліток. Від Львова до Польщі їм допомогли доїхати, а потім вони з донькою вже рухалися самі.
“Я зателефонувала до приймаючої сім'ї, вони уточнили, що чекають на нас. Мені пощастило – випадково я зустріла жінку, яка їхала до того ж кінцевого місця евакуації – в українську громаду американської церкви, і ми об'єдналися. Я перетнула кордон з українським паспортом та свідоцтвом про народження дитини швидко та без проблем. Одразу користувалася гуманітаркою. Мене дуже підтримав друг із Києва, який сказав не витрачати жодної копійки своїх грошей та приймати будь-яку допомогу.
Під час поїздки допомоги було вдосталь, і це дивувало. Особливо запам'яталась перша станція після митниці, де в нас поляки з усмішками буквально вливали гарячий наваристий суп та загодовували сосисками. А це й для емоційного стану добре, і психіка заспокоюється”, - згадує Яна.
У Польщі на вокзалі вони з супутницею поїхали ночувати до ангару для біженців. За словами жінки, це величезний зал з розкладачками, їжа, душ там теж були. Але довелося наступного дня самим діставатися іншого вокзалу, звідки ходили потяги на Берлін. Яна згуртувалася з іншими жінками і кількома автівками вони дісталися місця.
На Берлін була величезна черга за квитками, тому поетеса з донькою на свій страх та ризик сіли без квитків, і виявилось, що жодних проблем для українців немає.
“Запам'ятався німецький кордон, привітні німці, акуратні пакунки з гуманітаркою. Була одна пересадка, постійно треба було контролювати обстановку, спілкуватися з волонтерами. У Берліні, на щастя, нам дала притулок знайома, яка побачила у фейсбуці, як ми ночували в польському ангарі. На ранок нас супроводили на вокзал, і ми одразу, за 20 хвилин, змогли отримати безкоштовні квитки до Парижа. У Парижі нам так само дали притулок на ніч нові знайомі. На ранок паризька сім'я супроводжувала нас на вокзал і допомогла організувати квитки до Лаваля, у Лавалі нас вже зустріла родина, до якої ми їхали”, - зауважила Яна Ладика.
Вона розповіла, що вони мешкали в селі Ля Шапель Рібуль, департамент Майен. Перетнули кордон Франції 15 березня і майже півроку прожили в сім'ї американських віруючих з іншими українками. Додає, що їм пощастило: жити можна було у справжньому замку, тому самому, де провела частину життя Марія Тереза.
У замку є обладнаний йога-зал, дитяча кімната, кухня, дві їдальні. Саме ці умови надавали американці за допомогою Церкви Христової, філія якої існує у Краматорську близько 20 років. Кароліна та Джеррі, люди, які прийняли Яну з донькою, зі своєю родиною зробили все можливе для максимально комфортних умов для українок. Донеччанка додає, що на неї ніхто не тиснув через культурні розбіжності, можна було їсти багато різноманітної їжі, було надано допомогу з документами, екскурсіями, дозвіллям.
“У Франції я зіткнулася з добротою, усмішливістю, розслабленою атмосферою. Я відразу була оформлена в сім'ї американців, і моє спілкування з французами у перші місяці було обмеженим, я адаптувалася і боялася виходити за межі замку. До нас із перших днів приходив голова села. Він справжній відповідальний політик, демонстрував особистий підхід до кожного, допомагав в оформленні справ, пошуку житла за підсумками закінчення основного договору. Для українців міг бути культурний шок, якщо б мер міста міг виїхати з ними разом до моря на екскурсію, наприклад, але це він теж робив. Жителі села теж дуже чуйні. Постійно щось приносили, наприклад одяг, домашні яйця. А ще у департаменті Маєн велика діаспора британців, які приїжджають за спокійним життям, вони теж дуже допомагали”, - каже Яна.
Вдається їй також займатися творчістю. Жінка розповіла, що коли гуляла селом і намагатися говорити базові фрази мешканцям, познайомилась з місцевим активістом африканського походження Талебом. У нього своя ГО "Растаманські серця", яка займається, в тому числі, допомогою постраждалим і організацією концертів.
У музичній базі, яка опинилася біля замку, вона почала проводити багато часу, як це було в Краматорську. У життя стали повертатися звичні елементи та фарби. Талеб запросив охочих українок співати, так утворився гурт із трьох дівчат "Промінь". Жінка також виступала окремо як Яна Ладика на двох локальних фестах зі своїми віршами.
Яна зізнається, що зараз черпає натхнення з кохання.
“Спогадами жити неможливо, коли потрібно будувати нове життя на новому місці, у новій країні, практично вистрибуючи з-під обстрілів та перебуваючи у стресі. Тому натхнення дають нові стосунки з людьми, нові знайомства, закоханість. Я пишу англійські тексти для місцевого дуже гарного музичного гурту, за можливості потрапляю на різні фестивалі. Продовжую фасилітувати своїх студентів. Показую їм нові можливості, ділюся досвідом”, - ділиться Яна.
Основне завдання для неї зараз знайти роботу та житло у місцевому містечку Бей, де у коледжі навчається донька. Крім цього, намагається писати вірші та тексти пісень, спілкується з музикантами з Краматорська та регіону, шукає способи взаємодії. До війни Яна хотіла створити креативний кластер тому планує надалі працювати у цьому напрямі. Також вона підтримує зв'язок із своїми студентами. Після того, як вивчить французьку та розбереться з місцевими законами, планує відкрити підприємництво.
“Звичайно, хочеться все: і книжки випускати, і концерти давати, і зайнятися бізнесом. Але головне, внутрішній спокій та фізіологічне здоров'я”, - додає поетеса.
У Франції Яні подобається система сортування сміття, чистота вулиць, повага до приватного простору, вміння насолоджуватися життям, велика кількість культурного життя.
“В ідеалі після війни на Донбасі потрібно запустити інститути відновлення України, навчити людей та зробити регіон ще краще. Але якщо це утопія, то достатньо буде залишитися живими і щасливими на новій землі і вписатися генами в новий простір, не забувши свого коріння”, - каже Яна.
Нагадаємо, за час повномасштабної війни Франція прийняла більше ста тисяч українських переселенців. Уряд намагається інтенсивно інтегрувати новоприбулих у місцеве середовище, допомагає громадянам України з поселенням, а також гарантує надання повноцінної медичної допомоги за потреби. З усіх європейських країн у Франції діє найкоротший період легального перебування для українців - шість місяців. Натомість тут готові забезпечувати біженців з України житлом та обіцяють фінансову допомогу.
Автор: Антон Малиновський
