З початку повномасштабної війни громадська активістка Ганна Рясна переїхала з Лисичанська до Дніпра, де почала допомагати жителям свого рідного міста та переселенцям з Луганщини. Своєю історією вона поділилась з журналістами “Трибуну”.
Яким було твоє життя до повномасштабного російського вторгнення?
Напередодні вторгнення я перейшла працювати з Лисичанського міського палацу культури, де була директоркою, до Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініциатив та соціальних досліджень. За тиждень до повномасштабного вторгнення очолила Луганську обласну молодіжну раду.
Вдома ми разом з чоловіком ми займались бджільництвом та вихованням дитини.
Яким ти пам'ятаєш 24 лютого 2022?
Це був дуже страшний день, хоч і до повномасштабної війні ми з чоловіком готувалися раніше, тому що він військовослужбовець. Усі речі в нас заздалегідь були зібрані. Того ранку ми прокинулися від того, що в наші двері стукав сусід і кричав, що почалась війна. Наш син був морально не готовий до цього, він був розгублений, йому було страшно. Ми відразу поїхали до Сєвєродонецька, де був офіс Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініциатив та соціальних досліджень, зібрали документи, книжки, та інші речі, за які я несла відповідальність, та оперативно вирушили до Дніпра, тому що чоловіку треба було заступати на службу.
Як в Дніпрі розпочалась твоя волонтерська діяльність?
В Дніпрі все почалося зі стресу. Перші дні я, як і усі люди, не знала що робити зі своїм життям, думала виїжджати з України чи залишатися. Чоловік тоді пропонував виїхати з країни, щоб дитина була в безпеці. Але я, як нормальна жінка та дружина навіть не могла уявити, що я залишу свою другу половинку без себе.
Через тиждень мого перебування у Дніпрі почалися телефонні дзвінки: "потрібна допомога", "потрібні ліки", "діти сидять на інсуліні", "немає, що їсти" та багато іншого. Таким чином ми почали передавати цивільним людям вкрай необхідні їм речі. Потім, з колегами з Молодіжної Ради Дніпра ми обговорили наявність приміщення, де ми могли б розпочати нашу волонтерську роботу. Так ми отримали власне приміщення, допомагали і люди, які приносили все, що в них є, щоб ми направляли це мешканцям Луганщини. Так, з часом гуманітарних вантажів стало більше, ми почали співпрацювати з військово-цивільними адміністраціями Луганщини, які допомагали нам з транспортом. У березні ми вже наповнювали 10-тонні машини продуктами, гігієнічними засобами тавіншим. Так і зародилась наша волонтерська діяльність.
Потім наші колеги з інших проектів почали питати, чи можна на нас направляти гуманітарну допомогу, щоб потім вже ми доставляли її мешканцям Луганської області. Таким чином в нас з'явилось ще більше партнерів. В нас не було якогось конкретного проекту, це просто була допомога.
Після двох місяців роботи мені запропонували стати координаторкою з гуманітарної складової проектів «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» в Луганській області. Тоді робота стала більш організованою. Також завдяки співпраці з проектом "Співдія хаб Дніпро" люди на Луганщині заповнювали форму, коли там ще був інтернет, та отримували індивідуально спаковані коробки з усім необхідним. Хочу відмітити волонтера Владислава Гуртового, який був на Луганщині до самої окупації, до останнього працював з людьми, видавав гуманітарну допомогу. Як на мене, це великий приклад патріотизму.
Пізніше, коли виникла потреба десь збиратися команді, ми написали в Проект USAID «Демократичне врядування у Східній Україні» про створення власного майданчику - хабу для молоді Луганщини.
Також разом з командою ми створили шелтер для переселенців з Луганщини. Це був для нас справжній виклик, тому що жоден з нас не займався подібною справою. Знайти приміщення нам допоміг Департамент міжнародної технічної допомоги, інноваційного розвитку та зовнішніх зносин Луганської обласної державної адміністрації. Вже через місяць буде рік як шелтер працює. Зараз це майданчик на 240 людей.
Як облаштовані хаб та шелтер?
В хабі можна побачити коворкінг зону, де проводяться різноманітні заходи, лаундж зону, де знаходиться людина, яка реєструє переселенців на отримання гуманітарного набору, фотозона, складське приміщення, де зберігається гуманітарна допомога та куточок для дітей.
Шелтер - це 3-поверхова будівля з зеленою зоною для заходів, вуличний кінотеатр, дитячий майданчик, парковка. Всередині є житлові кімнати, кімната психологічного розвантаження дітей, міні-дитячий садочок, як ми його називаємо, де можна залишити діток, коли батьки йдуть на роботу. Ми живемо за 100-відсотковим режимом, в який входить чергування, прибирання, готування, слідкування за дітьми, винос мусору та інше, це все роблять переселенці позмінно. Також в шелтері є цілодобовий медичний супровід, можна скористуватись правовою допомогою. Крім того, ми згуртовуємо громадські організації, в нас є обладнаний майданчик, де можна працювати та проводити заходи, в тому числі з нашими переселенцями.
Скільки зараз людей мешкають в шелтері та чи змінилася їх кількість з моменту відкриття?
Так, змінилась. Ми починали з одного поверху, де мешкали 40 людей. Зараз в шелтері 240 місць, 160 з них заповнені. Вільні місця ми залишаємо для транзиту, щоб люди мали можливість залишатися у нас. Починали ми з того, що були виключно транзитним майданчиком, допоміжним пунктом, який надавав можливість людям трохи адаптуватись та подумати, що робити далі.
Як люди можуть потрапити до шелтеру та хабу?
До шелтеру потрапити дуже просто. На вокзалі Дніпра в кімнаті матері та дитини є стенд, де можна все про нас дізнатись. Також можна написати нам у фейсбуці та знайти інформацію на сайті "Прихисток.Україна".
Інформація про наш хаб є на сторінці Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініциатив та соціальних досліджень.
Які ваші плани на майбутнє?
Ми плануємо відійти від надання гуманітарної допомоги, та зосередитись на молодіжній політиці. Зараз ми займаємося реалізацією проекту від USAID «Демократичне врядування у Східній Україні» , по створенню молодіжних просторів. Це будуть три великі офіси в Дніпрі, Івано-Франківську та Чернівцях для згуртування роботи молоді. Керуватиме офісами релоковані молодіжні ради Луганщини - Шульгинська в Івано-Франківську, Сватівська - в Чернівцях та Луганська - у Дніпрі.
Розповім детально про дніпровский. Ми відкриваємо центр, в якому будемо створювати медіа-продукти про молодь, проблеми ВПО, життя на окупованій території тощо, будемо навчати людей створювати власну справу. Також ми працюємо над проектом про консультування молоді і звичайно допомагаємо військовослужбовцям. А взагалі хочеться скоріше повернутися на Луганщину для того, щоб розвивати рідний регіон. Хотілося б, в першу чергу, зосередитись на національно-патріотичному вихованні. Як показує життя, на Луганщині з цим є велика біда. Тому ми маємо зацікавити людей, щоб вони переходили на українську мову в повсякденному житті, відроджувати українську ідентичність, культуру, привчати молоде покоління до українського.
Тобто в тебе є в планах повернутися додому?
Так, якщо казати особисто про мою родину, в нас вдома залишилося 150 сімей бджіл. Мій чоловік мріє, як повернеться, надалі з ними працювати.
Багато хто каже, що не планує повертатися на Луганщину, тому що не хоче жити поряд зі ждунами. Як ти до цього відносишся?
Я не можу сказати, що не хочу повертатися додому через ждунів, але б дуже хотілося їх прогнати. Вважаю, що таких людей треба ідентифікувати, тому що деякі з них після деокупації будуть зустрічати Україну, так само як і росію. Я думаю 50% відсотків ждунів автоматично зникне після деокупації, а іншим буде не комфортно жити в оновленій Луганщині, тому вони теж поїдуть. Наша задача після Перемоги - розвивати Луганщину і цим я хочу займатися незважаючи ні на кого.
Взагалі на майбутнє в мене дуже багато планів по створенню молодіжних центрів в Луганській області. В мене навіть є мрія, створити молодіжні простори просто в підвальних приміщеннях багатоповерхівок. Це було б дуже гарно, щоб у кожному домі був такий простір, де можна сидіти не просто як у підвалі - без світла та з бігаючими крисами, хочеться бачити сучасні майданчики, які будуть і цікавими, і безпечними.
