Повномасштабна війна змусила українців шукати притулок у всьому світі. Більшість перетинає кордон із Польщею, а вже звідти прямує до інших країн Європи, у тому числі у Велику Британію.
Журналіст “Трибуна” поспілкувався з сєвєродончанкою Євгенією Метеровою, для якої евакуація до Великої Британії вже друга за 9 років війни в Україні, щоб дізнатися, як їй живеться і що найбільше вражає у новій країні. Євгенія також розповіла про побут, рівень життя в Лондоні та свої враження загалом.
Розкажи, чим ти займалася у Сєвєродонецьку до початку повномасштабного вторгнення?
Я фахівець з медіамаркетингу, до війни вела три проекти. Ми з сім'єю жили у Сєвєродонецьку 8 років, але на той момент планували переїзд до більшого міста України. Бажання виїхати з країни в мене ніколи не було, я бачила великі перспективи її розвитку. Але було бажання змінити життя.
Як ви опинилися у Великій Британії?
Від війни ми біжимо вже вдруге, 2014 року вона застала нас у Луганську. У 2022, коли у Сєвєродонецьку пролунав перший вибух, ми вирішили, що нам потрібно їхати. Зібрали речі, завантажили їх у машину і поїхали не знаючи куди. П'ять днів ми каталися Україною, знаходили ночівлю просто в інтернеті та через знайомих. Одну ніч спали у школі на матраці.
У дитинстві бабуся дуже лякала мене розповідями про те, що на західній частині України людей зі східної частини не люблять. Але я побачила зовсім іншу картину, люди там дуже добрі та ввічливі, коли ми виїжджали, вони обіймали нас, дали їжі в дорогу.
Ми довго думали де нам зрештою зупинитися, щоб було не страшно жити. Зупинились на Польщі. Думали, що поживемо там із дітьми місяць-два і все припиниться. Хоча я 8 років жила у Сєвєродонецьку, сподіваючись повернутися до Луганська, тому десь у душі розуміла, що війна може затягнутися надовго.
Перше місце у Польщі, куди ми потрапили після багатогодинної черги на кордоні, була школа. Ми були втрьох: я та двоє дітей. Не розуміли взагалі, що робити. Звернулися за допомогою до волонтера, через якийсь час він запропонував нам житло у центрі Кракова на два місяці. Ми погодились. Чекали цілий день. Людей садили на автобуси, відправляли до різних європейських країн. Біля мене крутяться роми. Я сиджу. Навіть заснути боялася, думала, що прокинуся, а речі вже вкрали. У результаті нас забрали, привезли до крутезного п'ятизіркового готелю у Кракові. Його хазяїн був поляк, який хотів допомогти українським біженцям. Так почалося моє нове життя.
З нами жили 25-30 сімей, які змінювалися. У нашому розташуванні був цілий поверх, кожен мав свій номер. Я спілкувалася, спостерігала за тим, що роблять інші біженці. Багато хто їхав до інших країн: хто до Німеччини, хто до Франції, я навіть знайшла волонтерку з Сєвєродонецька, яка запропонувала поїхати до Нідерландів. Ми теж замислювалися про від'їзд. У той момент поблизу Польщі прилетіла бомба і я розуміла, що тут теж небезпечно. Я поспілкувалася із сином, він запропонував поїхати до Великобританії. Подумала, якщо діти хочуть і їм там буде комфортно, треба наважуватися.
Я написала публікацію, що ми шукаємо житло і запостила її у всі групи Англії у фейсбуці, отримала багато неприємних повідомлень на кшталт: "Що ви сюди їдете? Вам тут медом намазано?”, близько 15-ти чоловік написали мені, що готові прийняти нас. Серед них була одна жінка, але мене насторожувало, що у неї було 2 собаки, а моя донька їх боїться. Поки я думала, мені написала ще одна жінка, ми з нею згодом зідзвонилися. Виявилося, що вона волонтер, яка вже 15 років живе у Великій Британії та допомагає українцям. Вона дала мені контакти сім'ї, де ми живемо зараз. Я одразу зрозуміла, що це мої люди. Зараз вони для мене як сім'я, мої другі батьки.
Ця сім'я навіть сплатила нам квитки до Лондона, вони самі оформили та заповнили документи на візу. Зараз ми маємо свої кімнати, свій санвузол, вони допомогли мені з курсами, центром зайнятості. Але минув майже рік, як я живу в Англії, і тепер я розумію, що потрібно шукати свій шлях. Жити двома сім'ями в одному домі, звісно, складно.
Чим зараз ти займаєшся в Англії?
Я працюю на двох роботах: перша у сфері медіа-маркетингу: веду проект для приїжджих людей з вивчення англійської мови, друга робота дозволяє мені самій удосконалювати свої знання, я працюю продавцем магазину одягу та аксесуарів. Це не робота мрії, але за рік я добре покращила свої розмовні навички з огляду на те, що англійською мовою я майже не володіла. Зараз я розумію, що через рік зможу писати грамотно, а через три роки англійська буде ідеальною. Також я студентка коледжу. Вважаю, що вчитися не пізно ніколи. Розумію, що за рік зроблено багато, але хочеться ще більше. Хочеться мати своє житло, нову роботу та розвиток за своєю спеціальністю. Життя у Великій Британії дуже дороге. Та й загалом для багатьох це складна країна.
В якому плані складна?
Особисто мені у Великій Британії комфортно. Мені подобається, що тут все за правилами. Наприклад, якщо прийом у лікаря у тебе на 8 ранку, то рівно о 8-й ти увійдеш до кабінету, не можна передомовитися, зайти позачергово, підсунути лікареві шоколадку, щоб увійти першим. Я людина, яка любить жити за правилами, я пунктуальна, організована, люблю планувати життя. Тому Англія підходить мені ідеально.
Також у Великій Британії великі вимоги до працівників, за гарні очі тут ніхто грошей не заплатить. Тут не можна прийти на роботу, щоб покурити і цілий день плювати в стелю. Тут дивляться, як людина працює і можуть попередити, провести розмову, якщо щось не влаштовує. Англійці взагалі звикли працювати тяжко, у деяких по 2-3 роботи.
Що, крім названого, подобається і не подобається тобі у Великій Британії?
Мені подобаються люди. Не зустрічала жодного англійця, який зробив мені погано. Я бачу лише підтримку, допомогу та добре ставлення. Ти йдеш вулицею, назустріч тобі йдуть люди і посміхаються, просто так бажають доброго ранку. Ще мені подобається, що в Англії права людей не обмежують, тут кожен робить все, що хоче і виглядає як хоче, дуже добре ставляться до ЛГБТ-спільноти.
Медицина мені тут спочатку не дуже сподобалась. Точніше я звикла до дещо іншого лікування. Наприклад, у Лондоні я звернулася до лікарні, коли дочка захворіла, і мені порадили нурофен та парацетамол. Нібито, організм має боротися сам.
Шкільна система також особлива. Тут дитину потрібно забрати у певний час, якщо не встигнеш, буде нараховано штраф. Але можна купити додатковий курс та привести дитину раніше чи пізніше. А загалом вчителі тут дуже доброзичливі. Система оцінювання з багатьох предметів тут проходить через комп'ютер, ти виконуєш завдання та вчитель бачить твій прогрес. На дітей не кричать, а навпаки хвалять. Якщо вчитель крикне на дитину, це карається кримінально. Це мені подобається.
Супермаркети та магазини тут не працюють допізна. Тут люблять працювати, але й цінують відпочинок. Тому у вихідний день ніхто не прийде тебе стригти чи робити манікюр, наприклад. Англійці дуже стежать за своїм здоров'ям та люблять себе. Дуже крута система в бібліотеках, тут можна взяти книгу в одній бібліотеці, а повернути в іншій, причому навіть в іншому місті.
Але у Лондоні мені не подобається погода. Вона може змінюватись по 5-6 разів на день. Причому може в один день бути і злива, і сонце. Я вже купу парасольок зламала.
Ви плануєте повертатися в Україну?
Ні. Ми залишимося жити у Великій Британії. Я хочу знайти себе тут, тому що ця країна надає величезні можливості для розвитку. Це прогресивна країна, яка дає змогу реалізуватися та відпочивати.
