Всеволод, Тимофій та Поліна Запорожченко – рідні брати та сестра – у 2019 році у Сєвєродонецьку відкрили свою першу точку кафе ”Polly donuds”. Це був невеликий кіоск на перехресті проспекту Гвардійський і вулиці Курчатова. Пізніше з'явився вже повноцінний заклад на Центральному проспекті, де можна було посидіти всередині і насолодитися затишною атмосферою.
«Нашим задумом було не заробити грошей, а створити таке місце, де люди добре почуватимуть себе. Мені дуже сподобалася віддача аудиторії, яка усіляко нам говорила про те, які ми класні», - каже Поліна
Поліні наснився сон про пончики, після чого вона звернулася до батьків зі своєю думкою.
«Це дуже цікава історія. Мені наснилося, що я їду на великій рожевій машині, де однією рукою тримаюся за кермо, а в іншій – величезний пончик. Я відчувала тепло цього пончика і мене переповнювало щастя та радість від цього», - сміється дівчина.
Дизайном ‘’Polly donuds’’ займалася Поліна, адже це була її ідея створити кафе такого формату.
«Я разом із працівниками фарбувала стіни, мені хотілося зробити все рожевим спочатку, але пізніше ми вже підібрали гармонійніші кольори. Щодо меблів, мені хотілося зробити все в кавово-рожевих відтінках і у нас це вийшло. У мене не було певного концепту або дизайнерського плану, ми все робили на ходу. Я наполягла, щоб у нас було жовте світло, хоча татові та братам ця ідея не подобалася. На полицях у нас було багато книг, спочатку лежали лише наші, але потім люди почали приносити власні», – розповідає Поліна.
У кафе не тільки продавали каву з десертами, а й періодично проводили вечори настільних ігор або музичні зустрічі.
«Наш заклад дуже сподобався сєвєродончанам. У нас ще залишилася сторінка в інстаграм нашого кафе, і люди досі запитують, коли ми нарешті відкриємося в іншому місті. Мені це шалено подобається , бо ти розумієш, що робила все не дарма.
Ми поки що не плануємо відкривати ще один заклад, бо у наш час страшно будувати бізнес. Після того, що ми пройшли, брати не хочуть починати цю справу ще раз. Нам дуже прикро через таку ситуацію, що склалася, оскільки ми вклали купу сил у наше кафе.
Я захоплююсь тими людьми, які продовжують вести свою діяльність, адже треба бути вкрай сильною людиною, щоб не впасти духом», - сказала дівчина.
Сім’я також займалась кейтерингом. Це були різні заходи, змагання з мотокросу, дитячі свята. Поліна розповіла, що вони хотіли купити літній фургон, щоб їздити на різні концерти Україною зі своїми солодощами.
Над кафе 'Polly donuds' працювала вся родина Запорожченко.
Діти часто згадують, що якби не підтримка батьків, то навряд чи щось вийшло б.
«Були моменти у цій справі, коли в мене опускалися руки. Наприклад, була ситуація, коли ми умовно зробили 100 пончиків, з яких вдалося продати всього 3. А все інше доводиться викидати», - зазначає Поліна.
Коли почався локдаун, у кафе дуже сильно впали продажі, і хлопцям довелося звільнити багатьох своїх працівників. Всеволод почав працювати баристою, він тримав заклад на плаву, щоб він не зачинився.
«Нам хотілося навчитися варити смачну каву і для цього ми почали співпрацювати з одним чоловіком із Рубіжного. Ми купували у нього щомісяця кавові зерна на 10 кг, а він, у свою чергу, безкоштовно давав користуватися своєю кавоваркою», - розповідає Поліна.
На шляху до створення кафе було багато проблем: незнання, як смачно зробити пончики або як законно оформити документацію.
«Рецепти з Інтернету нас не влаштовували і тому нам довелося шукати технологів, кухарів. Також було складно з документами, ми не знали, з чого почати, і просто ходили до різних інстанцій, питаючи у фахівців, що потрібно для відкриття кафе. Одного разу я пришла в пожежну службу, щоб дізнатися, які документи потрібні нашому закладу. Я була без запису, зайшла можна сказати напролом , що дуже здивувало чоловіка, який був там головний.
Заходжу і кажу йому, що хочу робити пончики. Чоловік був у легкому шоці, бо ми вдерлися до його кабінету без попередження. Він мене вислухав, посміявся, бо ніколи до цього не зустрічав таких наполегливих молодих людей. І таких ситуацій була маса», – сміється дівчина.
Пончики в 'Polly donuds' готувала мама хлопців і Поліни. В асортименті виробів були різні торти, які потрібно було замовляти в інших кондитерів.
«Ми дуже вдячні нашій мамі, адже вона підтримувала будь-які наші ідеї. Якби не вона, то нічого взагалі не вийшло б. Можливо, круто звучить, що молоді, перспективні люди займаються бізнесом, але це не мало жодного значення, якби з нами не було мами. Вона кондитер із дуже великим досвідом, окрім пончиків у кафе ще робила торти на замовлення, і це були просто шедеври», - поділилася Поліна.
Дівчина евакуювалася з Сєвєродонецька на початку березня до Берліна, трохи згодом поїхали і її батьки. Сім'я довго думала над від'їздом, вважали, що воєнні дії продовжуватимуться недовго.
«Ми нічого не забрали з кафе, включаючи техніку, книги, декор – все залишилося там, і я шалено про це шкодую. Зараз там нічого немає, все розікрали, тому це дуже прикро», - каже Поліна.
Родині дуже сумно згадувати про своє кафе у Сєвєродонецьку. Зараз Поліна та Всеволод – тату-майстри, їм це дуже подобається.
«Наше кафе було місцем, де люди почували себе затишно та комфортно. Єдине, що в нас залишилося – це спогади, які будуть назавжди в пам'яті», - поділилася дівчина.
