Під час війни моторошно усім: часто не притуплюється відчуття тривоги та до тремтіння доводить хвилювання за життя рідних. А жінки, які у мирний час дізналися найщасливішу новину про те, що стануть мамами, під час війни зіткнулася з багатьма страхами та попри все знаходять у собі сили триматися. Ми поспілкувалися з мешканками Луганської та Донецької областей, які відчули радість материнства у непростий для усіх нас час і ростять своїх крихіток в надії на Перемогу.
Катерина Мироненко. Сєвєродонецьк
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже була на дев’ятому місяці вагітності. До цього в нас вже була завмерла дитина, викидень і неприкріплення плода, тому ми дуже хотіли народити й оберігали цю вагітність - я взагалі нікуди не їздила, багато відпочивала. Після гучних вибухів зранку 24 лютого пів дня було відчуття, що моя дитина теж завмерла.
Так і пройшов перший день війни: я читала новини, клала руку на живіт та думала, чого дитина не ворушиться. Намагалася себе заспокоювати та не плакати. Пізніше я випила заспокійливе, а за декілька днів звернулася до лікарні. Через стрес дитина у лоні перевернулася голівкою донизу - лікарі радили берегтися й чекати пологів у будь-який момент
Тривожну валізку ми не збирали та й їхати з міста не планували. Думали, що це ненадовго. Крім того я розуміла, що психологічно краще буду почувати себе вдома. До того ж, ми вже облаштували куточок із ліжечком для дитини.
Через декілька днів пологовий переїхав в бомбосховище, нагору підіймалися тільки під час пологів. Я також опинилась там. Перебування у сховищі було схоже на фільм жахів. Волого, немає вікон, затхле повітря і тісно, ліжка за 10 см одне від одного, на стінах стара плитка, павуки і каналізаційні труби над головою, у яких постійно дзюрчала вода. Протягом декількох днів я взагалі не бачила денного світла.
Однак намагалася бути на позитиві. Казала собі: не страшно, що ми у підвалі, зате народжувати - у палаті. Рятувало гарне ставлення медперсоналу, вони підтримували, цікавилися самопочуттям. Лікарі та медсестри були турботливі, у гарному гуморі, жартували. Я переймалася, що треба заплатити за операцію, але ніхто на це навіть не натякав.
Речі й документи були зі мною, але не було куди це усе розкласти: ні тумби, ні полиці - протягом усього часу сумка була на ліжку. По суті, я жила на ліжку, ходити незручно, місця немає. Народжувала без чоловіка, тому що відвідувати жінок дозволяли вже після пологів і лише у другому відділенні сховища.
Наступного дня після пологів я вже просилася додому, бачила, що місця для всіх породіль замало. Якось я стала свідком того, як одна з них мала перейми просто у коридорі.
8 березня був страшний обстріл міста, ракети прилітали поблизу, і весь персонал пологового спустився у сховище. Я хвилювалася за доньку, боялася, що зруйнується стіна та її засипе. Мені навіть здавалося, що дитину можуть вкрасти, замінити чи загубити в паніці. Але потім лікарі запевнили мене, що її перенесли у підсобку та підключили до кисню.
В квітні ми з чоловіком евакувалися в Київ. А донечка в нас взагалі бойова. За три місяці життя вона декілька діб провела в автомобілі та змінила п’ять місць проживання.
Зараз все добре, але моторошно, що дитина змалку чує тривожну сирену. Колись ми гуляли родиною на вулиці та бачили, як діти грали у гру «Сирена і ППО». На жаль, маємо звикати до такої реальності.
Я радію материнству, але абстрагуватися від війни неможливо - завжди читаю новини, перевіряю повітряні тривоги, судомно пишу рідним із запитаннями, чи всі цілі. Досі не можу повірити, що війна триває.
Нашу квартиру в старому центрі Сєвєродонецька розбомбили. Будинок батьків теж. На щастя, вони не постраждали, але залишилися без житла. Тож в місто повертатися не збираються, адже їх там нічого не тримає.
Наталя Грубич. Краматорськ
Про народження дитини ми мріяли давно й планували обрати для цього ідеальний час. Спочатку вирішили зачекати декілька років, потім зосередили увагу на розвитку власної справи, не стали поспішати з таким важливим рішенням і в період коронавірусної пандемії. Коли ковідна ситуація дещо стабілізувалася і здавалося, що ідеальний час настав, я завагітніла. Уся родина чекала появи малечі на світ.
Читали ми й про ймовірність широкомасштабного російського вторгнення, але сподівалися, що цього не станеться. Увечері 23 лютого виникло відчуття, що щось може бути. Через нерви піднявся тиск, я випила заспокійливого і лягла спати. Заснути вдалося аж під ранок. 24 лютого пролунав вибух. Спочатку здалося, що наснилося, але коли розплющила очі, зрозуміла: це не сон. Чоловік відразу сказав, що потрібно виїжджати з міста.
Я подзвонила батькам, які живуть у Полтаві. В Краматорську було страшно, їхати - теж. На той момент я була на 37-му тижні вагітності, тому переживала, що на тлі стресу дитина може народитися раніше. Тому ми вирішили залишитися.
В нашому будинку в підвальному приміщенні був салон краси. Його власниками були наші сусіди, вони запросили нас до себе та виділили невеличку кімнатку, де стояв стіл і масажне ліжко. Там ми пробули тиждень, тому що дуже боялися вибухів. Тоді не розуміла масштабів війни. Чоловік казав, що треба виїжджати, а я відповідала, що як же я поїду, коли скоро народжувати. В березні в дім недалеко від нас прилетіла ракета. Тоді ми вирішили евакуюватися. Дорога до Полтави забрала 16 годин, за цей час у мене 8 разів були перейми.
Подолавши сотні кілометрів, ми оселилися у батьків. Я майже відразу звернулася у місцеве акушерсько-гінекологічне відділення й стала на облік.
За декілька днів народила доньку Маринку. Дитина народилася з порушенням цілісності стравоходу, потребувала негайної операції, яку через війну не вдалося зробити швидко. В той час було складно знайти балон для дилатації. В Україні їх просто немає, а в Європі продають лише медустановам, тож мені довелося замовляти його з Америки. Все затягнулося на тижні. Операція була дуже важка. Не легшим було й відновлення після неї.
Зараз я намагаюсь акумулювати спокій і триматися заради дитини. Але не припиняю моніторити новини та ділитися зі своїми підписниками у соцмережах свідченнями жорстоких і підлих російських злодіянь.
Христина Коновалова. Маріуполь
В той ранок мені здавалося, що літаки скидають бомби на житлові будинки. Тоді днями я мала ось-ось народити. Біля шафи вже стояла валіза із зібраними речами в пологовий.
Одразу почала шукати варіанти, як можна народити безпечно, бо думала, що лікарні не працюють. Серед сусідів знайшла хірурга. Він сказав, що ніколи не приймав пологів, але у випадку чого допоможе. Попросив зібрати чисту білизну та антисептики. На наступний день чоловік наполіг на тому, щоб їхати в пологовий. Коли побачила лікарів, стало легше. Панікували лише ми. Лікарі намагалися триматися, підтримували. Казали: “Будь ласка, ні про що не думайте, ви вже в надійних руках. Ми зробимо все, що від нас залежить”.
Після огляду лікарка сказала, що почалися перші перейми, але природним шляхом народжувати небезпечно. Тому робили кесарів розтин. Пам’ятаю, як чоловік тримав за руку, а за вікном вибухало. У мене перейми - але увага прикута до вікна.
Пологи пройшли швидко. Нас з сином перевели в палату, однак пізніше прийшла медсестра й попросила зібрати речі, щоб швидко спуститися в підвал. Там було багато жінок з немовлятами на стільцях. На підлозі матраци для тих, які вже не могли сидіти. Світло постійно миготіло від перенапруження. Ніхто не плакав, не бився в істериці – лікарі працювали, мами народжували, терпіли, годували немовлят грудьми. Санітарки допомагали, розносили їжу.
Я не так собі уявляла радості материнства.Полегшувала присутність чоловіка поряд.
У підвалі всі були дуже дружні, ділилися їжею та підгузками. Чоловік однієї з дівчат мав свій ресторан, тож щодня привозив їжу та годував матерів і лікарів безкоштовно. Породіль було багато, тому виписували за бажання вже наступного дня. Я просилася додому вже на другий день. Вдома в якійсь групі у телеграмі прочитала, що зараз будуть сильні бомбардування. Ми схопили речі, документи, воду і побігли в підвал у сусідньому будинку. Дитина як народилася, так майже нічого й не бачила, окрім тих бомбосховищ.
Коли ставало тихо, могли піднятися в дім. Щодня ситуація погіршувалася, жахливі звуки змушували ціпеніти, над нами все літало, свистіло. У сусідньому районі йшли бої, прилітали ракети. Бувало, що стіни будинку дрижали. Страх наростав, не можна було вмикати світло, не вдавалося поїсти та покупати дитину.
За тиждень ми наважилися виїхати.
Повернулися до квартири, взяли кілька речей для малюка, деякий одяг і рушили в дорогу. Я весь час хвилювалася, що для малятка, яке прийшло у цей світ, немає ні візочка, ні колисочки… Їхали навмання. Уже дорогою чоловік телефонував до знайомих земляків і цікавився, де вони шукають прихистку від війни. Один із них саме був у Трускавці й запросив нас сюди.
Чотири доби провели у дорозі. Коли приїхали, то зареєструвалися у координаційному центрі, а наступного дня я поспішила у лікарню – на огляд, бо через перенесені тривоги й далеку дорогу переживала про стан малюка.
Допомагали доглядати за малюком чоловік та мама. У місцевому волонтерському центрі нам дали і ліжечко, й візок, а ще – автокрісло, підгузки, вологі серветки та всі необхідні для новонародженого речі. Зараз я насолоджуюсь материнством, але водночас мені дуже болить, що рідне місто таке скалічене війною.
Олена Гуртова. Лисичанськ
Дізнавшись про те, що наша сім’я стане більшою, ми невимовно раділи й будували багато щасливих планів. Готувалися до появи малюка, мріяли про зустріч із ним, яка ось-ось мала відбутися.
За два тижні до початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком сиділи на кухні. Він військовий, тому одразу сказав, що може розпочатися війна. Ця розмова врізалась у мою пам'ять. Народження сина прогнозували на 26-те лютого. Ніч з 24 на 25 лютого ми з мамою ночували в підвалі, чоловік вже був на службі. Але приміщення було абсолютно не пристосовано для вагітної жінки. Люди з квартир повиносили все старе: табуретки, ковдри, матраци. Замість туалету - відро. Дихати було неможливо. Всі майже не спали, нервували. Ми ніч були там, а вранці пішли додому трохи відпочити.
Перейми в мене почалися 28 лютого. Одразу зателефонували у пологовий - ніхто слухавки не бере. Важко було знайти транспорт: жодна служба таксі не працювала, а ті водії що стояли біля ринку називали космічні ціни.
Я додзвонилася своєму лікарю, він допоміг , домовився про транспортування з волонтерами. Того дня в лікарні було мало працівників. Я, мабуть, таке ніколи не забуду, було дуже важко морально і психологічно дивитися, як ті бідні лікарі бігають, а ми не можемо нічим допомогти. Через світломаскування дитинка народжувалася під світло телефонного ліхтарика.
На пологах мав бути мій чоловік, але його не пустили зі служби. Тому я попросила, щоб зі мною була мама. Їй дозволили. Чесно кажучи, на той момент не усвідомлювала ще, що зараз війна.Я була ніби в ейфорії - мені добре зараз, я народжую. Я досі в шоці, але зі мною в пологовому було декілька жінок, які відмовлялися від діток. Казали, не розуміють, що відбувається, і боялися брати відповідальність в таку мить за дитину.
Зараз донечці вже рік. Обираючи ім’я для неї, одного дня спільно з чоловіком вирішили, що у нас буде Вікторія – наша маленька перемога. В нас була тривала реабілітація після пологів, та зараз уже все добре. Чоловік бачив нашу дівчинку один раз, в Дніпрі, а звідти ми вдвох вирушили до Німеччини. Добу їхали потягом, пішки пройшли кілометр до кордону з Польщею, два дні жили в таборі для біженців. Потім мій брат допоміг знайти в Німеччині родину, яка зголосилася прихистити нас. Відтоді живемо з ними в невеличкому селищі. Єдине, чого чекаємо зараз - закінчення війни й повернення тата додому.
Співавтор: Євген Ільченко
