Історик із Луганська, який зараз живе у Києві, автор низки книг та публікацій поділився з ТРИБУНом своїми думками про російське вторгнення в Україну, провів паралелі між подіями минулого і сьогодення та розказав, навіщо окупанти депортують жителів захоплених територій.
— Ви добре знаєте про новітню історію регіону і про процеси, що відбувалися на Луганщині ще до так званої “русской весны”, під час і після неї. Існує багато суперечок, зокрема, з приводу того, чи можна було запобігти окупації частині області у 2014-ому році. Як ви вважаєте, була така можливість?
— Була можливість запобігти окупації, а саме придушити її ще на початку. Вважаю, що на це не було політичної волі. Ці процеси відбувались по всій Україні, але на Луганщині, зокрема, мали місцеву специфіку.
Можна було запобігти й окупації Криму. Під час подій 20-21 лютого 2014 року десятитисячний мітинг кримських татар блокував парламент Автономної Республіки Крим. І якби була політична воля керівництва України, вони б знищили загони «самооборони кримських козаків», які приїхали допомагати «місцевим воїнам-інтернаціоналістам». Але, на жаль, цього не сталося. Згодом почали зникати кримськотатарські активісти та відбувся «референдум». Зазначу, що найбільш боєздатні частини ЗСУ дислокувалися саме у Криму.
В той же час у 2013 році в Луганську взагалі не було українських військ. Вважаю, що навіть без збройної підтримки можна було б придушити всі прояви сепаратизму. На жаль, область була перенасичена російською агентурою. «ЛНР» саме і залишилась в районах з великим промисловим виробництвом, які курували люди з колишнього КДБ. В слобожанській частині області псевдодержавне утворення одразу придушили. Зокрема тому, що там цієї агентури не було та росіяни не вважали за потрібне там її мати.
У мене, склалося таке враження, що луганська влада грала з сепаратистами у «піддавки», коли виграє той, хто більше «шашок» віддасть супротивнику. Саме у Луганську переплелися політичні суперечності тодішньої української еліти. Вони не могли вирішити, хто буде «царювати» на місцях... І це відбувалося на логістичному управлінському рівні. Тоді ж почалися кадрові зміни та перетасовування людей на посадах. Тобто поки влада була «паралізована», з міста почали вибивати державні органи України.
Першими показали реальний спротив сепаратистам бійці Луганського прикордонного загону, які три дні провели в повній облозі. Паралельно в Луганському аеропорту вже були львівські десантники. Деблокувати прикордонників можливість була, але не було узгодження, адже десантники підпорядковувалися Міноборони, а прикордонники — Держприкордонслужбі. І поки в Києві приймали рішення, в Луганську знищували ще одну силову структуру. Згадаємо багатомісячну блокаду Луганського аеропорту з квітня по вересень.
— Чи припускали ви, що у 2022-му році почнеться нова фаза цієї війни? Адже багато хто ставився до цього скептично не тільки в суспільстві, але й у владних кабінетах і в експертному середовищі.
— Якщо б я сказав, що саме 24 лютого 2022 року розпочнеться нова фаза війни, я б збрехав. Як вже сказав, війна почалась 20 лютого 2014 року, коли були захоплені аеропорт «Сімферополь» та аеропорт «Бельбек» у Севастополі. Саме через ці події кримські татари вийшли блокувати Кримський парламент. Тому я чекав нової фази війни, якогось загострення, бо не було її логічного завершення. Якщо є вторгнення, воно повинно було чимось закінчитись. Гальмувалося воно так званими перемовинами, які сторони вели ці 8 років. Думав, що знову буде пробиватися коридор до Криму, що буде напад з Арабатської стрілки, але не чекав, що окупанти діятимуть так безглуздо.
На жаль, у нас в Україні повністю скопійована російська система експертного середовища. Тобто народ вважає експертом того, кого бачить по телебаченню. Так звані спеціалісти у нас казали те, що хотіло почути суспільство, а чиновники спирались на їх думку. Нам просто скидали російські наративи та пропагандистські ідеї.
— Чого ви як історик від цієї війни взагалі не очікували?
— По-перше, чого я не очікував, це підтримки від західних партнерів. Для мене дивовижно, що питання постачання озброєння були так швидко вирішені. Не думав, що поляки забудуть всі негаразди між нашими країнами і першими прийдуть на допомогу. Та що Захід зможе об’єднати 50 країн навколо себе. Для мене це була приємна несподіванка.
По-друге, я не очікував, що Білорусь прийме сторону окупанта. Бо в очах багатьох українців ця країна та її влада були втіленням спокою або хоча б нейтралітету. І також не думав, що в окупантів буде стратегія йти через Чорнобиль. Я розумію, що російська влада не рахує своїх солдатів, але ж не до такої міри.
— Ви — автор книжок «Старобельское эхо Катынской трагедии: свидетели и документы рассказывают» та інших робіт про схід України. Майже через 80 років там, де відбувалися страшні події, описані в книзі, все повторюється. На Луганщині знову облаштовують катівні, в яких знущаються не тільки над військовими, але й над цивільними, влаштовують репресії. Історія настільки циклічна?
— На Луганщині є доктор філософських наук Олександр Михайлович Єрьоменко, він автор «теорії подійності». І вважає, що будь-яка подія вже колись відбувалась, а згодом тільки повторюється на більш високому рівні, тобто йде по спіралі від нижчого до верхнього. Взагалі тут не треба бути філософом, щоб це зрозуміти. Саме коли у 2000-му році в результаті операції ФСБ «Наступник» Путін сказав, що Сталін — його кумир, тут і стало зрозуміло, що повернення Росії до тоталітаризму неминуче. Цей політичний режим не може існувати без репресій та агресії.
Луганська та Донецька області стали полігоном сучасного тоталітаризму для всієї Росії. Катівні, придушення спротиву, заборони — це все перевірили на нашому регіоні. Бо в Криму такого не було. А у нас і на сьогоднішній день триває сталінське минуле зразка 1937-го року.
Під виглядом евакуації росіяни вивозять людей у наметові містечка, а звідти відправляють до своїх найдепресивніших та найгірших регіонів. Я нагадаю, що такі дії суперечать міжнародним нормам і звичаям війни. Тим, хто виїжджає без грошей, ставлять такі умови: або смерть від голоду, або підкорення окупаційній «владі». Мешканців Луганщини примушують робити найважчу роботу або мити підлогу. Більшість чоловіків відправляють воювати в лавах російської армії. В таких умовах людей психологічно ламають. Дітей вивозять під приводом забезпечення та допомоги, а згодом примусово усиновлюють у російських сім’ях. Зараз селище Новоайдар стало центром, куди звозять дітей під виглядом диспансеризації, перевірки їх стану здоров’я. Потім придумують хворобу та відправляють на «оздоровлення». Частіше в Дагестан або Чечню, туди, де інша культура та звичаї.
— Країна-агресорка посилено русифікувала захоплені у 2014 році території Луганщини. Зараз, коли під контролем росіян майже вся область, вони роблять все, щоб позбутися будь-яких згадок про Україну: вилучають книжки з бібліотек, перейменовують вулиці, ставлять пам’ятники катам і злочинцям. Що далі?
— В 2014 році було запущено не тільки проєкт «російської весни», але й «новоросії», тобто відокремлення всього лівого берега України та вихід до Придністровʼя. Але цей задум не було реалізовано завдяки шаленому спротиву українців.
В 2022 році Росія запускає інший проект під назвою «друга Україна» - тобто та, що “навіки з Росією”. Восени 2023 року у Москві вийшла друком книга під назвою «Історія України». Один з її співавторів - луганський колаборант Владислав Дейнего, за освітою гірничий майстер, що навіть не довчився. Тож якщо раніше країна-агресорка називала Україну «країна-фейк», «країна 404», то тепер підміняє Україну “малоросією”. Росія хоче відібрати все українське, а залишити тільки назву. В окупованій Луганській області українську мову офіційно не заборонили, але все ділове мовлення, преса та телебачення - виключно російською. Таким чином, вони позбавляють українців власної ідентичності, стираючи нашу історичну пам’ять. Зараз на Луганщині відбувається те, що називають зросійщенням українського населення.
— У вересні 2023 року окупанти планують провести “вибори” на Луганщині. Багато говорять про те, що після них місцевих колаборантів, навіть тих, що вирізнялися лояльністю до РФ, замінять на росіян. Також є версія, що до управління захопленими територіями можуть залучити вихідців із заборонених в Україні Партії регіонів та КПУ. Які ваші думки з цього приводу?
— Щодо залучення Партії регіонів та КПУ: подивіться на так званий ”парламент ЛНР” — там усі колишні луганські регіонали та комуністи, так що вони вже давно залучені “до роботи”. І це дуже велика проблема Луганської області, бо, на жаль, на окупованих територіях панує більшість цих двох «партій». Вони, у свою чергу, повністю копіюють російську Державну думу. Так звана “ЛНР” восени “увійшла до складу РФ”, де в неї є представники в верхній палаті Держдуми і ще купа різних функціонерів. Якщо з 2014 року вони прикривались вигаданими прізвищами та їздили у відрядження, то зараз їх офіційно відправляють до нового суб’єкта федерації - “ЛНР”. В самій Росії виборів не відбувалося вже 22 роки, була їх імітація. Справжнього волевиявлення як у Росії, так і на захоплених територіях, не буде.
— Які, на вашу думку, першочергові кроки повинна зробити Україна після повної деокупації Луганської області?
— Перше, що треба зробити в рамках усієї України, — запровадити екзамени на громадянство і починати саме з деокупованих територій. Це вже давно практикують у багатьох країнах світу. Тобто людина складає іспит на знання української мови на побутовому рівні, з історії та Конституції України. Далі, саме на Луганщині потрібно "відрізати" стару більшість еліт, замінити органи місцевого самоврядування на військово-цивільні адміністрації на “перехідний період”, поки не будуть проведені необхідні заходи з подолання наслідків окупації. Бо є багато прикладів, коли чиновники «перевзуваються» з приходом нової влади та підлаштовуються під “нові порядки”. Такий сумний досвід вже був і не хочеться його повторювати.
— Яким ви бачите майбутнє Луганщини за песимістичного та оптимістичного сценаріїв?
-За оптимістичного - Луганщина буде звільнена. У зарубіжних держав-партнерів вже є конкретні плани щодо відновлення територій України. Таким чином, область буде повністю перезавантажена. Розвиватимуться не тільки промислові та сільськогосподарські галузі, але й ай-ті технології та залізничне сполучення. Форпост країни, який прикриває собою все те, що відродиться завдяки репараціям та допомозі наших партнерів.
За песимістичного сценарію - повторяться події, які вже були у 2014 року: спочатку окупація, жертви, бої за визволення, відновлення української влади.
Скоріш за все, на мою думку, буде якийсь проміжний варіант між оптимістичним та песимістичним. Такий собі “перехідний період”. Звісно, це не найкращий варіант розвитку подій, бо логічного завершення знову не буде.
Автор: Валерія Демідович
