Сьогодні "ТРИБУН" розповідає історію 27-річного військовослужбовця, кулеметника Дмитра (редакція змінила ім’я героя у зв’язку з його професійною діяльністю). Чоловік народився і 17 років прожив на Луганщині. У період повномасштабного вторгнення боєць з побратимами у складі 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського звільняли Чернігівщину, захищали Попасну, Конотоп та Бахмут. Там він отримав важке поранення руки.
З 2013 року Дмитро живе в Сумах. Освіту вчителя історії отримав в Сумському державному педагогічному університеті ім. Макаренка. У 2021 році чоловік разом із друзями підписав контракт із ЗСУ, всі вони проходили службу на Сумщині.
“20 лютого 2022 року до нас приходить комбат і каже, що на завтра нам потрібно зібрати речі з розрахунком на 10 діб. Ми зібралися і 22 лютого поїхали на місце очікування. 24 лютого до нас зранку приходить командир роти й каже, що почалася повномасштабна війна. Ми з хлопцями швидко зібралися, отримали зброю, о 5-6 ранку вже сиділи в “Уралах” і чекали на команду”, — каже Дмитро.
Тоді в Сумській області події змінювалися швидко, тому плани українських військовослужбовців також коригувалися. Перший бій 15 окремий мотопіхотний батальйон дав росіянам у Конотопі.
“Ми в Конотопі дали росіянам два бої, тому кацапи не окупували його, а почали обходити - мабуть, їм страшно було. Далі в Конотопі сформувалася місцева територіальна оборона”.
Деблокування Чернігівщини
З Сумщини батальйон Дмитра перекинули на Чернігівщину, де вони місяць вели бої за звільнення області.
“Ми стояли на одній дорозі, щоб деблокувати Чернігів. Коли надійшла інформація, що кацапи почали відходити, ми почали деокупацію області. Разом із 54-тим розвідувальним батальйоном імені Михайла Тиші ми заходили у вже відоме село Ягідне, зокрема, і в школу, у підвал якої росіяни зігнали майже все село. У людей всі будинки були побиті та пограбовані. У нас були сухі припаси, але не було на чому їх готувати, тому місцеві нам швидко організували польову кухню. Ми підійшли під Чернігів, налагодили зв’язок із 1-шою окремою танковою Сіверською бригадою, що рухалася з іншої сторони Чернігова, разом деблокували місто”.
Бої за Попасну: “По нас не стріляв тільки підводний човен”
Після невеликого відпочинку на початку травня бригаду Дмитра перекинули в Попасну, що на Луганщині.
“Саме з Попасної взявся вислів “По нас не стріляв тільки підводний човен”. На той момент на озброєнні у ЗСУ не було крутих ПЗРК, тому росіяни спокійно скидали на наші позиції 500-кілограмові авіаційні бомби (ФАБ 500 — прим.ред.), стріляли по нас з гвинтокрилів, а далі відпрацьовували міномети. На “десерт” були кацапи, котрі “штурмували” наші позиції з калашами без броніків. Попасна — це як Бахмут, тільки не медійний. У Бахмуті можна було викликати артилерію на підтримку, а в Попасній - ні. Її не було фізично. Щоб прикрити роту, нам давали два постріли з міномета на добу. Воюй як хочеш”.
Згодом командир роти Дмитра прийняв рішення відійти від тих позиції для виконання нового бойового завдання. Вони повинні були деблокувати один з українських підрозділів.
“Нас в полі під Попасною обстріляв російський міномет. Ми мали висуватися по полю 3 км, щоб дати коридор нашим для відходу, але не дійшли. У нас там було дуже багато поранених, але всіх евакуювали,” — каже Дмитро.
Про Бахмут, “коли ще в ньому була вода та світло і можна було випити каву з шаурмою”
Після цих подій бригаду Дмитра відправили на лікування, а згодом направили на Бахмутський напрямок.
“Я пам’ятаю Бахмут ще містом, де можна було кави випити і шаурми поїсти. Так, туди стабільно прилітало кожен день. Я пам’ятаю, коли ще в ньому були газ, вода, працюючі магазини.
Тоді бригада Дмитра захищала шматок траси біля села Клинове.
“Під цим селом, просто на трасі, мене і поранило. Я думаю, що це була осколкова мінометна міна калібру 82-мм. Вона впала поруч, уламок зайшов глибоко в плече. Той обстріл тривав майже дві години. Мій побратим швидко наклав мені турнікет. Не було можливості мене евакуювати, тому ми з хлопцями до точки евакуації дійшли пішки самі”.
“Моя рука зроблена в Україні”
Дмитро вже 10 місяців носить протез. Наразі чоловік у відпустці, планує залишитися працювати у військовій сфері.
“Загоєння рани, протезування та реабілітація проводилися в Україні. Сама рука зроблена з іноземних комплектуючих, але збирали її тут. Державна програма не покриває вартість таких “розумних” протезів. Мені пропонували первинне протезування, на яке держава виділяє до 220 тис гривень, і цього вистачило б, щоб поставити мені механічний протез”.
Через особливості поранення Дмитра він не зміг би повноцінно користуватись таким протезом. Той лише візуально заміняв би руку, як манекен.
“У мене випадок, який вважається дуже важким для протезування, тому за мене взявся Благодійний фонд “Нова Юкрейн”. Вони зібрали кошти небайдужих і купили мені розумний протез. Я можу рухати пальцями самостійно”.
Повернення на Луганщину
“Звичайно, хочеться повернутися на Луганщину. Я з 2021 року не бачив батьків. Я хочу туди повернутися. Бажано у броньованій машині і звільнити область. Міни — це біль Луганщини. Вона щільно замінована, тому потрібно щось таке, що витримує 6 кг тротилу. Після звільнення області, думаю, потрібно шукати колаборантів і карати їх,” — каже Дмитро.
Автор: Валерія Барикіна
